Громадський побут

ГРОМА́ДСЬКИЙ ПО́БУТ Форми традиц. побуту українського народу знач. мiрою ви­значав принцип корпоративностi — приналежностi iндивiда до певного класу, стану, верстви. Пред­ставники рiзних соц. груп: шляхта (дворяни), купцi, духовенство, чиновники, ремiсники, селяни, робiтники та iнші — мали свої характернi особливостi життя, традицiї, звичаї i роз­ваги, кодекс поведiнки. Iстотно вiдрiзнявся Г. п. мiста i села. Диференцiацiя культури посилювалася за рахунок етнiч., конфес. та профес. вiдмiн­ностей. Традиц. форми Г. п. повʼязанi з роз­витком i функцiонува­н­ням сiльс. територ. общини — громади. У громад. життi села паралельно з офiц. (юрид.) правом була чин­ною система нар. правових звичаїв. На основi звичаєвого («копного») права, деякi з норм якого сформувалися у перiод Київ. Русi, вирiшувалися пита­н­ня, повʼяз. із земел. власнiстю, наслiдува­н­ням майна, орендою, особистим наймом членiв общини. Iснували два типи громад. землеволодi­н­ня: общин­но-подуш. i общин­но-подвiрний. Перiод. пере­дiли землi були великою подiєю в життi кожного села; вони вiдбувалися прилюдно з дотрима­н­ням певних звичаїв. Сiльс. громада в Українi мала право вiдбирати общин. надiл в одного господаря (при не­сплатi податкiв) i пере­давати його iншому. Крiм земел. угiдь, громади мали спiл. лiси, водо­йми, пасовища. У середньовiч­чi общин­ники користувалися ними на правах колектив. власника. Пізнiше роз­почався процес вiдчуже­н­ня громад. володiнь, якi пере­ходили до рук казни або окремих земле­власникiв. Проте в народi досить мiцно утримувалися давнi общин­нi уявле­н­ня про те, що приватна власнiсть може поширюватися лише на поле, город, садок, якi потребували зусиль i працi людей. Природнi ж багатства (лiс, гриби, ягоди, звiрi, риба в рiчцi) ви­знавалися спiльними, ними мiг користуватися кожен за бажа­н­ням, i це не вважалося злочином. Такі по­гляди сiльс. общин­никiв, що реалiзувалися у конкрет. дiях, нерiдко ставали причиною їх гострих зi­ткнень із земле­власниками та офiц. властями. Боротьба за сервiтути — право на вiльне користува­н­ня лiсами, пасовищами, мiсцями риболовлi, добува­н­ня корис. копалин на Зх. Українi пiсля реформи 1848 спричинила суд. процеси, вiдкриті ви­ступи i мас. заворуше­н­ня. Пере­житки форм громад. землекористува­н­ня у деяких мiсцевостях збереглися навiть за iндивiд. обробiтку ґрунтiв. Зокрема на Бойкiвщинi до поч. 20 ст. звичаєве право до­зволяло вiльно користуватися для випасу худоби чужою землею вiд Покрови (14 жовтня) до Юрiя (6 травня). У деяких р-нах Слобожанщини і нинi щорiч. роз­подiл сiножатей серед окремих сiмей вiдбувається за методикою общин. пере­дiлiв. Громада вiдповiдала системою кругової поруки за кожного зі своїх членiв при вiдбуван­нi казен. i громад. повин­ностей, ви­значала заходи i способи стягне­н­ня недоїмок. В особi своїх повноваж. пред­ставникiв вона здiйснювала контроль за станом селян. госп-в, викори­ста­н­ням громад. лiсiв, пасовищ, здавала їх у оренду, контролювала роботу корчм, ярмаркiв, ви­значала цiни на товари, пере­вiряла мiри ваги, мiсткостi; стежила за станом дорiг, мостiв, «святих» джерел, цвинтарiв, громад. будiвель на своїй тер., виконувала т. зв. стацiй. обовʼязок — забезпечувала харчами i всiм потрiбним уряд. осiб, якi при­їжджали для роз­вʼяза­н­ня конкрет. питань. Без громади не обходилася жодна важл. подiя у селi. З її участю залагоджувалися суперечки при подiлi сiмʼї, при­значалася опiка над господарствами непраце­здат. осiб та малолiт. сирiт, вирiшувалися пита­н­ня про будівництво громад. споруд. Вiдповiдно