ГРОМАДЯ́НСЬКЕ СУ­СПІ́ЛЬСТВО  — су­спільство, в основі якого лежить роз­галужена мережа незалежних від держави ін­ституцій, обʼ­єд­нань та організацій, створених самими громадянами для виявле­н­ня й здійсне­н­ня різних громадських ініціатив, задоволе­н­ня своїх су­спільних потреб та об­стоюва­н­ня колективних інтересів. У повсякден­ному вжитку під Г. с. нерідко ро­зуміють рівень громадянської сві­домості певного су­спільства, активність громадян у створен­ні громадських організацій. Іноді, на рівні політичних гасел, Г. с. вживають як синонім ліберальної демократії. Деякі дослідники ототожнюють Г. с. з «від­критим су­спільством», вважаючи, що ці терміни описують від­повід­но політично-соціологічні і політично-філософські аспекти одного й того самого явища.

Зародже­н­ня й роз­виток ідеї громадянського су­спільства

Сучасна ідея Г. с. істотно від­різняється від класичної, започаткованої Арістотелем у його концепції поліса й остаточно сформульованої Ґеґелем. Суть класичної моделі полягає у нерозрізнен­ні Г. с., що роз­глядається перед­усім як су­спільство політичне, та держави. Для Арістотеля політичне су­спільство є вершиною морального роз­витку людства від природного стану послідовно до родин­ного гнізда, сільської громади, держави. Саме у державі повною мірою реалізується су­спільна сутність людини як політичної і громадської істоти. Ідеї Арістотеля по-своєму роз­вивали Ціцерон, І. Кант, Ж.-Ж. Руссо, Г. Арендт. Зовсім іншу концепцію Г. с. роз­робили у 17–18 столі­т­тях ідеологи новоєвропейського лібералізму А. Сміт, А. Фергюсон та Дж. Локк. Появу Г. с. вони повʼязували з поділом праці та по­ступовим вивільне­н­ням господарської діяльності зі сфери політики, її усамо­стійне­н­ням і утвердже­н­ням як пріоритетної діяльності. Індустріальна революція зробила господарську діяльність головним джерелом добробуту і під­ґрунтям незалежного соціального становища індивіда. Економіка стала пріоритетною щодо Г. с., а воно, зі свого боку, — пріоритетним щодо держави, яка не може ефективно керувати економікою й регулювати всі господарські та майнові від­носини між громадянами. У цьому ро­зумін­ні Г. с. є формою «ринкової спільності» індивідуальних власників, чиї приватні інтереси пере­плітаються і, взаємодіючи, надають «стихійності» всьому су­спільно-економічному устрою. На від­міну від Арістотеля та його послідовників, які політичну сферу вважали вищою від приватної, оскільки саме у ній індивід має ширші можливості для самореалізації, новоєвропейські ліберали утвердили верховенство приватних інтересів, щодо яких політика має лише під­орядкований характер.

Ґеґель значно роз­винув арістотелівську концепцію Г. с., врахувавши при цьому і по­гляди своїх ліберальних сучасників та попередників. Він роз­різняв Г. с. та державу, хоча і вважав цю різницю тимчасовою. Полемізуючи з лібералами, Ґеґель стверджував, що індивід керується не лише особистими інтересами, а й су­спільними, засвоєними у процесі освіти та вихова­н­ня, тобто соціалізації. Завдяки спів­праці з іншими громадянами особисті інтереси індивіда можуть бути реалізовані повніше, сприяючи реалізації інтересів інших індивідів. Ґеґель інтер­претував Г. с. як сферу медіації приватних інтересів, своєрідного посередника між приватною особою та державою. Від­повід­но до сфери Г. с. Ґеґель зараховував і такі державні ін­ституції, як суд та поліція, мотивуючи це тим, що вони не лише захищають інтереси громадян, а й уособлюють певний дух загальності, потребу певної узгодженої взаємодії, притаман­ну су­спільству. Йдеться про ви­значе­н­ня й прийня­т­тя індиві­дом для своєї діяльності певних правових рамок, які враховують права інших громадян, контроль за якими покладено на державу.

