Відповідальність

ВІДПОВІДА́ЛЬНІСТЬ — здатність особи чи колективу не тільки усві­домлено вибирати дії, способи поведінки і життя, а й оцінювати їх під кутом зору їхніх наслідків. Необхід. перед­умовою В. є сві­домість та розум як унікал. здатності людини усві­домлювати, оцінювати та, від­повід­но, контролювати свої дії та перед­бачати їхні наслідки. Від­сутність чи ослабленість цих здатностей зменшує або й по­збавляє особу В. (напр., ви­зна­н­ня судами неосудними психічно хворих чи дітей). Зі сві­домістю повʼязана інша необхідна перед­умова В., яку у філософії по­значають висловом «свобода волі». Мають на увазі той факт, що людина є субʼєктом своїх дій і вчинків: її Я, як деякий центр самосві­домості, здатний контролювати вплив зовн. і внутр. чин­ників на свою поведінку шляхом прийня­т­тя рішень (див. Автономія і Гетерономія). У християн. релігії В. особи є наслідком того, що Бог прийняв людину як таку, що знає різницю між добром і злом і здатна вибирати спосіб дії та спосіб життя. Цією здатністю не володіють природні істоти, а тому до них поня­т­тя «В.» неза­стосовне. Міра В. залежить також від того, на­скільки діяч (особа чи колектив) залежить від об­ставин, які обмежують його дії, та змушувань і присилувань (т. зв. «негативна свобода», «свобода від»).

Досліджуючи структуру В., ви­окремлюють чотири елементи В.: субʼєкт (від­повід­ач), обʼєкт (за що від­повід­ає субʼєкт), ін­станція (перед ким від­повід­ає субʼєкт) та цін­нісну систему (на яку спирається ін­станція в оцінці дій та їх наслідків). Залежно від того, який з цих елементів береться за основу, можна давати класифікацію типів В. Якщо за основу взято субʼєкт, то В. поділяється на особисту та колективну. Колективна В. стосується як організов. груп та ін­ституцій, так і неорганізов. груп. При цьому ін­ституції пере­важно ви­значають як стабіл. способи кооперації — організовані способи взаємодії (інтеракції). В організов. групах міра В. є тим вищою, чим більшою є повноваже­н­ня певних осіб чи структур у прийнят­ті рішень. Типовими прикладами неорганізов. груп є мас. поведінка принагідно утвор. груп та натовпів. Якщо за основу поділу на типи В. беруть найважливіші галузі люд. діяльності, то пере­важно ви­окремлюють реліг., морал., політ. та правову типи В. У кожній з них різними є ін­станції В.: у реліг. сві­домості — Бог, у морал. — совість, у правовій — суд. ін­ституції. 

Морал. В. можна поділити на зовнішню і внутрішню. Зовнішньою є В. перед су­спільством чи спільнотою як носіями морал. норм. Але засадничою є внутр. морал. В. — В. особи перед собою, що виявляється у здатності особи не тільки усві­домлювати власні дії, а й давати їм самост. оцінку. Цю здатність в укр. мові по­значають словом «совість» — «голос» Бога в люд. душі. Внутр. морал. В. є В. людини перед собою. Що стосується політ. В., то ін­станція В. залежить від політ. системи. У монархіях, які ви­знають божествен­не походже­н­ня влади монарха, монарх від­повід­ає перед Богом: християн. заповідь любові зобовʼязує монарха дбати про під­даних, за поруше­н­ня цієї заповіді він від­повід­ає перед Богом. У демократ. су­спільствах, де сувереном політ. влади вважають народ, політики та політ. установи несуть В. перед людьми. При цьому повин­ні діяти від­повід­ні механізми для забезпече­н­ня такої В. 

