Бойківський говір

Визначення і загальна характеристика

БО́ЙКІВСЬКИЙ ГО́ВІР — говір карпатської групи пів­ден­но-західного наріч­чя української мови. Най­архаїчніший говір української мови, в якому збереглася низка прикмет руської (давньоукраїнської) і прасловʼянської мов. Ареал Б. г. охоплює середні Карпати (центральна, верховин­на Бойківщина) та суміжні території по обох боках Карпат (Івано-Фр., Закарп., Львів. обл.). Межує з лемківським, надсянським, над­дністрянським, гуцульським говорами. Гео­графічні орієнтири периферійних меж бойківського ареалу — ріки Ослава, Стривігор, Дністер, Лімниця, вододіл Тереблі й Тересви, Тиса. З пів­ден­но-західного субареалу Бойківщини, який опинився в межах Польщі, 1945– 46 бойки були пере­селені до УРСР, на Пів­ніч і Захід Польщі (акція «Вісла», 1947). На весь ареал поширюються не всі специфічні прикмети говору, багато з них обмежені територією субареалів.

Фонетичні особливості 

1) роз­різне­н­ня пере­дньо­язик. [и] (б[и]ч, т[и]хо) і середньо­язикового [ы] (б[ы]к, т[ы]). Звук [ы] у деяких говірках після губ. і задньо­язик. вимовляється як задній, інколи огублений звук, подібний до [о] або майже такий, як [о] (дівк[ы´°] «дівки», в[ы°]сo´ка, в[о]сo´ка «висока»); 

2) роз­різне­н­ня у більшості говірок звуків [е] й [и] в ненаголош. складах (м[е]нe´ — м[и]нe´, т[е]чкu´ — т[и]чкu´); 

3) у багатьох говірках звук [е] перед мʼякими приголосними вимовляється напружено, звужується й на­ближається за звуча­н­ням до [и] (д[ê]сь, п[ê]нь; у худож. творах Б. г. часом пишуть днись «днесь», отиць «отець» і т. п.); 

4) приголосні перед [і], що походить із давніх [о], [е], звучать мʼяко ([д′]ім, [т′]ік, [с′]ім); 

5) приголосні перед помʼякшеними стають асимілятивно мʼякими ([д′]вір, [з′]вíля «полегше­н­ня», [с′]тік); 

6) шиплячі звуки здебільшого вимовляються мʼяко ([ж′]a´ба, ду[ш′]a´, кy´[ч′]а «хлівець»); 

7) на місці прасловʼян. звукосполуче­н­ня [дj] вимовляється звук [ʓˇ′] (сa´[ʓˇ′]а «сажа», ме[ʓˇ′]a´ «межа», ї[ʓˇ′] «їж», чу[ʓˇ′]ий) «чужий»); 

8) на місці звука [л] у кінці складу вимовляється не­складовий [ў] (кі[ў] «кіл», гa´[ў]ка «галка», пищa´[¢]ка «сопілка»); 

9) [р] у кінці, а часом і всередині слів звучить мʼяко (козa´[р′], тепe´[р′], ве[р′]х); 

10) епентетичний [й] після губ. приголосних не пере­ходить у звук [л] (сп[й]у «сплю», тя′м[й]у «тямлю, памʼятаю», вироб[й]a´ют «виробляють, витворяють», але: рo´б[л]ений); 

11) мʼякий [н′] у суфіксал. звукосполучен­ні [н′к] заміняється звуком [й] (невíсто[й]ка «невістонька», новe´[й]кий, полегo´[й]ки); 

12) приголосні в імен­никах типу «життя» не подовжуються (весí[л]я, насí[н]я, шмa´[т]я «білизна, одяг»); 

13) звукосполуче­н­ня [дн] вимовляється як [нн] (бí[нн]а «бідна», полy´[нн]е «полудне, полудень»), але подекуди є гіперизми типу повu´[дн]ий «повин­ний», Вu´[дн]ик «Вин­ник»); 

14) в окремих словах на місці початк. [з] вимовляється африкат. звук [ʓ] ([ʓ]елe´ний, [ʓ]e´рня, [ʓ]вир «звір»); 

15) африкатизація мʼяких [д′], [т′] після [з], [с] (ґa´з[ʓ′]í «ґазді», с[ц′]інa´ «стіна», кіс[ц′] «кість»); 

16) в окремих словах і в закінче­н­нях дієслів та імен­ників випадає звук [й] (вo´сько «військо», стрu´ко від стрu´й(ко) «брат батька», мa´у «маю», знa´ут «знають», рук[o´ў] «рукою», земл[e´ў] «землею»; 