Чітке роз­межува­н­ня між Г. с. та державою зробив автор найпоширенішої нині соціологічної концепції Г. с. Алексіс де Токвіль у 1835 році. Якщо стосунки громадян із державною владою він окреслив як су­спільство політичне, то взаємини громадян між собою, поза сферою родин­ної, дружньої та інших суто приватних взаємин, — як су­спільство громадянське. Характерною рисою Г. с. за Алексісом де Токвілем є динамічний роз­виток різних добровільних спілок та організацій, створених самими громадянами на під­ставі конкретних ідеологічних доктрин для досягне­н­ня певних політичних цілей, повʼязаних із здобу­т­тям державної влади чи здійсне­н­ням без­посереднього впливу на неї.

Пита­н­ня належності політичних організацій до сфери Г. с. та держави і досі залишається дис­кусійним. Загальнови­знаним є висновок Алексіса де Токвіля про вирішальну роль громадських обʼ­єд­нань і політичних організацій у забезпечен­ні су­спільного плюралізму та демократії. Завдяки ін­ституціям Г. с. громадяни мають змогу вільно висловлювати й об­стоювати свої по­гляди, вдосконалюватися в самоорганізації, утверджувати свою автономність щодо державних органів. Роз­винене Г. с. є ін­ституціалізованим проявом су­спільного плюралізму і, водночас, його ефективним гарантом перед авторитарними чи тоталітарними тенденціями держави або певних су­спільних сил. Воно не лише перед­бачає формальний роз­поділ влади та баланс інтересів, а й забезпечує громадський контроль за цим роз­поділом та під­тримує зга­даний баланс. Г. с. при­вчає громадян до того, що вони можуть і повин­ні впливати на су­спільне життя осмисленим, цілеспрямованим і легальним чином через від­повід­ні самодіяльні ін­ституції, при­вчає державу до від­повід­альності та звітності перед громадянами, ві­ді­граючи не лише посередницьку, а й важливу формотворчу роль у сенсі вихова­н­ня певної політичної культури й удосконале­н­ня механізмів взаємодії між собою і державою.

Громадянське су­спільство в Україні

Громадянське су­спільство в Україні має давні традиції в елементах місцевого самоврядува­н­ня давньоруських міст та спробах су­спільної (зокрема економічної) емансипації у рамках кодифікованого права. Ці елементи стали особливо помітними у 16–17 століт­ті, після включе­н­ня українських земель у значній мірі європеїзованого юридичного простору Речі Посполитої. В Україні по­ступово роз­вивалося місцеве самоврядува­н­ня і незалежне судочинство, зʼявилися громадські організації (церковні братства, цехові обʼ­єд­на­н­ня) та освітні заклади (школи, колегіуми). Водночас процеси зародже­н­ня громадянського су­спільства і подола­н­ня середньовічної станової системи сут­тєво обмежувалися невисокою урбанізованістю краю, економічною від­сталістю та загальним колоніальним статусом українського населе­н­ня. На­прикінці 18 столі­т­тя, після загарба­н­ня Росією Прав­обережної України та ліквідації геть­манської автономії на Лів­обереж­жі, процеси громадянської емансипації за умов жорстоко-авторитарної, деспотичної імперії взагалі припинилися. Єдиним винятком стали західно-українські землі (пере­важно Галичина), які після поділу Польщі на­прикінці 18 столі­т­тя потрапили до складу ав­стрійської імперії Габсбургів, де за умов парламентської монархії та дарованих нею від­носних ліберально-демократичних свобод громадянське су­спільство формувалося за тією самою моде­л­лю, що й у інших країнах Центральної та Східної Європи. 