Деякі дослідники ви­окремлюють ін­ституц. В., суть якої полягає в тому, що особа несе В. перед сімʼєю, громадою, Церквою, партією, під­приємством, держ. та правовими ін­ституціями, професій. установами (наук., освіт., спорт., мист. тощо). За допомогою терміна «соціальна В.» дається заг. характеристика дій та способів життя людей під кутом зору їхніх сусп. наслідків, навіть від­далених у часі (В. історична). В. юрид. оцінюють під кутом зору сусп. наслідків. При мас­штаб. заг. під­ході, який по­значають терміном «істор. В.» неможливо вказати на ін­станцію В. Фактично цей вид В. знаходить втіле­н­ня у В. інтелектуалів, покликаних осмислювати пер­спективи роз­витку окремих су­спільств, націй, цивілізацій і людства загалом, оцінювати ризики, повʼяз. із ново­введе­н­нями, перед­бачати за­грози фіз. та духов. життю. В усіх різновидах В. засадничу роль ві­ді­грають цін­ності та системи цін­ностей, на які спираються люди та ін­ституції в оцінках влас. та чужих дій, наслідків. Цін­ність і В. мають спіл. джерело в свободі волі. В оцінюван­ні вчинків особа спирається на те, що вона цінує. При цьому вищий ступінь В. потребує здатності під­давати крит. рефлексії як свої власні цін­нісні орієнтації, так і ті, що побутують у су­спільстві і на які спираються певні ін­ституції в оцінці дій і способів життя людей. 

Особа, під­даючи крит. рефлексії і свої власні, і чужі цін­нісні уподоба­н­ня, є джерелом пере­оцінки цін­ностей, творцем нових цін­ностей і вибору нових цін­ніс. орієнтацій. Але особа тільки тоді виявляє від­повід­ал. ставле­н­ня до цін­ностей, якщо роз­різняє ті уподоба­н­ня, у яких можна керуватися субʼєктив. уподоба­н­нями, від цін­ностей, які мають бути від­несені до статусу обʼєктивних чи абсолютних. Якщо люди не зважають на цін­ності, від пошанува­н­ня яких залежить рівень їхньої духовності, культури, то наслідком цього є зниже­н­ня якості люд. життя. Субʼєктивіст. концепції цін­ностей мають своїм наслідком нігілізм, що призводить до без­від­повід­альності. Адже неви­зна­н­ня особою обʼєктивних (абсолют.) цін­ностей і дотрима­н­ня по­гляду, що особисте поцінува­н­ня є єдиним джерелом цін­ностей, робить будь-яку цін­ність від­носною. Фразу Ф. Достоєвського: «Якщо Бога немає, то все до­зволено», для того, хто сповід­ує раціоналістично об­ґрунтов. етику, можна пере­фразувати так: «Якщо особа не ви­знає обʼєктив. цін­ностей, то все до­зволено». Звідси випливає В. за буття духов. і культур. цін­ностей, створ. і пере­даних нам поколі­н­нями. Цей різновид В. містить турботу особи про духовність особистого і сусп. життя. Окрема людина не може нести повну В. за стан су­спільства, в якому вона живе, але сумлі­н­ня спонукає її робити все, що в її силах, аби покращити цей стан. В. засадничо повʼязана з платою осіб і люд. колективів за хибний вибір. Цю плату по­значають в укр. мові словом «кара». Припускається, що існує ін­станція, яка карає за поганий вибір. У цьому значен­ні термін «кара» виходить за межі правового значе­н­ня терміна. 

