Відповідальність

ВІДПОВІДА́ЛЬНІСТЬ — здатність особи чи колективу не тільки усвідомлено вибирати дії, способи поведінки і життя, а й оцінювати їх під кутом зору їхніх наслідків. Необхід. передумовою В. є свідомість та розум як унікал. здатності людини усвідомлювати, оцінювати та, відповідно, контролювати свої дії та передбачати їхні наслідки. Відсутність чи ослабленість цих здатностей зменшує або й позбавляє особу В. (напр., визнання судами неосудними психічно хворих чи дітей). Зі свідомістю пов’язана інша необхідна передумова В., яку у філософії позначають висловом «свобода волі». Мають на увазі той факт, що людина є суб’єктом своїх дій і вчинків: її Я, як деякий центр самосвідомості, здатний контролювати вплив зовн. і внутр. чинників на свою поведінку шляхом прийняття рішень (див. Автономія і Гетерономія). У християн. релігії В. особи є наслідком того, що Бог прийняв людину як таку, що знає різницю між добром і злом і здатна вибирати спосіб дії та спосіб життя. Цією здатністю не володіють природні істоти, а тому до них поняття «В.» незастосовне. Міра В. залежить також від того, наскільки діяч (особа чи колектив) залежить від обставин, які обмежують його дії, та змушувань і присилувань (т. зв. «негативна свобода», «свобода від»).

Досліджуючи структуру В., виокремлюють чотири елементи В.: суб’єкт (відповідач), об’єкт (за що відповідає суб’єкт), інстанція (перед ким відповідає суб’єкт) та ціннісну систему (на яку спирається інстанція в оцінці дій та їх наслідків). Залежно від того, який з цих елементів береться за основу, можна давати класифікацію типів В. Якщо за основу взято суб’єкт, то В. поділяється на особисту та колективну. Колективна В. стосується як організов. груп та інституцій, так і неорганізов. груп. При цьому інституції переважно визначають як стабіл. способи кооперації — організовані способи взаємодії (інтеракції). В організов. групах міра В. є тим вищою, чим більшою є повноваження певних осіб чи структур у прийнятті рішень. Типовими прикладами неорганізов. груп є мас. поведінка принагідно утвор. груп та натовпів. Якщо за основу поділу на типи В. беруть найважливіші галузі люд. діяльності, то переважно виокремлюють реліг., морал., політ. та правову типи В. У кожній з них різними є інстанції В.: у реліг. свідомості — Бог, у морал. — совість, у правовій — суд. інституції.

Морал. В. можна поділити на зовнішню і внутрішню. Зовнішньою є В. перед суспільством чи спільнотою як носіями морал. норм. Але засадничою є внутр. морал. В. — В. особи перед собою, що виявляється у здатності особи не тільки усвідомлювати власні дії, а й давати їм самост. оцінку. Цю здатність в укр. мові позначають словом «совість» — «голос» Бога в люд. душі. Внутр. морал. В. є В. людини перед собою. Що стосується політ. В., то інстанція В. залежить від політ. системи. У монархіях, які визнають божественне походження влади монарха, монарх відповідає перед Богом: християн. заповідь любові зобов’язує монарха дбати про підданих, за порушення цієї заповіді він відповідає перед Богом. У демократ. суспільствах, де сувереном політ. влади вважають народ, політики та політ. установи несуть В. перед людьми. При цьому повинні діяти відповідні механізми для забезпечення такої В.

Деякі дослідники виокремлюють інституц. В., суть якої полягає в тому, що особа несе В. перед сім’єю, громадою, Церквою, партією, підприємством, держ. та правовими інституціями, професій. установами (наук., освіт., спорт., мист. тощо). За допомогою терміна «соціальна В.» дається заг. характеристика дій та способів життя людей під кутом зору їхніх сусп. наслідків, навіть віддалених у часі (В. історична). В. юрид. оцінюють під кутом зору сусп. наслідків. При масштаб. заг. підході, який позначають терміном «істор. В.» неможливо вказати на інстанцію В. Фактично цей вид В. знаходить втілення у В. інтелектуалів, покликаних осмислювати перспективи розвитку окремих суспільств, націй, цивілізацій і людства загалом, оцінювати ризики, пов’яз. із нововведеннями, передбачати загрози фіз. та духов. життю. В усіх різновидах В. засадничу роль відіграють цінності та системи цінностей, на які спираються люди та інституції в оцінках влас. та чужих дій, наслідків. Цінність і В. мають спіл. джерело в свободі волі. В оцінюванні вчинків особа спирається на те, що вона цінує. При цьому вищий ступінь В. потребує здатності піддавати крит. рефлексії як свої власні ціннісні орієнтації, так і ті, що побутують у суспільстві і на які спираються певні інституції в оцінці дій і способів життя людей.

Особа, піддаючи крит. рефлексії і свої власні, і чужі ціннісні уподобання, є джерелом переоцінки цінностей, творцем нових цінностей і вибору нових цінніс. орієнтацій. Але особа тільки тоді виявляє відповідал. ставлення до цінностей, якщо розрізняє ті уподобання, у яких можна керуватися суб’єктив. уподобаннями, від цінностей, які мають бути віднесені до статусу об’єктивних чи абсолютних. Якщо люди не зважають на цінності, від пошанування яких залежить рівень їхньої духовності, культури, то наслідком цього є зниження якості люд. життя. Суб’єктивіст. концепції цінностей мають своїм наслідком нігілізм, що призводить до безвідповідальності. Адже невизнання особою об’єктивних (абсолют.) цінностей і дотримання погляду, що особисте поцінування є єдиним джерелом цінностей, робить будь-яку цінність відносною. Фразу Ф. Достоєвського: «Якщо Бога немає, то все дозволено», для того, хто сповідує раціоналістично обґрунтов. етику, можна перефразувати так: «Якщо особа не визнає об’єктив. цінностей, то все дозволено». Звідси випливає В. за буття духов. і культур. цінностей, створ. і переданих нам поколіннями. Цей різновид В. містить турботу особи про духовність особистого і сусп. життя. Окрема людина не може нести повну В. за стан суспільства, в якому вона живе, але сумління спонукає її робити все, що в її силах, аби покращити цей стан. В. засадничо пов’язана з платою осіб і люд. колективів за хибний вибір. Цю плату позначають в укр. мові словом «кара». Припускається, що існує інстанція, яка карає за поганий вибір. У цьому значенні термін «кара» виходить за межі правового значення терміна.