до норм звичаєвого права громада обирала сiльс. пастуха (чабана), ви­значаючи йому грош. та натур. плату залежно вiд кiлькостi худоби. У деяких селах України цей порядок збережено. Пере­житки общин. господарюва­н­ня законсервовано у традицiях карпатцiв. Велику рогату худобу, овець i кiз тут донедавна випасали на громад. пасовищi: волiв i корiв пiд до­глядом волярiв, а овець i кiз пiд до­глядом вiвчарiв. На Гуцульщинi випас худоби на полонинi органiзовував власник або орендар — «депутат», якого обирали з-помiж себе члени сiльс. громади. Особливими нормами звичаєвого права регламентувалися договори на купiвлю-продаж майна, обмiн, особистий найм тощо. Поширеною формою с.-г. найму була скiпщина — звичай пере­давати орну землю на один посiв або луки на одну косовицю в оренду за певну частину врожаю. Пiд час жнив у центр. р-нах України практикувалися найми за снiп — «зажин», що було важл. засобом iснува­н­ня для багатьох малоземельних i без­земельних селян. сiмей. Релiкти давньої вироб. єд­ностi громад в українцiв виразно простежуються у традиц. звичаях колектив. взаємодопомоги селян при виконан­нi невiдклад. i трудомiстких робiт. Це поширена в Українi толока (вiдбувалася у святк. й вихiднi днi, на добровiл. засадах i без плати за виконану роботу). Найчастiше учасниками колектив. взаємодопомоги ставали сусiди й родичi. Толоку скликали для викона­н­ня найрiзноманiтнiших робіт — польових (оранка, сiвба, збира­н­ня врожаю, заготiвля сiна), домашнiх (прядi­н­ня льону, конопель, вовни, заготiвля продуктiв, спорудже­н­ня житла i госп. будiвель). У народi говорили: «Без толоки, як без руки: нi хати не зробиш, нi сiна не скосиш». Для оранки важких ґрунтiв необхiдно було запрягати в плуг кiлька пар волiв чи коней. Незаможнi селяни, не маючи необхід. тягла і с.-г. інвентарю, обʼ­єд­нувалися для обробітку полів. Ця усталена форма кооперацiї називалася супрягою. Поширеною була форма взаємодопомоги «на вiдробiток»; її за­стосовували пере­важно жiнки, виконуючи по черзi польовi роботи. До колект. допомоги односельцям удавалися у випадку стихiй. лиха, пожежi, повенi, смертi господаря. Толокою виконували й громад. роботи: будівництво i ремонт церков, шкiл, лiкарень, дорiг, мостiв тощо. Громада вважала труд. допомогу почесною справою. Люди сходилися навiть тоді, коли толока випадала на днi, за нар. уявле­н­нями забороненими для працi. В умовах пореформеного села, де активно проходили процеси майн. i соц. роз­шарува­н­ня, нар. звичай труд. взаємодопомоги пере­творювався на засiб не­прихов. екс­плуатацiї односельчан. Цим користувалися куркулi й духовенство, якi, маючи великi земел. надiли, намагалися залучити дешеву робочу силу. Без­платну роботу з обробiтку полiв, якi належали причту, ремонту церков у народi називали «попiв. панщиною», «попiв. празниками». Згодом зʼявилися толоки, де учасники працювали за вигiдну в майбут. форму найму, без­процентну позику. Подекуди помочi стали рiзновидом колект. вiдробiтк. робiт. Такi толоки i помочi по­ступово втрачали свої традиц. форми i церемонiї, на них уже не за­прошували, їх замовляли. Давнi традицiї спiл. господарюва­н­ня у формi сябринства до 20 ст. побутували на укр. i бiлорус. Полiс­сi. Кiлька родичiв або сусiдiв («сябрiв», «спольникiв») за домовленiстю обʼ­єд­нували свої надiли або разом обробляли неосвоєнi землi, проводячи спiльно весь цикл польових робiт i роз­дiляючи порiвну готовий продукт. Помiтну роль в екон. життi України 17 ст., особливо 18 ст. вiдi­гравали артiлi («валки») чумакiв та рибалок. Своєрiд. устроєм вiдзначалися