Громадянське суспільство

ГРОМАДЯ́НСЬКЕ СУ­СПІ́ЛЬСТВО  — су­спільство, в основі якого лежить роз­галужена мережа незалежних від держави ін­ституцій, обʼ­єд­нань та організацій, створених самими громадянами для виявле­н­ня й здійсне­н­ня різних громадських ініціатив, задоволе­н­ня своїх су­спільних потреб та об­стоюва­н­ня колективних інтересів. У повсякден. вжитку під Г. с. нерідко ро­зуміють рівень громадян. сві­домості певного су­спільства, активність громадян у створен­ні громад. організацій. Іноді, на рівні політ. гасел, Г. с. вживають як синонім ліберал. демократії. Деякі дослідники ототожнюють Г. с. з «від­критим су­спільством», вважаючи, що ці терміни описують від­повід­но політ.-соціол. і політ.-філос. аспекти одного й того самого явища.

Сучасна ідея Г. с. істотно від­різняється від класич., започатк. Аристотелем у його концепції поліса й остаточно сформульов. Ґ. Геґелем. Суть класич. моделі полягає у нерозрізнен­ні Г. с., що роз­глядається перед­усім як су­спільство політичне, та держави. Для Аристотеля політ. су­спільство є вершиною морал. роз­витку людства від природ. (варвар.) стану послідовно до родин. гнізда, сільс. громади, держави. Саме у державі повною мірою реалізується сусп. сутність людини як політ. і громад. істоти. Ідеї Аристотеля по-своєму роз­вивали Ціцерон, І. Кант, Ж.-Ж. Руссо, Х. Арендт. Зовсім ін. концепцію Г. с. роз­робили у 17–18 ст. ідеологи новоєвроп. лібералізму А. Сміт, Д. Ферґюсон та Дж. Локк. Появу Г. с. вони небезпід­ставно повʼязували з поділом праці та по­ступовим вивільне­н­ням госп. діяльності зі сфери політики, її усамо­стійне­н­ням і утвердже­н­ням як пріоритет. діяльності. Індустріал. революція зробила госп. діяльність (а не владу та близькість до неї) гол. джерелом добробуту і під­ґрунтям незалеж. соц. становища індивіда. Економіка, таким чином, стала пріоритет. щодо Г. с., а воно, у свою чергу, — пріоритет. щодо держави, яка не може ефективно керувати економікою й регулювати всі госп. та майнові від­носини між громадянами. У цьому ро­зумін­ні Г. с. є формою «ринк. спільності» індивід. власників, чиї приватні, его­їст. інтереси пере­плітаються і, взаємодіючи, надають «стихійності» всьому су­спільно-екон. устрою. На від­міну від Аристотеля та його послідовників, які політ. (громад.) сферу вважали вищою від приват., оскільки саме у ній індивід має ширші можливості для самореалізації, новоєвроп. ліберали утвердили верховенство приват. інтересів, щодо яких політика має лише під­ряд. характер.

Ґ. Геґель знач. мірою роз­винув аристотелів. концепцію Г. с., врахувавши при цьому і по­гляди своїх ліберал. сучасників та попередників. Він чітко роз­різняв Г. с. та державу, хоча і вважав цю різницю тимчасовою. Полемізуючи у непрямій формі з лібералами, Ґ. Геґель стверджував, що індивід керується не лише особистими, вузькоего­їст. інтересами, а й сусп., засвоєними у процесі освіти та вихова­н­ня, тобто соціалізації. Саме завдяки спів­праці з ін. громадянами особисті інтереси індивіда можуть бути реалізовані повніше, сприяючи тим самим реалізації інтересів ін. індивідів. Таким чином, Ґ. Геґель інтер­претував Г. с. як сферу медіації приват. інтересів, своєрід. посередника між приват. особою (родиною) та державою. Від­повід­но до сфери Г. с. Ґ. Геґель зараховував і такі суто держ. ін­ституції, як суд та поліція, мотивуючи це тим, що вони не лише захищають інтереси громадян, а й уособлюють певний дух загальності, потребу певної узгодженої взаємодії, притаман­ну су­спільству. Йдеться про ви­значе­н­ня й прийня­т­тя індиві­дом для своєї діяльності певних правових рамок, які враховують такі ж права ін. громадян, контроль за якими покладено на державу.