У реліг. В. — кара Божа, у морал. — муки сумлі­н­ня, у правовій — присуд суду, у політичній (якщо мати на увазі демократ. систему) — різні форми кари, за якою стоїть воля народу. У правових демократіях функціонує налагодж. механізм політ. В., серед яких найважливішим є заміна влади іншою, яка здійснюється шляхом виборів. Ця заміна і є найважливішою формою політ. контролю за політ. В., що до­зволяє обʼєктивно зʼясувати викори­ста­н­ня влади політ. силою, що її здійснювала. Без такої заміни навіть у демократ. правовій державі існують можливості приховати дії, що є не­припустимими в етич., політ. та правовому від­ноше­н­нях. Залежно від того, якими є ті політ. дії, які засуджуються, існує діапазон покарань — від осуду та зневаги до кримін. В. У випадках узурпації влади і неможливості викори­стати демократ. правові механізми для покара­н­ня політ. злочинців, вступає в силу право народу за­стосовувати силу щодо тих, хто узурпував його волю. Оскільки сусп. лад у будь-якому су­спільстві базується на певній системі цін­ностей, то особа в процесі вихова­н­ня (соціалізації) засвоює цю систему цін­ностей і вчиться контролювати свою поведінку. Якщо ж вона вступає в конфлікт із наяв. цін­ностями, починає діяти зовн. примус у ви­гляді певного покара­н­ня. У первіс. і традиц. су­спільствах це стосувалося порушень звичаїв (моралі) та реліг. приписів. У сучас. су­спільствах (крім тих, що дотримуються реліг. фундаменталізму) існує високий ступінь толерантності у ставлен­ні до морал. і реліг. орієнтацій людей. Натомість у сучас. світських су­спільствах важл. роль ві­ді­грає дотрима­н­ня вимог професій. етик. Існують дві найважливіші етичні концепції, що використовуються в оцінці дій, вчинків, способів життя. Перша звертає увагу на цін­ності та обовʼязок, що випливає із захисту цих цін­ностей; друга наголошує на наслідках. Першу етику називають деонтичною (етикою обовʼязку); другу — наслідковою (консеквенціалістською), з якою споріднена цільова (телеол.) етика. У сучас. етиці від­дають пере­вагу по­єд­нан­ню обох цих під­ходів. Гострота про­блеми В. у сучас. су­спільствах повʼяз. із НТП — з таким рівнем технол. могутності людини, який принципово змінив ситуацію окремих осіб, су­спільств, людства загалом. Це при­звело до того, що традиц. етики з концепціями В. потребують радикал. пере­гляду. Осн. недолік традиц. концепцій В. під кутом зору сучас. ситуації — у їхній зорієнтованості на просторову і часову близькодію. Дії сучас. людини в одній країні здатні викликати зміни, наслідки яких сягають планетар. мас­штабу (напр., аварії на АЕС). 

За­стосува­н­ня ген­ної інженерії можуть мати ката­строфічні наслідки далек­осяжні у часі. Потужні засоби руйнува­н­ня і легкодо­ступність таких засобів робить величез. небезпекою тероризм. Потужні інформ. засоби маніпулюва­н­ня мас. сві­домістю до­зволяють створювати мас. «культури», які руйнують традиц. системи цін­ностей, ставлячи під за­грозу не тільки традиц. культурні ідентичності, а й культурну різноманітність світу. Видо­змінюючи демократ. ідеології обміну інформацією, від­критого су­спільства, за­грози тероризму тощо в напрямку при­стосува­н­ня цих гасел для цілей групового егоїзму (егоїзм націй і екон. корпорацій) інформ. технології стають засобом психол. війни. Це може при­звести до пошире­н­ня глобал. ідеологій, сусп. наслідки яких важко перед­бачити. Зро­стає роль спеціалістів у здійснен­ні перед­бачень, оскільки морал. оцінки, традиційно зорієнтовані на ситуації в су­спільствах, що не мають потуж. технологій, можуть виявитися не­адекватними, наївними у сучасних су­спільствах.

Гол. про­блемою України протягом більш ніж десятилітнього терміну її пострад. незалежності стало домінува­н­ня «пострад.» ментальності. Комуніст. ідеологія з її клас. ро­зумі­н­ням етики, права, політики спричинила високий рівень морал., нац., правового та політ. нігілізму, що стало осн. джерелом ослабленого почу­т­тя правової та політ. В. Найпоказовішим виявом правової і політ. без­від­повід­альності став високий рівень корупції. Формува­н­ня в період президентства Л. Кучми олігархіч. неототалітар. режиму звело нанівець участь пере­важної більшості громадян у прийнят­ті рішень. Це при­звело до поширеного пере­кона­н­ня, що стан справ у багатьох важл. сферах сусп. життя залежить тільки від купки олігархів, які контролюють всі сфери сусп. життя — від економіки до культури, освіти і діяльності мас-медій. Такий стан справ на­громаджував у су­спільстві незадоволе­н­ня, яке (під впливом фальсифікації президент. виборів 2004) спричинило мас. протести, ві­домі під на­звою «Помаранчева революція». Ці протести можна роз­глядати як початок важл. пере­творень в напрямку становле­н­ня громадян. сві­домості, а, отже, і почу­т­тя В. громадян за стан справ у су­спільстві.