ГО́РИНЬ Бог­дан Микола­йович (10. 02. 1936, с. Кнісело, нині Жидачівського ра­йону Львівської області) — громадський і політичний діяч, правозахисник, публіцист, есе­їст, мистецтво­знавець. Брат Миколи і Михайла Горинів. Член НСПУ (1996), НСХУ (2005). Повний кавалер Ордена «За заслуги» (1997, 2001, 2026). Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2005). Народний депутат України (1990–94, 1994–98). Закінчив Львівський університет (1959). У 1959–62 працював методистом Будинку народного творчості у Львові та водночас учителював; 1962–65 — науковий спів­робітник Львівського музею українського мистецтва. Ви­ступав у пресі як літературний критик і мистецтво­знавець. Був активним учасником руху шістдесятників. За­ступник президента клубу творчої молоді «Пролісок» у Львові (1963). Організовував і поширював самвидавчі матеріали. 1965 заарештований і засуджений «за антирадянську діяльність» до 3 років увʼязне­н­ня, яке від­бував у Мордовії (РФ). Після звільне­н­ня працював на різних роботах: теслею, завідувачем читального залу, муляром, маляром, кочегаром; 1976–89 — старший науковий спів­робітник Львівської картин­ної галереї. Один із засновників Української Гельсінської спілки (1988), спів­автор її про­грамного документу «Декларація принципів». У 1988–90 — голова Львівської обласної організації Української Гельсінської спілки; 1990–92 — голова Львівської обласної організації УРП; 1990–97 — член Проводу і Ради УРП; від 1997 — член Центрального проводу Республіканської християнської партії, від 2003 — член Центрального проводу НРУ. Був членом Великої Ради Руху, ради Товариства української мови імені Т. Шевченка. Член редколегій самвидавних часописів «Український вісник» (1988), «Кафедра» (1988–89), головний редактор самвидавного щомісячника «Львівські новини» (1989). Один із ініціаторів створе­н­ня живого ланцюга Львів–Київ у День Соборності України (22 січня 1990). У Верховній Раді України 1-го склика­н­ня був членом Народної ради, за­ступник голови Комісії у закордон­них справах, очолював парламентські делегації на сесіях та семінарах Ради Європи та Пів­нічно-Атлантичної асамблеї; у Верховній Раді України 2-го склика­н­ня — член Комітету з питань прав людини, національних меншин і між­національних від­носин, член групи «Державність», згодом — «Кон­ституційний центр». У 1994–96 — директор Ін­ституту досліджень діаспори. Голова товариства «Україна–Польща», член Президії товариства «Україна–Світ». Його перу належить ряд статей з питань літератури, мистецтва, психології творчості, внутрішньої і зовнішньої політики України. Автор спогадів у 3-х книгах «Не тільки про себе» (ви­дано книгу 1; К., 2006).