артiлi днi­пров. лоцманiв, полiс. плотогонiв — плисакiв та карпат. бокорашiв. Згодом набули пошире­н­ня артiлi косарiв, молотильникiв, чередникiв. Обʼ­єд­нувалися у дорожнi артiлi й селяни, вирушаючи на заробiтки. Цi добровiл. обʼ­єд­на­н­ня гуртувалися на круговiй поруцi й допомагали об­стоювати спіл. iнтереси. Згуртовано й оперативно сiльс. громади ви­ступали у боротьбi проти стих. лиха, за врятува­н­ня врожаю вiд шкiдникiв, під час захисту худоби вiд нападу хижакiв тощо. У таких випадках на громад. роботи виходило все праце­здатне населе­н­ня. У часи середньовiч­чя, коли общині за­грожувала смертел. небезпека, виконувалися спец. роботи магiчно-охорон. при­значе­н­ня: ритуал. «оборюва­н­ня», «огороджува­н­ня» села, тка­н­ня за одну нiч жертов. полотна — громад. рушника. Навiть на стадiї роз­паду сiльс. територ. громада в Українi зумiла частково зберегти свої позит. колективiст. засади. Надавалася також спiл. матер. допомога убогим, хворим або тим, хто пере­жив стихійне лихо. На великi релiг. свята громад. коштом влаштовувалися трапези для жебракiв i немiчних. У процесi роз­витку селян. громади складалися специф. форми її самоврядува­н­ня. Першорядну роль вiдi­гравав заг. схiд — збори пред­ставникiв усiх госп-в. Громад. сходи українцiв успадкували традицiї давньорус. вiча. На Зх. Україні зi­бра­н­ня пiд на­звою «вiче» у 20 ст. від­бувалися не лише в окремих селах, а й у межах усiєї округи, нерiдко набираючи полiт. забарвле­н­ня. Повноправ. учасником громад. сходу ви­ступав глава сiмʼї — батько. Його могли замiнити старший повнолiт. син або дружина. Правом голосу на зборах громади користувалися вдови, якi самостiйно вели госп-во. Сiльс. сходи збиралися на май­данi бiля церкви або управи. Скликали на них за допомогою церк. дзвона. Заг. схiд обирав адм. осiб громади: старосту села (вiйта, солтиса, бiрова), соцьких, десяцьких, присяжних, на­глядачiв хлiб. гамазеїв (громад. запасiв хлiба), обʼїждчикiв полiв (ланкових) та iн. Потiм цi кандидатури затверджувалися паном або держ. урядовцями. Важл. роль у громад. життi традиц. укр. села вiдi­гравали церква i корчма. Вiдвi­да­н­ня церкви вважалося морал. обовʼязком кожного християнина. За цим ревно стежили пред­ставники духовенства. На великi релiг. свята у церквi, на цвинтарi вiдбувалися заг.-громад. ритуали, мас. нар. дiйства. Єд­нiсть громади одновiрцiв уособлювали церк. братства, вiдомi в Українi від 15 ст. Важл. їх функцiєю була орг-цiя храм. свят (церемонiя складалася з варi­н­ня меду, колект. трапези — братчини, виготовле­н­ня й урочите пере­несе­н­ня громад. свiчi тощо). Своєрiд. сільс. нар. клубом була корчма. П. Чубинський писав, що «сюди сходяться в години дозвi­л­ля чоловiки i жiнки i заводять дружнi бесiди зі зна­йомими i приятелями. Сюди сходяться бiльше з метою людей подивитись i себе показати. В корчму приходять музиканти, збираються парубки i дiвчата, для яких у днi свят музика — єдина забава». У корчмi укладалися та скрiплювалися рукоби­т­тям i могоричем уснi угоди та лихвар. операцiї. Значне по­жвавле­н­ня в життя селян вносили базари i ярмарки. На них вибиралися не лише заради купiвлi-продажу, а й для того, щоб вiдпочити вiд щоден. клопотiв, на­братися нових вражень. На укр. ярмарках можна було зустрiти колоритні фiгури тогочас. святк.-роз­важ. комплексу. Тут ви­ступали циркачi, фокусники, мандрiвнi актори, спiваки i танцюристи, слiпi кобзарi i лiрники, петрушечники i вертепники, шарманщики, астрологи i факiри. Повертаючись додому з ярмарку, неодмiн­но купували гостинцi i подарунки рiдним, особливо дiтям.