17) у багатьох говірках спо­стерігається «друге повноголос­ся» (пере­важно в інфінітиві) (в[e´ре]мʼя «негода; добра погода», в[ерe´]чи «кинути», зач[ерe´]ти «зачерпнути»); 

18) у периферій. субареалах говору є низка фонетич. прикмет, що засвідчують вплив на нього над­дністрян., гуцул. та ін. говірок:

• на­ближе­н­ня ненаголош. [о] до [у] або, місцями, й повне «ука­н­ня» (р[оу]бo´та, к[у°]зa´ «коза», к[у]рo´ва «корова»); 
• лабіалізація [а] перед [ў] (д[оў] «дав», пр[o´ў]да «правда», л[o´ў]ка «лавка»); 
• звуже­н­ня [а] після мʼяких приголосних і вимовля­н­ня його як [и], рідше [е] або [і] (те[л′u´] «теля», [ч′е]с «час», сміє´[с′і] «сміється»); 
• заміна мʼяких [д′], [т′] мʼякими [ґ′], [к′] ([ґ′]íло «діло», [к′]íсто «тісто»); альвеолярне [л°] (п[л°]ат, с[л°]и´ва) та ін.

Наголос: динамічний; в окремих словах і формах не збігається за місцем з літ. нормою (беркy´т, Бескu´д, висo´ко, пo´тік, пu´шу, нe´сеш та ін.). Емфатич. наголос часом зміщується на 1-й склад ([вe´:]ликий, [ʓe´:]лений, [дa´:]леко).

Морфологічні особливості

1) імен­ники жін. роду на -ов (брu´тов «бритва», гo´лов «голова», цe´рков «церква»); 

2) збірні імен­ники серед. роду (хлопчu´ща «хлопці», рíща «хмиз», папíря «папери»); 

3) назви церков. свят на -я (Дмu´тря, Михa´йля); 

4) архаїчна форма род. відм. (дне «дня», цe´ркве «церкви», рeмe´не «ременя»); 

5) вплив твердої групи імен­ників на мʼяку (вітцьo´ви, коньo´ви, вітцьo´м, коньo´м); 

6) множина на -ове (братo´ве, синo´ве, сусідo´ве); 

7) залишки форм двоїни в назив. відм. (два хлo´па, дві бa´бі); 

8) закінче­н­ня -ом у давал. відм. множ. (волo´м, хлo´пцьом). У деяких говірках -ом пере­йшло в -ум або в -ім (волy´м, гo´сцюм, зятíм, медвe´дім); 

9) в оруд. відм. множ. давнє закінче­н­ня двоїни -ма (-ома, -има, -іма) (кíньма, волo´ма, місцьo´ма); подекуди архаїчна форма з закінче­н­ням -и (з волu´, перед жнивu´, за ворo´ти); 

10) закінче­н­ня -ох у місц. відм. множ. (на кo´ньох, у Гайo´х «у Гаях»); 

11) вплив твердої групи прикметників на мʼяку (пíзний, пíзна, пíзне, торíчний, остa´тний); 

12) вжива­н­ня не­стягн. форм прикметників (злa´я, злo´є, злíї, весe´лая, дурнo´є); 

13) широке функціонува­н­ня енклітич. форм за­ймен­ників (мʼя (мня, ня) «мене», тя «тебе», ся «себе», го «його», ми «мені», ти «тобі», си «собі», му «йому», ї «її, їй», ню «неї» (після при­ймен­ників на, про та ін.); 

14) стягне­н­ня форм присвій. за­ймен­ників у род. і давал. відм. (мo´го, твo´го, свo´го, мo´му, твo´му, свo´му); 

15) вказівні за­ймен­ники тот (той), тотa´, тотo´ (тотe´), тотu´ або сей (сесь), ся (сеся´), се (сесe´) і обмежено нон, нонa´, нонo´; 

16) форми числівників на зразок двa´йцять без єн­нo´го «19», трu´йцять без двох «28», трu´йцять і три, сo´рок і єдe´н, двa´сто, штu´ристо, сíмсто; 

17) в інфінітиві, крім суфікса -ти, є суфікс -чи (бíчи «бігти», верe´чи «кинути», печu´ «пекти», стрu´чи «стригти»); 

18) втрата дієсловами 1-ї дієвід­міни на -ати інтервокал. [й] в особових закінче­н­нях (питa´у «питаю», питa´ут), внаслідок чого в багатьох говірках спо­стерігається стягне­н­ня форм (пu´там, пu´таш, пu´тат, питa´ме, питa´те). Стягн. форма 3-ї особи завжди вимовляється з твердим [т] у кінці (чu´тат, бíгат), ін. форми в низці говірок вимовляються з мʼяким [т′] (спить, пасу´ть); 

