Автономія і гетерономія

АВТОНО́МІЯ і ГЕТЕРОНО́МІЯ (грец. αὐτονομία — незалежність; ἕτερος — інший і ...номія) — у найзагальнішому значенні автономія — наявна міра незалежності будь-якого явища від зовнішньої причинної зумовленості, гетерономія — зовнішня зумовленість чого-небудь, що його так чи інакше можна ідентифікувати, виокремивши з оточення. Таким чином, поняття «А.» та «Г.» в заг. значенні позначають, відповідно, внутр. та зовн. зумовленість певних властивостей, подій та процесів у певному сущому. Будь-що має певну основу («суть») своєї якісної визначеності, але ця основа, або суть (внутр. у явищі), може існувати тільки в чомусь ширшому, щодо неї зовн., — в «оточенні», яке й визначає межі сущого. Оточення і будь-яке суще взаємопов’язані різноманіт. зв’язками: будь-що існує завдяки своєму оточенню, але будь-яке суще, в свою чергу, зумовлює щось у своєму оточенні. Цей взаємозв’язок зовн. і внутр. причин (внутр. в явищі і його оточення, будь-якого сущого і його оточення) властивий для всього, що існує. Тому поняття «А.» і «Г.» можна вважати категоріями онтології. Іноді, щоб відрізнити зовн. причиннy зумовленість від внутр., в остан. випадку використовують термін «самодетермінація». При переході від неорганіч. до органіч. світу зростає роль внутрішнього. Організм володіє більшою мірою незалежності свого внутр. середовища, ніж будь-яке неорганічне суще: його внутр. структури певним чином контролюють вплив оточення. Тема успадкування і мінливості (пристосування організмів до середовища) — одна з важливих тем в еволюц. біології. Спосіб життя тварин, порівняно зі способом життя людей, більшою мірою визначається тими успадкуваннями, які є наслідком тривалої еволюції. Таке значення спадковості можна оцінювати як переважання зовн. детермінації поведінки. У випадку люд. психіки і поведінки маємо переважання внутр. детермінації, чи самодетермінації, що знайшло своє осмислення у понятті «свободи волі». Оскільки спосіб життя даного люд. соціуму залежить від культури, яку витворює цей соціум (тут слово «культура» застосоване в антропол. значенні — все, що створене люд. соціумом на додаток до природ. оточення), то у цьому розумінні кожний люд. соціум володіє незрівнянно більшою мірою А., ніж будь-який біол. соціум. Ступінь цієї А. визначається мірою незалежності, по-перше, від природ. оточення, по-друге, від того, наскільки культура даного соціуму (в антропологіч. значенні слова «культура») не залежить від впливу ін. соціумів. У другому випадку термін «А.» стає синонімом поняття «самобутність»: мається на увазі культурна самобутність. Можна, отже, говорити про ту чи іншу міру А. (самобутності) етносів, націй, цивілізацій. Міра такої А. тим більша, чим більше культура даного люд. соціуму є наслідком діяльності саме цьому соціуму, а не зовн. впливів з боку культур ін. соціумів. Загалом в історії спостерігаємо збільшення культур. взаємовпливів у міру вдосконалення засобів пересування та засобів спілкування. Нинішній процес глобалізації зумовлює наростання деяких спіл. елементів у культурах, націях та цивілізаціях. Міра особистої А. у люд. соціумах не є сталою ані в різних суспільствах (культурах), ані в різні істор. періоди (синхронія і діахронія). У первіс. (архаїчних) культурах переважали колект. цінності над цінністю особистої А. Поцінування А. (суверенності) особи — явище модерного часу, характерне передусім для Зх. Європи і пов’язане з процесом демократизації суспільств. Цьому сприяло поширення філос. ідей, які перемістили в центр уваги проблему співвідношення свободи волі та зовн. зумовленості (детермінованості) у свідомості та поведінці людей. До філос. течій 20 ст., які визнають здатність людини бути суверенною особистістю і наголошують цінність особистої А., належать передусім персоналізм, екзистенціалізм і ті напрямки філософії людини, що закорінені в релігії протестантизму. До течій, що виявляють гетерономні тенденції, можна віднести позитивіст. та еволюціоніст. концепції; марксист. розуміння природи людини має явно виражений гетероном. характер. Сучасне суспільство породило і певні злоякісні різновиди А. і Г. Автономність набула ознак «хибного індивідуалізму», коли егоцентр. етика, прагмат. раціональність та абсолютизація технократ. підходів призвели до «атомізації суспільств» — розпаду спільнот на угруповання індивідів, не пов’язаних між собою ніякими духов. зв’язками. Прагнучи діяльно утверджувати себе, люди потрапляють у залежність від продуктів своєї діяльності, перетворюються на засіб їхнього автоном. існування (див. Відчуження). Атомізоване суспільство породило особливе сусп. утворення, яке в політології стали позначати терміном «маса». Специфіка психіч. та поведінк. особливостей маси полягає в її легкій навіюваності, піддатливості щодо зовн. впливів — з боку засобів мас. інформації, ідеологій та харизмат. лідерів. Наук. та громад. думка, постійно тримаючи в полі свого зору проблему А. та Г. особи, може попередити їхні негативні прояви. Ця проблема відіграє виріш. роль у етиці. Залежно від того, яке місце в обґрунтуванні етич. норм посідає автономність особи чи зумовленість її поведінки соц. (і, отже, культурним) середовищем, всі етичні концепції поділяють на дві великі групи — автономну та гетерономну етику. Найбільш виважену концепцію А. етики у новочас. філософії обґрунтував І. Кант. Згідно з його концепцією, моральний тільки той вчинок, який зумовлений влас. переконанням особи, певним її принципом, що його вона сприймає і прагне утвердити як універс. принцип, заг. закон поведінки. І. Кант не зміг знайти задовільного вирішення т. зв. проблеми інтерсуб’єктивності в етиці, тобто шляху, на якому люди могли б досягти згоди щодо загальноприйнятності (універсальності) етич. норм. Розв’язання цієї проблеми було запропоноване в т. зв. комунікат. філософії — К.-О. Апель, Ю. Габермас та ін. У межах цього філософського напряму запропоноване (зокрема К.-О. Апелем) розв’язання проблеми співвідношення між універсальністю етич. норм, які мають бути основою взаємин між різними культурами, та тим фактом, що кожна культура має свої власні цінності. Поняття «А.» відіграє важливу роль у різних галузях приклад. етики — біол., мед., екол. етика та ін. (див. Етика прикладна), яку стали інтенсивно розвивати на Заході від кін. 60-х рр. Тут одним із найважливіших питань стало питання про межі особистої та колект. А. У мед. етиці, напр., це заг.-відомі дискусії етич. та прав. характеру навколо проблеми самогубства та евтаназії (спричинення смерті тих, хто тяжко страждає від смертонос. захворювань, активними діями чи шляхом утримання від дій). Іншими прикладами можуть бути зміна людиною своєї статі, клонування, проблеми сексуал. меншин тощо. Складність проблеми в кожному з таких випадків полягає в тому, що розширення права особи вирішувати щось на влас. розсуд часто зачинає права ін. осіб або ж тягне за собою негативні соц. наслідки (хай навіть у майбутньому). Одна із найважливіших проблем етики міжнар. та міжетніч. взаємин — збереження та захист культур. самобутності етносів та націй від дії руйнів. чинників гетероном. походження. Сучасні самобутні культури можуть вижити тільки за умови високого рівня динамізму й відкритості, інтенсивного культур. взаємообміну, використання досягнень ін. культур. Динамічна напруга при цьому стосується двох взаємопов’яз. аспектів: напруги між успадкуванням (традицією) і оновленням; напруги між збереженням самобутності та включеністю у глобал. комунікацію і процес взаємообміну. Оновлення стає руйнів. для культур. самобутності, якщо його спрощено розуміють як відкидання будь-якої традиції (бо це рівноцінне втраті культур. ідентичності). Але будь-яка традиція в сучас. динамічних суспільствах може бути збережена тільки шляхом її оновлення. Запорукою самобутнього культур. життя є творчість суверен. особистостей, які, зберігаючи зв’язок з традицією, постійно переосмислюють та оновлюють її. У сучас. світі відмова від будь-яких зовн. запозичень прирікає націю на відсталість: проблема розв’язується шляхом поєднання зовн. запозичень зі збереженням деяких найважливіших передумов колект. ідентичності. Джерела занепаду колект. культур. самобутності закорінені передусім у непоцінуванні цієї самобутності та в нездатності осіб свідомо ставитись до зовн. впливів. У політико-прав. контексті поняття «А.» і «Г.» стосуються міри держ. суверенітету (зокрема у зв’язку із сучас. процесом глобалізації), а також культурно-персон. та територ. А. Залежно від того, чи людину в своїй основі вважають такою, що здатна самостійно приймати рішення (і, отже, є відповідальною за свої вчинки), чи, навпаки, ці рішення вважають зовнішньо зумовленими, маємо серйозні відмінності у різних політ. та прав. концепціях. В елітар. концепціях політ. поведінку звичайної людини вважають скоріше гетерономною, залежною від впливу різного роду еліт. У філос. трактуванні природи злочину та покарання за нього одні концепції вважають злочин залежним від влас. рішення особи (оскільки визнається свобода волі людини та її здатність самостійно приймати рішення), інші — наслідком зовн. впливу. У марксизмі та неомарксизмі існує виразна тенденція переносити наголос на екон. та соц. зумовленість злочину. Якщо характеризувати ментальність громадян сучас. України, то звичайні спостереження схиляють до висновку про переважання гетероном. ознак у масовій свідомості та поведінці. Джерело цього — передусім імпер. і тоталітар. минуле, а також деякі новітні процеси, пов’язані з особливостями індустр. суспільств, які дали підставу М. Гайдеґґерові назвати масову людину цих суспільств «мавпою цивілізації». Занадто радикал. є перехід від тоталітар. минулого, в якому переважав тип «слухняної» людини, до нового типу людини, здатної бути незалежною та відповідал. особистістю. Формула «від мене нічого не залежить» залишається популярною в сучас. Україні. З одного боку, спостерігаємо велику силу інерції успадк. стереотипів мислення і поведінки (яка часто поєднується з суто зовн., декларативним відкиданням цих стереотипів), а з другого — легку піддатливість щодо зовн. впливів. Поєднання цих двох чинників властиве людині, якій бракує спрямованості на пошук глибшого джерела своєї особистої ідентичності. Цим можна пояснити високий рівень конформізму у поведінці — «розчинятися» в масі, бути «як усі». З цим пов’язано також повільне відродження українцями влас. нац.-культур. самобутності (брак ентузіазму до відродження своєї мови тільки частковий, хоча й показовий вияв такого стану). Тип інерц. людини, яка не звикла до свідомого вибору того світу, в якому вона хотіла б жити, це не тільки певний тип свідомості, а й певний стан волі. Якщо розглядати цей тип людини у цінніс. вимірі, то маємо справу з низьким поцінуванням суверен. джерел життя взагалі — джерел, в яких закорінена різноманітність природи, розмаїття особистих та культурних світів. Інерція прив’язаності укр. культур. і публіч. життя до рос. (як наслідок тривалої підлеглості Росії) є одним із виявів гетерономності у масовій свідомості великої частини українців. Цю інерцію можна пояснити тільки в глибшому ідеол. та психол. контексті. Здатність людини бути незалежною та відповідальною особистістю — це найважливіша умова суверенності колект. (нац.) життя. Тим часом неспроможність знайти глибші джерела особистої та колект. ідентичності підштовхує людей до хибних форм особистого та колект. самоутвердження. На рівні особистого самоутвердження — це хибний індивідуалізм, який набуває характеру асоц. варіантів поведінки, егоїзму та егоцентризму, морального нігілізму, цинізму, хамства. Інерційність громадян. поведінки, аморфність політ. середовищ перешкоджають народові стати справжнім сувереном влади (бути здатним формувати і контролювати владу). Звичайний для масової свідомості поділ суспільства на «нас» і «їх» (тих, що при владі) свідчить не про наявність суверенного громадян. суспільства, а скоріше про залежність від влади: маємо справу зі стереотипом етатизму — з поглядом на державу «знизу». І все-таки в сучас. Україні, поряд з цими очевидними ознаками гетерономності чи «мавпування», маємо також очевид. процес становлення людини-громадянина — людини, яка цінує як особисту, так і колект. ідентичність. Долання залежності (гетерономності) і постання справді самост. України передбачає зміни на глибин. соц.-психол. рівні, і ці зміни потребують зусиль і часу. Основою незалеж. України, очевидно, можуть бути особистості, здатні самостійно визначати зміст свого життя — тобто особистості, спроможні не дозволяти, щоб випадк. і поверхові хвилі (хоча б це були певні істор. періоди перебування в черговій імперії) формували їхній світогляд і спосіб життя. Вища якість навіть біол. життя ґрунтується на відборі впливів, їхнього «просіювання»; у випадку індивід. та сусп. життя — це осн. механізм, який дозволяє окремим людям та люд. колективам уникати як негативіст. відкидання будь-яких корис. запозичень (тих, що зміцнюють особистість в її суверенності), так і тих, що роблять життя окремих людей і люд. колективів цілком залежним від зовн. впливів. Що стосується нац.-культур. життя, то як збереження традицій (що передбачає їх оновлення), так і відбір та засвоєння культур. здобутків ін. націй та цивілізацій здійснює передусім культурна еліта. Але цю функцію вона може успішно здійснювати тільки за умови своєї відкритості щодо решти суспільства — інкорпоруючи в себе ініціативи знизу та виявляючи готовність до оновлення свого особистіс. складу (аби відвернути процес «старіння» еліти).

Розмір шрифту

Автономія і гетерономія

Рекомендована література

Інформація про статтю