КОРЕКЦІ́ЙНА ПЕДАГО́ГІКА  — галузь педагогіки, яка досліджує про­блеми освіти, на­вча­н­ня і вихова­н­ня осіб (пере­важно дитячого віку) з вадами психофізичного роз­витку. У прийнятій в Україні номенклатурі педагогічних наук корекційна педагогіка виділено в само­стійну спеціальність, яка обʼ­єд­нує низ­­ку дисциплін, що ви­вчають специфіку педагогічної діяльності при значних поруше­н­нях у дітей слуху (сурдопедагогіка), зору (тифлопеда­­гогіка), мовле­н­ня (логопедія), опорно-рухової системи (ортопедагогіка), інтелектуального роз­вит­­ку (олігофренопедагогіка), емоційно-вольової сфери і біо­психічних механізмів соціальної поведінки (цей напрям разом із олігофренопедагогікою називають психокорекційною педагогікою). Роз­глядаючи в ши­­рокому педагогічному ро­зумін­ні вихова­н­ня як управлі­н­ня роз­витком і соціалізацією людини при поруше­н­нях цих процесів, зумовлених взаємодією біо­соціальних чин­ників, їхньою дивергенцією, корекційна педагогіка об­ґрунтовує необхідність створе­н­ня спеціальних педагогічних умов для подола­н­ня недоліків процесу реабілітації, становле­н­ня людської особистості. Такі умови набувають корекційного значе­н­ня, їхнє роз­робле­н­ня є основним зав­да­н­ням корекційної педагогіки і окремих її спеціалізованих галузей. Це стосуєть­­ся ви­значе­н­ня специфіки змісту освіти для різних категорій дітей з урахува­н­ням особливостей їхнього психофізичного роз­витку (на­приклад, взаємодія вербельних методів і дактильно-жестової мови у на­вчан­ні глухих дітей; на­вча­н­ня сліпих за допомогою шрифту Л. Брайля та ін.), зʼясува­н­ня педагогічних чин­ників, які най­ефективніше впливають на роз­виток дитини, активізують формува­н­ня компенсаторних ново­утворень, сприяючи вихован­ню особистості, здатної до максимально можливого прояву адаптивних здібностей у су­спільстві. У більшості випадків поруше­н­ня роз­витку дитини, при яких необхідні втруча­н­ня корекційної педагогіки, зумовлені біо­логічно, а соціальні чин­ники можуть ві­ді­гравати як позитивну, так і негативну роль. Тому для корекційної педагогіки важливо встановити первин­ні і вторин­ні ознаки порушеного роз­витку, його при­­чини і від­повід­но будувати стра­­тегію й тактику педагогічної допомоги у по­єд­нан­ні (при потребі) із засобами медичного і психологічного втруча­н­ня. Компетенція корекційної педагогіки поширюється на загальноосвітні спеціальні школи для дітей, які потребують корекції фізичних та (або) психічних роз­витку, спеціальні до­шкільні заклади для них, школи і до­шкільні установи, де виховують дітей з поруше­н­нями психофізичного роз­витку в умовах інтегрованого та інклюзивного на­вча­н­ня разом із дітьми без таких порушень, реабілітаційні центри для дітей-інвалідів, сімейне вихова­н­ня.

У різних наукових школах, країнах у певні історичні періоди корекційна педагогіка мала різні назви — реабілітаційна, лікувальна педагогіка та ін. Іноді її обме­жу­ють лише роботою з дітьми, які мають поруше­н­ня ро­зумового роз­витку або соціальної поведінки, хоча корекційної допомоги потребують діти й з іншими вадами, на­приклад, сенсорної сфери, моторики, мовле­н­ня. Будь-які поруше­н­ня роз­витку зумовлюють своєрідність фізичної і ро­зумової праце­­здат­ності, форм психічного від­ображе­н­ня, спілкува­н­ня, формува­н­ня компенсаторних ново­утворень, становле­н­ня самосві­домості. Необхідно також враховувати, що досить часто поруше­н­ня роз­витку бувають комбінованими, на­приклад, при дитячому церебральному паралічі вади опорно-рухового апарату і моторики можуть су­проводжу­­ватися мовлен­нєвими та іншими патологіями, які потребують корекції педагогічними засобами. Необґрун­­тованою є позиція вчених, які сферою корекційної педагогіки вважають лише на­вча­н­ня і вихова­н­ня дітей з поруше­н­нями роз­витку в умовах ма­­сових освітніх закладів, а роботу з ними в спеціальних шкільних і до­шкільних установах зараховують до компетенції спеціальної педагогіки. Незалежно від того, у яких умовах здійснюється педагогічна робота з дітьми, якщо їхні на­вча­н­ня, вихован­­ня, роз­виток, соціалізація потребують спеціальної корекційної спрямованості, її забезпечує корекційна педагогіка. Отже, терміни «корекційна педагогіка» і «спеціальна педагогіка» логічно вживати як тотожні. За необхідності їх роз­ділити, пита­н­ня освіти дітей з вадами роз­витку у спеціальних установах можна вважати компетенцією спеціальної педагогіки, а на по­значе­н­ня цих питань у по­єд­нан­ні з аспектами педагогічної діяльнос­­ті з від­повід­ними категоріями дітей у позаосвітніх установах, а також у масових школах доцільно використовувати ширше поня­т­тя — «корекційна педагогіка». Оскільки роз­виток і соціалізація людини від­буваються протягом усього життя, і поруше­н­ня цих процесів спо­стерігаються у різні вікові періоди, корекційна педагогіка ви­вчає пита­н­ня освітньо-корекційної роботи з дорослими, котрі мають вади роз­витку, педагогічного су­проводу процесу після­шкільної соціальної адаптації осіб, які потребують корекційної допомоги. На­приклад, сурдопедагогіка, крім роботи з дітьми до­шкільного та шкільного віку, ви­вчає педагогічні аспекти роботи з дорослими глухими (зокрема на­да­н­ня їм вищої освіти, здійсне­н­ня пере­кваліфікації тощо), тифлопедагогіка — особливості на­вча­н­ня нових професій осіб, які втратили зір у дорослому віці, формува­н­ня у них навичок просторової орієнтації і письма за Л. Брайлем, а також нових особистісних рис, необхідних для соціально-психологічної реабілітації. Потребують корекційно-педагогічного патронажу й особи дорослого віку з вираженими інтелектуальними дефектами. У випадку педагогічної діяльності з дорослими, які потребують корекції психофізичного роз­витку, логічно замість терміна «корекційна педагогіка» використовувати поня­т­тя «корекційна андрагогіка».

Наукові основи різних галузей корекційної педагогіки закладені у 16–18 столі­т­тях у працях філософів, лікарів, педагогів, релігійних діячів (Дж. Кар­дано, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Й. Пе­сталоц­ці та ін.). У 19 — на початку 20 столі­т­тях у різних країнах, зокрема і в Росії, зародилися національні системи спеціальної освіти дітей з вадами ро­зумового та фізичного роз­витку, почали накопичувати досвід психологічно-педагогічної роботи з ними (Л. Брай­­ль, М. Монтес­сорі, в Україні — психіатри П. Ковалевський, А. Во­­лодимирський, І. Сікорський та ін.). 1918–90 в Україні створено роз­галужену диференці­йовану мережу спеціальних освітніх закладів для різних категорій дітей з вадами роз­витку (глухих, із вадами слуху, сліпих, із вадами зо­­ру, ро­зумово від­сталих, із затримкою психічного роз­витку, поруше­н­нями мовле­н­ня, функціонува­н­ня опорно-рухового апарату, послабленим соматичним та психо­­неврологічним здоровʼям). Серед учених, які у цей період зробили значний внесок в об­ґрунтува­н­ня наукових засад теорії корекційної педагогіки та практики спеціальної освіти, — І. Соколянський, М. Ярмаченко, А. Ґольдберґ (сурдопедагогіка), О. Щер­­бина, Б. Сермеєв (тифлопедагогіка), Є. Соботович (логопедія), І. Єременко (психокорекційна педагогіка, олігофренопедагогіка) та ін. Світове ви­зна­н­ня здобув досвід І. Соколянського в галузі тифлосурдопедагогіки, зокрема вихова­н­ня сліпоглухої дівчини О. Скороходової, яка згодом стала ві­домою письмен­ницею та психологом. Нині пита­н­ня корекційної педагогіки ви­вчають на дефектологічних кафедрах педагогічних університетів (В. Бондар, С. Конопляста, В. Синьов, М. Ше­­ремет, Л. Фомичова, Є. Синьова, Д. Шульженко, С. Миронова, О. Гаврилов, І. Дмитрієва, В. Липа та ін.), а також у наукових установах НАПНУ: Ін­ститутах спеціальної педагогіки (В. Засенко, А. Колупаєва, В. Тарасун), психології (С. Максименко), про­блем ви­­хова­н­ня (І. Бех; усі — Київ). Актуальними напрямами сучасних українських корекційної педагогіки є рання діагностика та корекція порушень роз­витку дитини, роз­­­робле­н­ня новітніх технологій на­вча­н­ня, вихова­н­ня та корекції порушених процесів роз­витку й соціалізації особистості, зокрема при складних комплексних дефектах, залуче­н­ня дітей з обмеженими можливостями здоровʼя, особливо зі значними вадами пі­знавальної діяльності, які унеможливлюють повноцін­не оволоді­н­ня змістом цензової освіти від­повід­но до державних стандартів, у процес інклюзивного освіти, оптимізація комплексних медико-психологічно-педагогічних та соціальної допомоги інвалідам тощо.