Чітке роз­межува­н­ня між Г. с. та державою зробив автор найпоширенішої нині соціол. концепції Г. с. А. де Токвіль у 1835. Якщо стосунки громадян із держ. владою (центр. і місц.) він окреслив як су­спільство політичне, то взаємини громадян між собою, поза сферою родин., дружніх та ін. суто приват. взаємин, — як су­спільство громадянське. Характер. рисою Г. с. за А. де Токвілем є динаміч. роз­виток різних добровіл. спілок та організацій, створених самими громадянами на під­ставі конкрет. ідеол. доктрин для досягне­н­ня певних політ. цілей, повʼязаних із здобу­т­тям держ. влади чи здійсне­н­ням без­посеред. впливу на неї.

Пита­н­ня належності політ. організацій (партій) до сфери Г. с. та держави і досі залишається дис­кусійним. Загальнови­знаним, однак, є висновок А. де Токвіля про вирішал. роль громад. обʼ­єд­нань і політ. організацій у забезпечен­ні сусп. плюралізму та демократії. Саме завдяки ін­ституціям Г. с. громадяни мають змогу вільно висловлювати й об­стоювати свої по­гляди, вдосконалюватися в самоорганізації, утверджувати свою автономність щодо держ. органів. Роз­винене Г. с. є ін­ституціалізов. виявом сусп. плюралізму і, водночас, його ефектив. гарантом перед авторитар. чи тоталітар. тенденціями держави або певних сусп. сил (воно не лише перед­бачає формал. роз­поділ влади та баланс інтересів, а й забезпечує громад. контроль за цим роз­поділом та під­тримує зга­даний баланс). З одного боку, Г. с. при­вчає громадян до того, що вони можуть і повин­ні впливати на сусп. життя осмисленим, цілеспрямов. і легал. чином через від­повід­ні самодіял. ін­ституції, з ін. — при­вчає державу до від­повід­альності та звітності перед громадянами, ві­ді­граючи не лише посередницьку, а й важливу формотворчу роль у сенсі вихова­н­ня певної політ. культури й вдосконале­н­ня механізмів взаємодії між собою і державою.

Г. с. в Україні має давні традиції в елементах місц. самоврядува­н­ня давньоруських міст та спробах сусп. (зокрема екон.) емансипації у рамках кодифіков. права. Ці елементи стали особливо помітними у 16–17 ст., після включе­н­ня укр. земель у знач. мірою європеїзов. юрид. про­стір Речі Посполитої. В Україні по­ступово роз­вивалося місц. самоврядува­н­ня і незалежне судочинство, зʼявилися громад. організації (церк. братства, цехові обʼ­єд­на­н­ня) та освітні заклади (школи, колегіуми). Водночас процеси зародже­н­ня Г. с. і подола­н­ня середньовіч. станової системи сут­тєво обмежувалися невисокою урбанізованістю краю, екон. від­сталістю та заг. колоніальним статусом укр. населе­н­ня. На­прикінці 18 ст., після загарба­н­ня Росією Прав­обереж. України та ліквідації геть­ман. автономії на Лів­обереж­жі, процеси громадян. емансипації за умов жорстоко-авторитар., деспотич. імперії взагалі припинилися. Єдиним винятком стали зх.-укр. землі (пере­важно Галичина), які після поділу Польщі на­прикінці 18 ст. потрапили до складу австр. імперії Габсбурґів, де за умов парламент. монархії та дарованих нею від­носних ліберал.-демократ. свобод Г. с. формувалася за тією самою моде­л­лю, що й у ін. країнах Центр. та Сх. Європи.

