Автономія і гетерономія

АВТОНО́МІЯ і ГЕТЕРОНО́МІЯ (грец. αὐτονομία — незалежність; ἕτερος — інший і ...номія) — у найзагальнішому значен­ні автономія — наявна міра незалежності будь-якого явища від зовнішньої причин­ної зумовленості, гетерономія — зовнішня зумовленість чого-небудь, що його так чи інакше можна ідентифікувати, ви­окремивши з оточе­н­ня. Таким чином, поня­т­тя «А.» та «Г.» в заг. значен­ні по­значають, від­повід­но, внутр. та зовн. зумовленість певних властивостей, подій та процесів у певному сущому. Будь-що має певну основу («суть») своєї якісної ви­значеності, але ця основа, або суть (внутр. у явищі), може існувати тільки в чомусь ширшому, щодо неї зовн., — в «оточен­ні», яке й ви­значає межі сущого. Оточе­н­ня і будь-яке суще взаємоповʼязані різноманіт. звʼязками: будь-що існує завдяки своєму оточен­ню, але будь-яке суще, в свою чергу, зумовлює щось у своєму оточен­ні. Цей взаємозвʼязок зовн. і внутр. причин (внутр. в явищі і його оточе­н­ня, будь-якого сущого і його оточе­н­ня) властивий для всього, що існує. Тому поня­т­тя «А.» і «Г.» можна вважати категоріями онтології. Іноді, щоб від­різнити зовн. причин­нy зумовленість від внутр., в остан. випадку використовують термін «самодетермінація». При пере­ході від неорганіч. до органіч. світу зро­стає роль внутрішнього. Організм володіє більшою мірою незалежності свого внутр. середовища, ніж будь-яке неорганічне суще: його внутр. структури певним чином контролюють вплив оточе­н­ня. Тема успадкува­н­ня і мінливості (при­стосува­н­ня організмів до середовища) — одна з важливих тем в еволюц. біо­логії. Спосіб життя тварин, порівняно зі способом життя людей, більшою мірою ви­значається тими успадкува­н­нями, які є наслідком тривалої еволюції. Таке значе­н­ня спадковості можна оцінювати як пере­важа­н­ня зовн. детермінації поведінки. У випадку люд. психіки і поведінки маємо пере­важа­н­ня внутр. детермінації, чи самодетермінації, що зна­йшло своє осмисле­н­ня у понят­ті «свободи волі». Оскільки спосіб життя даного люд. соціуму залежить від культури, яку витворює цей соціум (тут слово «культура» за­стосоване в антропол. значен­ні — все, що створене люд. соціумом на додаток до природ. оточе­н­ня), то у цьому ро­зумін­ні кожний люд. соціум володіє не­зрівнян­но більшою мірою А., ніж будь-який біол. соціум. Ступінь цієї А. ви­значається мірою незалежності, по-перше, від природ. оточе­н­ня, по-друге, від того, на­скільки культура даного соціуму (в антропологіч. значен­ні слова «культура») не залежить від впливу ін. соціумів. У другому випадку термін «А.» стає синонімом поня­т­тя «самобутність»: мається на увазі культурна самобутність. Можна, отже, говорити про ту чи іншу міру А. (самобутності) етносів, націй, цивілізацій. Міра такої А. тим більша, чим більше культура даного люд. соціуму є наслідком діяльності саме цьому соціуму, а не зовн. впливів з боку культур ін. соціумів. Загалом в історії спо­стерігаємо збільше­н­ня культур. взаємо­впливів у міру вдосконале­н­ня засобів пере­сува­н­ня та засобів спілкува­н­ня. Нинішній процес глобалізації зумовлює наро­ста­н­ня деяких спіл. елементів у культурах, націях та цивілізаціях. Міра особистої А. у люд. соціумах не є сталою ані в різних су­спільствах (культурах), ані в різні істор. періоди (синхронія і діахронія). У первіс. (архаїчних) культурах пере­важали колект. цін­ності над цін­ністю особистої А. Поцінува­н­ня А. (суверен­ності) особи — явище модерного часу, характерне перед­усім