На­прикінці 19 — на початку 20 столі­т­тя в Галичині вже існував практично весь спектр ін­ституцій громадянського су­спільства: молодіжні, жіночі, спортивні, релігійні, культурно-освітні і навіть наукові (Наукове товариство імені Шевченка) організації, ко­оперативи, проф­спілки, незалежна преса, повноцін­ні політичні партії. Вони збереглися в умовах авторитарного польського режиму, і лише у 1939 році були знищені тоталітарною радянською владою. Традиція порівняно тривалого роз­витку громадянського су­спільства у Галичині виявилася вирішальною для його від­новле­н­ня через пів­столі­т­тя в умовах від­носної су­спільної лібералізації, викликаної в СРСР політикою «пере­будови». Характерною рисою ін­ституцій громадянського су­спільства, що почали масово виникати на­прикінці 80-х років у Західній Україні (швидше й масовіше, ніж деінде в Україні), була їхня всіляко під­креслювана спадкоємність щодо реальних, а іноді й міфічних попередників із пере­двоєн­ної Галичини: газети «Віче», «По­ступ», журнали «Дзвін», «Літопис Червоної Калини», товариство «Просвіта», Маріїнське товариство милосердя, театр-кабаре «Не журись!» тощо. Становле­н­ня громадянського су­спільства у Східній Україні від­бувалося за значно складніших умов, унаслідок чого його повноцін­не існува­н­ня у більшості регіонів, особливо на периферії, й досі залишається про­блематичним. У деспотично-авторитарній Російській імперії зародки громадянського су­спільства зʼявились лише у другій половині 19 столі­т­тя (після від­носно ліберальних реформ 60-х років), проте в колоніально пригнобленій Україні вони стали справді помітними лише після революції 1905 року. 

Більшовицький режим ліквідував ці зародки, виявивши, зокрема, характерну від­мін­ність між авторитаризмом, який лише обмежує становле­н­ня і діяльність ін­ституцій громадянського су­спільства, та тоталітаризмом, який ці ін­ституції повністю знищує або одержавлює (всі так звані громадські організації не ві­ді­гравали за тоталітарним соціалізмом жодної само­стійної ролі, а були лише додатками до партійно-державного апарату). Цю тотальну етатизацію (одержавле­н­ня) громадянського су­спільства у соціалістичній державі перед­бачив 1903 року І. Франко (ста­т­тя «Що таке по­ступ?») на під­ставі аналізу марксистської концепції всевідаючої і всерегулюючої держави. Формально від­штовхуючись від Геґеля, який усіляко абсолютизував Державу, марксисти доповнили його етатистські по­гляди ідеєю «класової боротьби». По­збавлена своєї діалектичної альтернативи (класової спів­праці й поро­зумі­н­ня), ця ідея на практиці порушила геґелівську рівновагу між особистим, су­спільним і державним. Навіть сам геґелівський термін «die burgerliche Gessellschaft» (який за Іваном Франком можна від­творити як «громадянське» або «громадське» су­спільство) марксистами пере­кладався як «буржуазне су­спільство», набуваючи у контекс­ті класової не­примирен­ності виразно негативне забарвле­н­ня. Реабілітація терміна «громадянське су­спільство» в СРСР (а від­так і у пост­радянській Україні) роз­почалася на­прикінці 80-х років спочатку на рівні популярної публіцистики, згодом — на рівні фахових аналітичних матеріалів, хоча ґрунтовних моно­графій на цю тему не зʼявилося і понині. Дослідники ви­значають головно три основні пере­шкоди на шляху формува­н­ня повноцін­ного громадянського су­спільства в Україні:

  1. етатистська спадщина радянських часів, звичка населе­н­ня до державних патерналізму, його громадянська пасивність та від­чуженість; 
  2. мовно-культурна різнорідність населе­н­ня, яка значною мірою роз­діляє ін­ституції громадянського су­спільства за мовно-етнічним принципом, замість того, щоб робити їх загальнонаціональними; 
  3. від­сутність справжніх економічних реформ, а отже, й економічних під­став для емансипації громадян від тотально регулюючої, роз­поділяючої, патерналістської держави. 

Як і в усіх домодерних су­спільствах, пере­важним джерелом добробуту в Україні нині є близькість до влади, а не справді легальна та ефективна господарська діяльність. Від­так, утвердже­н­ня самодіяльного, економічно незалежного від держави і непід­владного її примхам громадянина як основи повноцін­ного громадянського су­спільства є про­блематичним. Це не пере­шкоджає, однак, широкому входжен­ню терміна «громадянське су­спільство» у пропагандистський обіг поряд з іншими політичними гаслами на зразок «демократії», «ринку» та «інтеграції у Європу». З одного боку, це наражає термін на небезпеку профанації, з іншого — спонукає до його сер­йознішого теоретичного і практичного освоє­н­ня.