На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. в Галичині вже існував практично весь спектр ін­ституцій Г. с.: молодіжні, жін., спорт., реліг., культ.-осв. і навіть наук. (НТШ) організації, ко­оперативи, проф­спілки, незалежна преса, повноцін­ні політ. партії. Вони збереглися в умовах авторитар. польс. режиму, і лише у 1939 були знищені тоталітар. рад. владою. Традиція порівняно тривалого роз­витку Г. с. у Галичині виявилась вирішал. для його від­новле­н­ня через пів­столі­т­тя в умовах від­носної сусп. лібералізації, викликаної в СРСР політикою «пере­будови». Характер. рисою ін­ституцій Г. с., що почали масово виникати на­прикінці 80-х рр. у Зх. Україні (швидше й масовіше, ніж деінде в Україні), була їхня всіляко під­креслювана спадкоємність щодо реал., а іноді й міфіч. попередників із пере­двоєн. Галичини: газети «Віче», «По­ступ», журнали «Дзвін», «Літопис Червоної Калини», товариство «Просвіта», Маріїнське товариство милосердя, театр-кабаре «Не журись!» тощо.

Становле­н­ня Г. с. у Сх. Україні від­бувалося за значно складніших умов, унаслідок чого його повноцін­не існува­н­ня у більшості регіонів, особливо на периферії, й досі залишається про­блематичним. У деспотично-авторитар. Рос. імперії зародки Г. с. зʼявились лише у 2-й пол. 19 ст. (після від­носно ліберал. реформ 60-х рр.), проте в колоніально пригнобленій Україні вони стали справді помітними лише після революції 1905. Більшов. режим ліквідував ці зародки, виявивши, зокрема, характерну від­мін­ність між авторитаризмом, який лише обмежує становле­н­ня і діяльність ін­ституцій Г. с., та тоталітаризмом, який ці ін­ституції повністю знищує або одержавлює (всі т. зв. громад. організації не ві­ді­гравали за тоталітар. соціалізму жодної само­стій. ролі, а були лише додатками до парт.-держ. апарату). Цю тотальну етатизацію (одержавле­н­ня) Г. с. у соціаліст. державі перед­бачив 1903 І. Франко (ста­т­тя «Що таке по­ступ?») на під­ставі аналізу марксів. концепції всевідаючої і всерегулюючої держави. Формально від­штовхуючись від Ґ. Геґеля, який усіляко абсолютизував Державу, марксисти доповнили його етатистські по­гляди ідеєю «класової боротьби». По­збавлена своєї діалектич. альтернативи (класової спів­праці й поро­зумі­н­ня), ця ідея на практиці порушила геґелів. рівновагу між особистим, сусп. і державним. Навіть сам геґелів. термін «die burgerliche Gessellschaft» (який за І. Франком можна від­творити як «горожанське» або «громадянське» су­спільство) марксистами пере­кладався як «буржуазне су­спільство», набуваючи у контекс­ті класової не­примирен­ності виразно негатив. забарвле­н­ня.

Реабілітація терміна «Г. с.» в СРСР (а від­так і у пострад. Україні) роз­почалася на­прикінці 80-х рр. спочатку на рівні популяр. публіцистики, згодом — на рівні фахових аналіт. матеріалів, хоча ґрунтов. моно­графій на цю тему не зʼявилося і понині. Дослідники ви­значають, як правило, три гол. пере­шкоди на шляху формува­н­ня повноцін. Г. с. в Україні. По-перше — етатист. спадщина рад. часів, звичка населе­н­ня до держ. патерналізму, його громадян. пасивність та від­чуженість; по-друге — мовно-культурна різнорідність населе­н­ня, яка знач. мірою роз­діляє ін­ституції Г. с. за мовно-етніч. принципом, замість того, щоб робити їх заг.-нац.; по-третє — від­сутність справжніх екон. реформ, а отже, й екон. під­став для емансипації громадян від тотально регулюючо-роз­поділяючої, патерналіст. держави.

Як і в усіх домодерних су­спільствах, пере­важним джерелом добробуту в Україні нині є близькість до влади, а не справді легал. та ефективна госп. діяльність. Від­так, утвердже­н­ня самодіяльного, екон. незалежного від держави і непід­владного її примхам громадянина як основи повноцін. Г. с. є про­блематичним. Це не пере­шкоджає, однак, широкому входжен­ню терміна «Г. с.» у пропагандист. обіг поряд з ін. політ. гаслами на зразок «демократії», «ринку» та «інтеграції у Європу». З одного боку, це наражає термін на небезпеку профанації, з ін. — спонукає до його сер­йознішого теор. і практ. освоє­н­ня.

Завантажити статтю