для Зх. Європи і повʼязане з процесом демократизації су­спільств. Цьому сприяло пошире­н­ня філос. ідей, які пере­містили в центр уваги про­блему спів­від­ноше­н­ня свободи волі та зовн. зумовленості (детермінованості) у сві­домості та поведінці людей. До філос. течій 20 ст., які ви­знають здатність людини бути суверен­ною особистістю і наголошують цін­ність особистої А., належать перед­усім персоналізм, екзистенціалізм і ті напрямки філософії людини, що закорінені в релігії проте­стантизму. До течій, що виявляють гетерономні тенденції, можна від­нести позитивіст. та еволюціоніст. концепції; марксист. ро­зумі­н­ня природи людини має явно виражений гетероном. характер. Сучасне су­спільство породило і певні зло­якісні різновиди А. і Г. Автономність набула ознак «хибного індивідуалізму», коли егоцентр. етика, прагмат. раціональність та абсолютизація технократ. під­ходів при­звели до «атомізації су­спільств» — роз­паду спільнот на угрупова­н­ня індивідів, не повʼязаних між собою ніякими духов. звʼязками. Прагнучи діяльно утверджувати себе, люди потрапляють у залежність від продуктів своєї діяльності, пере­творюються на засіб їхнього автоном. існува­н­ня (див. Відчуження). Атомізоване су­спільство породило особливе сусп. утворе­н­ня, яке в політології стали по­значати терміном «маса». Специфіка психіч. та поведінк. особливостей маси полягає в її легкій навіюваності, під­датливості щодо зовн. впливів — з боку засобів мас. інформації, ідеологій та харизмат. лідерів. Наук. та громад. думка, по­стійно тримаючи в полі свого зору про­блему А. та Г. особи, може попередити їхні негативні прояви. Ця про­блема ві­ді­грає виріш. роль у етиці. Залежно від того, яке місце в об­ґрунтуван­ні етич. норм посідає автономність особи чи зумовленість її поведінки соц. (і, отже, культурним) середовищем, всі етичні концепції поділяють на дві великі групи — автономну та гетерономну етику. Найбільш виважену концепцію А. етики у новочас. філософії об­ґрунтував І. Кант. Згідно з його концепцією, моральний тільки той вчинок, який зумовлений влас. пере­кона­н­ням особи, певним її принципом, що його вона спри­ймає і прагне утвердити як універс. принцип, заг. закон поведінки. І. Кант не зміг зна­йти задовільного виріше­н­ня т. зв. про­блеми інтерсубʼєктивності в етиці, тобто шляху, на якому люди могли б досягти згоди щодо загально­прийнятності (універсальності) етич. норм. Роз­вʼяза­н­ня цієї про­блеми було за­пропоноване в т. зв. комунікат. філософії — К.-О. Апель, Ю. Габермас та ін. У межах цього філософського напряму за­пропоноване (зокрема К.-О. Апелем) роз­вʼяза­н­ня про­блеми спів­від­ноше­н­ня між універсальністю етич. норм, які мають бути основою взаємин між різними культурами, та тим фактом, що кожна культура має свої власні цін­ності. Поня­т­тя «А.» ві­ді­грає важливу роль у різних галузях приклад. етики — біол., мед., екол. етика та ін. (див. Етика прикладна), яку стали інтенсивно роз­вивати на Заході від кін. 60-х рр. Тут одним із найважливіших питань стало пита­н­ня про межі особистої та колект. А. У мед. етиці, напр., це заг.