КОПТІ́ЛОВ Віктор Вікторович (03. 07. 1930, Київ — 19. 02. 2009, там само) — мово­знавець, пере­кладач. Брат І. Коптілова. Доктор філологічних наук (1972), професор (1977). Член НСПУ (1974). Літературні премії ім. М. Рильського (2000), ім. І. Кошелівця (2001) та ім. М. Лукаша (2002). Закінчив філологічний факультет Київського університету (1954), де й викладав 1957–81 українську мову. 1981–90 — спеціаліст з мовних про­грам у Секретаріаті ЮНЕСКО; 1990–96 — викладач україно­знавчих дисциплін у Національному ін­ституті східних мов та цивілізацій; 1997–2002 — науковий спів­робітник НТШ у Європі (усі — Париж); водночас 1998–2007 — викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія» та УВУ (м. Мюнхен, Німеч­чина). Автор статей про мовну майстерність українських письмен­ників «Елементи просторіч­чя в мові українських поетів-романтиків» («Вісник Київського університету. Філологія та журналістика», 1959, № 2), «Будеш, батьку, панувати...» («На пере­хресті культур: Збірник праць на пошану Л. Рудницького з нагоди його 70-річчя», Л.; Філадельфія, 2008; об­ґрунтував новий по­гляд на ямб в «Енеїді» І. Котляревського як на потужний засіб роз­витку системи українського віршува­н­ня). Уклав словники «1000 крилатих виразів української літературної мови» (1964) та «Крилаті вислови в українській літературній мові» (1975; обидва — Київ, спільно з А. Коваль); видав практичний посібник-довід­ник «Говорімо українською. Мова і культура» (Париж, 1995) з короткими українсько-французькими і французько-українськими словниками. Значний доробок К. як високо­професійного аналітика пере­кладацького процесу. Уперше ви­ступив 1961 на Конференції з теорії та критики художнього пере­кладу (Ленін­градський університет, нині Санкт-Петербург) із доповід­дю «Транс­формація художнього образу в поетичному пере­кладі». Низка пере­кладо­знавчих праць К. опублікована у складну добу маланчукізму (див. В. Ю. Маланчук), коли школу українського художнього пере­кладу під­дано остракізму на 4-му пленумі правлі­н­ня СПУ (1973). Крім того, кандидатську дисертацію К. написав на актуальну й сміливу тему: «Нарис історії українського поетичного пере­кладу (дожовтневий період)» (1964), де вперше глибоко про­аналізував мову пере­співів Т. Шевченка, зокрема об­ґрунтував від­повід­ність його «Давидових псалмів» біблійному текс­ту старословʼянською мовою. У рецензії на дисертацію М. Рильський писав: «Особливу цікавість викликав у мене роз­діл “Пере­кладацька діяльність Шевченка” — роз­діл, де маємо багато свіжих і тонких спо­стережень. Повинен при цьому заявити, що я від­мовляюся від давнього свого не­продуманого твердже­н­ня, ніби “Шевченко ніколи й нічого не пере­кладав” (крім уривків із “Слова о полку Ігоревім”). Радий ви­знати, що пере­глянути це пита­н­ня заохотила мене саме дисертація В. В. Коптілова». У своїх роз­відках К. наполягав ставитися з глибоким пієтетом до кожного слова і образу, зосереджувати увагу на культурі мови пере­кладу. Спільно з Г. Кочуром він під­готував 1967 над­звичайно багатий інформацією та сміливий за змістом звіт «Пʼятдесят років українського пере­кладу» для Секції художнього пере­кладу СП СРСР. Моно­графії «Актуальні пита­н­ня українського художнього пере­кладу» (1971), «Першотвір і пере­клад: Роз­думи і спо­стереже­н­ня» (1972), «Теорія і практика пере­кладу» (1982; 2003; усі — Київ) стали віхами в роз­витку української пере­кладо­знавчої думки та утверджен­ні пере­кладо­знавства як окремої між­дисциплінарної галузі філології; у них К. зосередив увагу і на віршованих, і на прозових пере­кладах, роз­глянув основні про­блеми художнього пере­кладу в світлі тогочасних наукових парадигм, радив коректніше поводитися з церковнословʼянізмами чи взагалі залишати їх без пере­кладу, щоб не втратити емоційно-екс­пресивного забарвле­н­ня; зробив помітний внесок у дослідже­н­ня стилізації в пере­кладі та пере­кладацької жанрології, акцентував на потребі створити серії порівняльних стилістик, вагомості пере­кладо­знавчого аналізу, випрацюван­ні методики такого аналізу, необхідності забезпечити всебічний фаховий ви­шкіл пере­кладачів. Чималий внесок К. і в історію українського віршованого пере­кладу, в об­ґрунтува­н­ня критеріїв її періодизації, дослідже­н­ня пере­кладацької спадщини П. Гулака-Артемовського, М. Старицького, І. Франка, П. Грабовського, І. Стешенко, М. Зерова, Г. Кочура, М. Бажана, М. Рильського та ін., пере­кладо­знавчого доробку О. Кундзіча та А. Федорова. Серед пере­кладів К. — англомовна (Дж. Донн, В. Блейк, П.-Б. Шеллі, В. Єйтс, Е.-А. По, В. Вітмен), німецько-мовна (Й. Гельдерлін, Р.-М. Рільке), французька (Вольтер, В. Гюґо), польська (М. Рей, Я. Кохановський, А. Міцкевич, Ю. Словацький, Я. Кас­прович, С. Виспянський, Б. Лесьмян), російська (М. Некрасов, О. Блок, В. Брюсов) поезії; пʼєса «Зимова казка» В. Шек­спіра (у 6-му томі зі­брань творів, 1986), проза А. Зеґерс (1956) і А. Лопеса (1985), «Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців» Ж.-Б. Шерера (1994; усі — Київ), «Роман про лицарів Круглого столу» (журнал «Всесвіт», 1997, № 11–12), «Трі­стан та Ізольда» (там само, 1998, № 12). Редактор-упорядник ви­дань в українському пере­кладі творів В. Вітмена (1969), 3–4-го томів творів Г. Гайне (1973–74), «Пісні про Гаявату» Г.-В. Лонґфел­ло (пере­клад Олександра Олеся, 1983) та збірника пере­кладо­знавчих досліджень «Хай слово мовлено інакше...» (1982; усі — Київ). Член редколегії збірника «Anthologie de la littérature ukrainienne du XI au XX siècle» («Антологія української літератури XI–XX віків», Париж; К., 2004), укладач і автор числен­них коментарів з урахува­н­ням ментальності та художньо-естетичних інтересів франкомовного світу.