19) від­сутність звука [т] перед пост­фіксом -ся в 3-й особі однини дієслів теперіш. часу (несe´ся «несеться», пu´шеся «пишеться); 

20) архаїчна форма суть (сут) у 3-й особі множ. теперіш. часу дієслова бути (Ци сут коро´ви? «чи є корови?»); 

21) форми минулого часу 1-ї і 2-ї особи — залишок колиш. перфекту (мa´вʼєм (мa´вйим, мa´[ўі]м) «я мав», мa´вʼєсь (-єс) «ти мав», мa´лисьмо (-смо) «ми мали», мa´лисьте (-сте) «ви мали»); 

22) аналіт. форма майбут. часу — допоміжне дієслово бy´ти + інфінітив (бy´дy´ (-е´ш, -е´, -мо, -e´те, -y´т) робити). У говірках, що сусідять із над­дністрян. говором, уживається форма бути + минулий час (бy´дy´ робu´в, бy´дe´ш робu´ла, бy´дe´мо робu´ли); 

23) в умов. способі збереглися залишки флектив. вираже­н­ня 1-ї і 2-ї особи (ходu´в бим «я би ходив», ходu´в бись (бис) «ти би ходив», ходu´ли бu`сьмо «ми би ходили», ходu´ли бu`сьте «ви би ходили». Форми бим, бись та ін. можуть стояти і в препозиції (бu`сте си знa´ли «щоб ви собі знали»); 

24) типові бойків. прислівники: домí, домíв «додому», долí, долíв, «вниз, внизу», горí «догори», бo´рзо «швидко», бo´рше «швидше», лíтісь «минулого року», снo´чі «вчора ввечері», нo´чось «учора вночі», o´нде «он там», я´ло «до лиця», по-пo´льських (по-пo´льський) «по-польськи»; 

25) при­ймен­никово-імен­никова кон­струкція д + давал. відм. (д ньo´му «до нього», д мa´тери «до матері»; д хa´там «до хат»).

Синтаксичні особливості

1) одно­складні означено-особові рече­н­ня з гол. членом, вираженим дієсловом у формі 1-ї або 2-ї особи обох чисел минулого часу або умов. способу (Ходu´вʼєм на грибu´ «я ходив по гриби»; Якy´с си дітu´ну вu´ховав, такy´ мa´єш «яку ти собі дитину виховав, таку маєш»; Моглu´ бu´смо го не здибa´ти «ми могли б його не зустріти»); 2) подібні рече­н­ня вживаються і в теперіш. часі, якщо лексич. частиною гол. члена є прикметник або імен­ник (Тo`с ми не щирe´йкий! «ти ж мені не щиренький!»; Aêлем моцa´рь «Але я силач»). Елементи м і с — істор. транс­форми давніх єсмь «я є» і єси «ти є» — одно­значно окреслюють особу субʼєкта рече­н­ня.

Лексичні особливості

1) слова банувa´ти «тужити», бíгмe´ «їй-богу», ґe´лево «черево, живіт», глотa´ «тиснява», жалu´ва «кропива», змíтки «поношений одяг, взу­т­тя», коновʼя´ «деревʼяний посуд для молока», нарy´чя «оберемок дров», пo´стрішь «група хат, вулиця, частина села», тo´вчка «ручна ступа», харu´ти «чистити, очищати», чарu´ти «знімати кору з дерева, щоб сохло», шерe´н «примерзла вода на річці», ярь «весна»; 

2) апелятиви і топоніми, які є у всіх місцевостях бойків. ареалу: Голu´ця, Грунь (Грун), Згар, Кu´чера, Кíтлини, Клu´ва, Кo´рост (Коростu´), Лаз (Лазu´, Лa´зки), Мa´ґура, Обíч (Убíч), Пере­хрe´сний, Пo´бук, Пo´гар, Роз­тo´ки.

Б. г. різною мірою від­ображ. у худож. творах І. Вагилевича, о. М. Устияновича, С. Ковалева, І. Франка, о. Ю. Кміта, І. Филипчака, В. Ґренджа-Донського, Є. Титикайла та ін.

Літ.: Бойківщина. Філядельфія; Нью-Йорк, 1980; Atlas gwar bojkowskich. T. 1–7. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łódź, 1980–91; Залеський А. М. Фонологічна система бойківської говірки // Структура укр. говорів. К., 1982; Бойківщина. К., 1983; Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок. Ч. 1–2. К., 1984; Атлас української мови. Т. 2. К., 1988; Коць-Григорчук Л. Діалектні про­блеми Бойківщини // Укр. діалектол. зб. Кн. 3. К., 1997; Лесів М. Українські говірки у Польщі. Варшава, 1997.

Я. К. Радевич-Вин­ницький

Завантажити статтю