-ві­домі дис­кусії етич. та прав. характеру навколо про­блеми самогубства та евтаназії (спричине­н­ня смерті тих, хто тяжко страждає від смертонос. захворювань, активними діями чи шляхом утрима­н­ня від дій). Іншими прикладами можуть бути зміна людиною своєї статі, клонува­н­ня, про­блеми сексуал. меншин тощо. Складність про­блеми в кожному з таких випадків полягає в тому, що роз­шире­н­ня права особи вирішувати щось на влас. роз­суд часто зачинає права ін. осіб або ж тягне за собою негативні соц. наслідки (хай навіть у майбутньому). Одна із найважливіших про­блем етики між­нар. та між­етніч. взаємин — збереже­н­ня та захист культур. самобутності етносів та націй від дії руйнів. чин­ників гетероном. походже­н­ня. Сучасні самобутні культури можуть вижити тільки за умови високого рівня динамізму й від­критості, інтенсивного культур. взаємооб­міну, викори­ста­н­ня досягнень ін. культур. Динамічна напруга при цьому стосується двох взаємоповʼяз. аспектів: напруги між успадкува­н­ням (традицією) і оновле­н­ням; напруги між збереже­н­ням самобутності та включеністю у глобал. комунікацію і процес взаємооб­міну. Оновле­н­ня стає руйнів. для культур. самобутності, якщо його спрощено ро­зуміють як від­ки­да­н­ня будь-якої традиції (бо це рівноцін­не втраті культур. ідентичності). Але будь-яка традиція в сучас. динамічних су­спільствах може бути збережена тільки шляхом її оновле­н­ня. Запорукою самобутнього культур. життя є творчість суверен. особистостей, які, зберігаючи звʼязок з традицією, по­стійно пере­осмислюють та оновлюють її. У сучас. світі від­мова від будь-яких зовн. запозичень прирікає націю на від­сталість: про­блема роз­вʼязується шляхом по­єд­на­н­ня зовн. запозичень зі збереже­н­ням деяких найважливіших перед­умов колект. ідентичності. Джерела занепаду колект. культур. самобутності закорінені перед­усім у непоцінуван­ні цієї самобутності та в не­здатності осіб сві­домо ставитись до зовн. впливів. У політико-прав. контекс­ті поня­т­тя «А.» і «Г.» стосуються міри держ. суверенітету (зокрема у звʼязку із сучас. процесом глобалізації), а також культурно-персон. та територ. А. Залежно від того, чи людину в своїй основі вважають такою, що здатна само­стійно при­ймати ріше­н­ня (і, отже, є від­повід­альною за свої вчинки), чи, навпаки, ці ріше­н­ня вважають зовнішньо зумовленими, маємо сер­йозні від­мін­ності у різних політ. та прав. концепціях. В елітар. концепціях політ. поведінку звичайної людини вважають скоріше гетерономною, залежною від впливу різного роду еліт. У філос. трактуван­ні природи злочину та покара­н­ня за нього одні концепції вважають злочин залежним від влас. ріше­н­ня особи (оскільки ви­знається свобода волі людини та її здатність само­стійно при­ймати ріше­н­ня), інші — наслідком зовн. впливу. У марксизмі та неомарксизмі існує виразна тенденція пере­носити наголос на екон. та соц. зумовленість злочину. Якщо характеризувати ментальність громадян сучас. України, то звичайні спо­стереже­н­ня схиляють до висновку про пере­важа­н­ня гетероном. ознак у масовій сві­домості та поведінці. Джерело цього — перед­усім імпер. і тоталітар. минуле, а також деякі новітні процеси, повʼязані з особливостями індустр. су­спільств, які дали під­ставу М. Гайдеґ­ґерові на­звати масову людину цих су­спільств «мавпою цивілізації». Занадто радикал. є пере­хід від тоталітар. минулого, в якому пере­важав тип «слухняної» людини, до нового типу людини, здатної бути незалежною та від­повід­ал. особистістю. Формула «від мене нічого не залежить» залишається популярною в сучас. Україні. З одного боку, спо­стерігаємо велику силу інерції успадк. стереотипів мисле­н­ня і поведінки (яка часто по­єд­нується з суто зовн., декларативним від­ки­да­н­ням цих стереотипів), а з другого — легку під­датливість щодо зовн. впливів. По­єд­на­н­ня цих двох чин­ників властиве людині, якій бракує спрямованості на пошук глибшого джерела своєї особистої ідентичності. Цим можна пояснити високий рівень конформізму у поведінці — «роз­чинятися» в масі, бути «як усі». З цим повʼязано також повільне від­родже­н­ня українцями влас. нац.