БОГОМО́ЛЕЦЬ Олександр Олександрович (12(24). 05. 1881, Київ — 19. 07. 1946, там само) — лікар-патофізіолог. Батько О. Богомольця. Доктор медицини (1909), доктор медичних наук (1934). Академік Академії наук УРСР (1929; її президент — 1930–46), академік Академії наук СРСР (1932; її віце-президент — 1942–45), академік Білоруської РСР (1933), почесний член Академії наук Грузинської РСР (1944), академік Академії медичних наук СРСР (1944). Сталінcька премія (1941). Заслужений діяч науки УРСР (1943). Обирався за­ступником голови Верховної Ради УРСР (1944), членом Центрального виконавчого комітету СРСР (1931–37). Депутат Верховної Ради СРСР (1937, 1946).

Народився в Лукʼянівській вʼязниці у Києві. Мати Софія Богомолець — політкаторжанка, батько — земський лікар. Закінчив Новоросійський університет в Одесі (1906), де й працював на кафедрі патологічної фізіології. 1911 стажувався в Сорбон­ні (Париж). 1911– 25 — професор Саратовського університету, де організував кафедру загальної патології і бактеріології. Засновник кафедри мікробіо­логії в Агрономічному ін­ституті. Один із засновників Вищих жіночих медичних курсів, де працював деканом від 1917 до їх обʼ­єд­на­н­ня з Університетом. Заснував Кра­йовий ін­ститут мікробіо­логії. 1925–31 — завідувач кафедри 2-го Московського медичного ін­ституту, одночасно 1928–31 — директор Ін­ституту гематології й пере­лива­н­ня крові в Москві. Заснував у Москві онкологічну лабораторію і лабораторію з ви­вче­н­ня патогенезу і профілактики нервово-мʼязового втомлюва­н­ня. Від 1930 — директор заснованого ним Ін­ституту екс­периментальної біо­логії і патології Нарком­здорову України, від 1934 — директор Ін­ституту клінічної фізіології Академії наук України. 

Наукові праці присвячені патофізіології, ендокринології, імунітету, дослідже­н­ням вегетативної нервової системи, гемодинаміки, про­блемам довголі­т­тя, онкології. Дослідив обмін речовин, механізми дії пере­лива­н­ня крові й цитотоксичні сироватки. Створив уче­н­ня про фізіологічну систему сполучної тканини, яке сприяло виникнен­ню низки нових наук, зокрема алергології, модифікацій уче­н­ня про імунітет; за­пропонував антиретикулярну цитотоксичну сироватку (АЦС), яку широко за­стосовували в роки 2-ї світової війни для пришвидше­н­ня зро­ста­н­ня пере­ломів та зажива­н­ня ран (у багатьох країнах її називають сироваткою Богомольця, вона — єдиний засіб специфічної стимуляції фізіологічної системи сполуче­н­ня тканини). Праці та його вче­н­ня про значе­н­ня фізіологічної системи сполуче­н­ня тканини й методи цитотоксичної стимуляції її функцій дали нові засоби лікува­н­ня інфекцій, трофічних порушень, профілактики рецидивів раку тощо, що зна­йшли по­всюдне пошире­н­ня в різних країнах. Ініціатор робіт з консервува­н­ня крові. 

Крім цього, ви­вчав матеріальну суть та біо­логічні процеси старі­н­ня. Створив геронтологічну школу (див. Геронтологія). Видав моно­графію «Продление жизни» (К., 1938), де під­сумував дослідже­н­ня з генезису старі­н­ня і боротьби з перед­часним старі­н­ням організму. Йому належить наукове об­ґрунтува­н­ня провід­них положень геронтології. Одним із перших почав ви­вчати гіпертонічну хворобу; довів, що під­вище­н­ня кровʼяного тиску є рефлекторною при­стосувальною реакцією, спрямованою на по­стача­н­ня тканин киснем і поживними речовинами. Під керівництвом Б. в СРСР був проведений перший у світі пере­пис з довголі­т­тя. Створив вітчизняну школу патофізіологів. Автор «Руководства по патологической физиологии». 

Президія Академії наук УРСР заснувала премію імені О. Богомольця (нині премія НАНУ). Його імʼя присвоєне Ін­ститутові фізіології НАНУ та Національному медичному університетові.