Характер. прикметою селян. побуту 19 — поч. 20 ст. були ходi­н­ня на богомi­л­ля. Ходили невеликими групами пiшки, найчастiше навеснi або восени. Для поклонi­н­ня святим релiквiям вiдвiдували монастирi, Києво-Печер. i Почаїв. лаври. Нерiдко прочани долали пiшки сотнi верст. Таких мандрiвникiв охоче пускали на ночiвлю. Вони були носiями рiзних iсторiй i пере­казiв. Вiльно або невiльно пере­крученi чутки з часом набували стiйкої фольклор. форми i ставали нар. анекдотами, пере­казами, бувальщинами. Традиц. форми регуляцiї й самоорганiзацiї жит­тєдiяльностi сiльс. громади вiдображалися у виробленiй нею системi етикету — стереотипiзов. правилах поведiнки i нормах взаємин людей. Ця система формувалася пiд впливом соц.-психол. рис, притаман. сiльс. способу життя, й нац. традицiй. Статево-вiкова диференцiацiя мала важл. значе­н­ня у суб­ординацiї вiдносин селян. середовища, ви­значала мiсце кожного в роз­подiлi працi, громад. права й обовʼязки, регулювала норми поведiнки у повсякден. побутi й на дозвiл­лi. Укр. селу в минулому була притаман­на певна госп.-побут. вiд­особленiсть чоловiкiв i жiнок. Форми громад. поведiнки жінок об­умовлювалися звичаєвими обмеже­н­нями (зокрема вони не могли входити до вибор. органiв громади).

Упродовж вiкiв в укр. селi складався узвичаєний порядок соцiалiзацiї особи — прилуче­н­ня її до жит­тєвих норм i цiн­ностей колективу. Громад. зрiлiсть людини повʼязувалася зі здатнiстю створити власну сiмʼю й вести самост. госп-во. Шлюбові пере­дував перiод парубкува­н­ня i дiвува­н­ня, який на­ставав для хлопцiв у 17–18 i для дiвчат — у 15–16 р. У народi вважали, що в цьому вiцi хлопець може вже бути повноцiн­ним косарем, а дiвчина — доброю прялею. Досягнувши повнолi­т­тя, молодь обʼ­єд­нувалася у парубочi й дiвочi громади. Вони мали свої специф. звичаї, традицiї й комплектувалися за територ. принципом. Невеликi села мали одну парубочу громаду, великi — кiлька, що формувалися в окремих частинах села — на «вулицях», «кутках». У кожнiй парубочiй громадi раз на рiк обирали ватажка (старшого парубка, отамана, «березу», «калфу»). Ним ставав ро­зумний i фiзично сильний хлопець з органiзатор. здiбностями, який користувався авторитетом у товаришiв. Обовʼязки отамана полягали в тому, щоб захищати iнтереси парубоцтва перед сiльс. владою, залагоджувати непоро­зумi­н­ня мiж парубками, керувати орг-цiєю молодiж. роз­ваг, святк. ритуалiв, на­ймати музик. У лiтнiй перiод молодь збиралася у заг.-прийнятих мiсцях для роз­ваг i танцiв («вулицi», «колодки», «пляс»), у холод. час — у спецiально найнятих хатах для вечорниць. Традиц. дозвi­л­ля перед­бачало церемонiал вiдносин мiж парубками i дiвчатами. На всiх етапах свого iснува­н­ня сiльс. громада здiйснювала функцiю охорони й пере­дачi традицiй. У перiод середньовiч­чя вона контролювала рiзнi сторони життя своїх членiв, стежила за дотрима­н­ням узвичаєних правових i морал.