-культур. самобутності (брак ентузіазму до від­родже­н­ня своєї мови тільки частковий, хоча й показовий вияв такого стану). Тип інерц. людини, яка не звикла до сві­домого вибору того світу, в якому вона хотіла б жити, це не тільки певний тип сві­домості, а й певний стан волі. Якщо роз­глядати цей тип людини у цін­ніс. вимірі, то маємо справу з низьким поцінува­н­ням суверен. джерел життя взагалі — джерел, в яких закорінена різноманітність природи, роз­маї­т­тя особистих та культурних світів. Інерція привʼязаності укр. культур. і публіч. життя до рос. (як наслідок тривалої під­леглості Росії) є одним із виявів гетерономності у масовій сві­домості великої частини українців. Цю інерцію можна пояснити тільки в глибшому ідеол. та психол. контекс­ті. Здатність людини бути незалежною та від­повід­альною особистістю — це найважливіша умова суверен­ності колект. (нац.) життя. Тим часом не­спроможність зна­йти глибші джерела особистої та колект. ідентичності під­штовхує людей до хибних форм особистого та колект. самоутвердже­н­ня. На рівні особистого самоутвердже­н­ня — це хибний індивідуалізм, який набуває характеру асоц. варіантів поведінки, егоїзму та егоцентризму, морального нігілізму, цинізму, хамства. Інерційність громадян. поведінки, аморфність політ. середовищ пере­шкоджають народові стати справжнім сувереном влади (бути здатним формувати і контролювати владу). Звичайний для масової сві­домості поділ су­спільства на «нас» і «їх» (тих, що при владі) свідчить не про наявність суверен­ного громадян. су­спільства, а скоріше про залежність від влади: маємо справу зі стереотипом етатизму — з по­глядом на державу «знизу». І все-таки в сучас. Україні, поряд з цими очевидними ознаками гетерономності чи «мавпува­н­ня», маємо також очевид. процес становле­н­ня людини-громадянина — людини, яка цінує як особисту, так і колект. ідентичність. Дола­н­ня залежності (гетерономності) і по­ста­н­ня справді самост. України перед­бачає зміни на глибин. соц.-психол. рівні, і ці зміни потребують зусиль і часу. Основою незалеж. України, очевидно, можуть бути особистості, здатні само­стійно ви­значати зміст свого життя — тобто особистості, спроможні не до­зволяти, щоб випадк. і поверхові хвилі (хоча б це були певні істор. періоди пере­бува­н­ня в черговій імперії) формували їхній світо­гляд і спосіб життя. Вища якість навіть біол. життя ґрунтується на від­борі впливів, їхнього «просіюва­н­ня»; у випадку індивід. та сусп. життя — це осн. механізм, який до­зволяє окремим людям та люд. колективам уникати як негативіст. від­ки­да­н­ня будь-яких корис. запозичень (тих, що зміцнюють особистість в її суверен­ності), так і тих, що роблять життя окремих людей і люд. колективів цілком залежним від зовн. впливів. Що стосується нац.-культур. життя, то як збереже­н­ня традицій (що перед­бачає їх оновле­н­ня), так і від­бір та засвоє­н­ня культур. здобутків ін. націй та цивілізацій здійснює перед­усім культурна еліта. Але цю функцію вона може успішно здійснювати тільки за умови своєї від­критості щодо решти су­спільства — інкорпоруючи в себе ініціативи знизу та виявляючи готовність до оновле­н­ня свого особистіс. складу (аби від­вернути процес «старі­н­ня» еліти).

Завантажити статтю