У реліг. В. — кара Божа, у морал. — муки сумління, у правовій — присуд суду, у політичній (якщо мати на увазі демократ. систему) — різні форми кари, за якою стоїть воля народу. У правових демократіях функціонує налагодж. механізм політ. В., серед яких найважливішим є заміна влади іншою, яка здійснюється шляхом виборів. Ця заміна і є найважливішою формою політ. контролю за політ. В., що дозволяє об’єктивно з’ясувати використання влади політ. силою, що її здійснювала. Без такої заміни навіть у демократ. правовій державі існують можливості приховати дії, що є неприпустимими в етич., політ. та правовому відношеннях. Залежно від того, якими є ті політ. дії, які засуджуються, існує діапазон покарань — від осуду та зневаги до кримін. В. У випадках узурпації влади і неможливості використати демократ. правові механізми для покарання політ. злочинців, вступає в силу право народу застосовувати силу щодо тих, хто узурпував його волю. Оскільки сусп. лад у будь-якому суспільстві базується на певній системі цінностей, то особа в процесі виховання (соціалізації) засвоює цю систему цінностей і вчиться контролювати свою поведінку. Якщо ж вона вступає в конфлікт із наяв. цінностями, починає діяти зовн. примус у вигляді певного покарання. У первіс. і традиц. суспільствах це стосувалося порушень звичаїв (моралі) та реліг. приписів. У сучас. суспільствах (крім тих, що дотримуються реліг. фундаменталізму) існує високий ступінь толерантності у ставленні до морал. і реліг. орієнтацій людей. Натомість у сучас. світських суспільствах важл. роль відіграє дотримання вимог професій. етик. Існують дві найважливіші етичні концепції, що використовуються в оцінці дій, вчинків, способів життя. Перша звертає увагу на цінності та обов’язок, що випливає із захисту цих цінностей; друга наголошує на наслідках. Першу етику називають деонтичною (етикою обов’язку); другу — наслідковою (консеквенціалістською), з якою споріднена цільова (телеол.) етика. У сучас. етиці віддають перевагу поєднанню обох цих підходів. Гострота проблеми В. у сучас. суспільствах пов’яз. із НТП — з таким рівнем технол. могутності людини, який принципово змінив ситуацію окремих осіб, суспільств, людства загалом. Це призвело до того, що традиц. етики з концепціями В. потребують радикал. перегляду. Осн. недолік традиц. концепцій В. під кутом зору сучас. ситуації — у їхній зорієнтованості на просторову і часову близькодію. Дії сучас. людини в одній країні здатні викликати зміни, наслідки яких сягають планетар. масштабу (напр., аварії на АЕС).

Застосування генної інженерії можуть мати катастрофічні наслідки далекосяжні у часі. Потужні засоби руйнування і легкодоступність таких засобів робить величез. небезпекою тероризм. Потужні інформ. засоби маніпулювання мас. свідомістю дозволяють створювати мас. «культури», які руйнують традиц. системи цінностей, ставлячи під загрозу не тільки традиц. культурні ідентичності, а й культурну різноманітність світу. Видозмінюючи демократ. ідеології обміну інформацією, відкритого суспільства, загрози тероризму тощо в напрямку пристосування цих гасел для цілей групового егоїзму (егоїзм націй і екон. корпорацій) інформ. технології стають засобом психол. війни. Це може призвести до поширення глобал. ідеологій, сусп. наслідки яких важко передбачити. Зростає роль спеціалістів у здійсненні передбачень, оскільки морал. оцінки, традиційно зорієнтовані на ситуації в суспільствах, що не мають потуж. технологій, можуть виявитися неадекватними, наївними у сучасних суспільствах.

Гол. проблемою України протягом більш ніж десятилітнього терміну її пострад. незалежності стало домінування «пострад.» ментальності. Комуніст. ідеологія з її клас. розумінням етики, права, політики спричинила високий рівень морал., нац., правового та політ. нігілізму, що стало осн. джерелом ослабленого почуття правової та політ. В. Найпоказовішим виявом правової і політ. безвідповідальності став високий рівень корупції. Формування в період президентства Л. Кучми олігархіч. неототалітар. режиму звело нанівець участь переважної більшості громадян у прийнятті рішень. Це призвело до поширеного переконання, що стан справ у багатьох важл. сферах сусп. життя залежить тільки від купки олігархів, які контролюють всі сфери сусп. життя — від економіки до культури, освіти і діяльності мас-медій. Такий стан справ нагромаджував у суспільстві незадоволення, яке (під впливом фальсифікації президент. виборів 2004) спричинило мас. протести, відомі під назвою «Помаранчева революція». Ці протести можна розглядати як початок важл. перетворень в напрямку становлення громадян. свідомості, а, отже, і почуття В. громадян за стан справ у суспільстві.

Розмір шрифту

Відповідальність

Рекомендована література

Інформація про статтю