-етич. норм, за­стосовувала ре­прес. заходи щодо порушникiв. Приписи звичаєвого права здiйснювалися через посередництво копних, волос. або зборових судiв. Із часом контролюючу мiсiю взяло на себе держ. законодавство, залишивши за звичаєвим правом порiвняно дрiбнi справи. За поруше­н­ня норм громад. спiвжи­т­тя у 19 ст. на вин­них накладали грош. штрафи, нерiдко за­стосовували i середньовiчнi форми покара­н­ня: били рiзками, саджали в «холодну», замикали в «колодку». Захищаючи засади патрiархату, сiльс. громада виховувала жiнок, якi порушували шлюбну вiрнiсть: їх ганьбили, за­мкнувши в «куну» — спец. залiзну скобу, вмуровану у притворi церкви. Публiч. осуду й осмiян­ню пiд­давали також злодiїв: із украденою рiччю в руках їх водили селом i соромили перед кожною хатою. Нещадно били спi­йманих на гарячому палiїв i викрадачiв коней, хоча такий громад. самосуд був офiцiйно заборонений. Злиднi, без­радiсна праця i низький культур. рiвень трудiвникiв сприяли збережен­ню багатьох пере­житк. звичаїв i традицiй. До них належить варвар. звичай жорстоких роз­прав над дiвчатами, якi втратили невин­нiсть до шлюбу. За вiдомостями I. Франка, на Бойкiвщинi дiвчат-покриток подекуди били шнурами вiд церк. дзвонiв, які перед цим мочили у солянiй ропi. В iн. мiсцевостях вiдрiзали косу, обмащували хату, ворота дьогтем чи гноєм. Жертвами фанат. натовпу могли стати жiнки, яких звинувачували у вiдьомствi. У 17–18 ст., особливо в перiод епiдемiй, засух, голоду тощо, мiстично на­строєнi члени громади нерiдко публiчно спалювали таких жiнок або пiд­давали їх варвар. ви­пробовуван­ню водою (досить правдиво таку роз­праву описано в повiстi Г. Квiтки-Основʼяненка «Конотопська вiдьма»). Унаслiдок процесiв урбанiзацiї, секуляризацiї було зруйновано селян. громаду, нар. модель макро- i мiкрокосму, вiдбулися незворотнi змiни в укладi життя, свiто­глядi, соц. психологiї мас. У країнах Зх. Європи процес руйнува­н­ня селян. культури роз­тягувався на столi­т­тя. В Українi це від­бувалося швидкими темпами. Фатал. роль при цьому вiдi­гравав сталiн. метод iндустрiалiзацiї i колективiзацiї, що реалiзувався шляхом мас. ре­пресiй i терору. У ракурсi сучас. осмисле­н­ня новiт. iсторiї України епоха «великого пере­лому» по­стає як колосал. психол. драма, культурна ката­строфа селянства i всього су­спільства в цiлому. Бiльш того, процес «роз­селянюва­н­ня селянства», су­проводжуваний пере­кресле­н­ням на­громадженого ним за тисячолi­т­тя досвiду життя i господарюва­н­ня на землi, продовжувався навiть до недавнiх часiв. Це стало однією з причин криз. ситуацiї в аграр. i пром. секторах України.

Завантажити статтю