БУ́НІН Іван Олексі­йович (Бунин Иван Алексеевич; 10(22). 10. 1870, м. Воронеж, нині РФ — 08. 11. 1953, Париж) — російський письмен­ник, пере­кладач. Почесний академік Петербурзької АН (1909). На­вчався у гімназії м. Єлецьк Тамбовської обл., продовжував освіту вдома. 1889–94 працював журналістом, бібліотекарем, земським статистистом. Ранні оповіда­н­ня Б. реалістичні, пройняті демократичним духом (зб. «“На край света” и другие рас­сказы», С.-Петербург, 1897; укр. перекл. — К., 1963). У поемі «Листопад» (Москва, 1900) та віршах одно­ймен­ного збірки 1901 ви­ступив як продовжувач рос. поет. класики, насамперед О. Пушкіна. Для прози й поезії 1897–1902 характерні пошуки нових засобів художнього вираже­н­ня, деякі елементи поетики ім­пресіонізму (оповіда­н­ня «Антоновские яблоки», 1900; «Сосны», 1901). Соціально-політичне під­несе­н­ня напередодні та під час революції 1905–07 від­билося в оповіда­н­нях «Сны», «Золотое дно» (обидва — 1903) та низці віршів. У повістях «Деревня» (Москва, 1910; укр. перекл. — К., 1956), «Суходол» (Москва, 1912), «селянських» оповіда­н­нях від­ображено гострі соціальні суперечності в житті рос. села. Художньою довершеністю від­значаються оповіда­н­ня «Братья» (1914), «Господин из Сан-Франциско» (1915), «Сны Чанга», «Старуха» (обидва — 1916), «Петлистые уши» (1917), в яких Б. показав разючі соціальні контрасти тогочасного су­спільства. Більшовицький пере­ворот 1917 оцінив як вияв кривавої вакханалії та сплеск де­структивних сил, що нівечать людську природу; стат­ті й щоден­никові записи того періоду склали книгу публіцистики «Окаян­ные дни: Из дневника писателя, Одес­са 1919» (О., 1991). У 1920 емігрував до Франції. Провід­ними у творчості Б. стають теми коха­н­ня і смерті, краси природи, поетизація життя в Росії до 1917. Написав роман «Жизнь Арсеньева» (Париж, 1930; Нобелівська премія, 1933), присвячений Україні та українському народові; повість «Митина любовь» (Париж, 1924); цикли оповідань та ліричних мініатюр «Божье древо» (Париж, 1931), «Темные аллеи» (Нью-Йорк, 1943; Париж, 1946), «Воспоминания» (Париж, 1950), «Весной в Иудеи» (Нью-Йорк, 1953), «О Чехове» (Нью-Йорк, 1956; незавершена) та ін.

Творчість Б. є ви­значним явищем в історії рос. критичного реалізму. По­значена глибоким психологізмом, пластичністю образів, художнім лаконізмом і довершеністю стилю, вона вплинула на роз­виток рос. і укр. прози. Певний час Б. жив в Україні (1887–89 — у Харкові, 1890–94 — у Полтаві, 1898–1901, 1918–20 — в Одесі), бував у Києві. Його художня спадщина має багаті й різноманітні творчі звʼязки з українською культурою й літературою. Б. добре знав український фольклор, прояви якого помітні в оповіда­н­нях («На край света», «Лирник Родион») та багатьох віршах. Захоплювався поезією Т. Шевченка, якого називав абсолютно геніальним поетом. Навесні 1890 від­відав його могилу в Каневі. Враже­н­ня від подорожі описав у нарисі «На “Чайке”» («Всходы», 1898, № 21), опублікував ста­т­тю «Памяти Т. Г. Шевченко» («Орловский вестник», 1891, 29 мая). Б. належать пере­клади віршів «Закувала зозуленька» і «Заповіт» Т. Шевченка, оповіда­н­ня «Вуси» О. Стороженка, поезій Б. Грінченка (зокрема «Вітер виє...»), «Пісні про Гаявату» Г. Лонґфел­ло, драматичної поеми Дж. Байрона та ін. Окремі його твори пере­клали П. Тичина, М. Рильський, М. Зеров, А. Казка, В. Щурат, Л. Смілянський, О. Ільченко, І. Вирган. З приводу присудже­н­ня Б. Нобелівської премії літературо­знавчий аналіз його творчості здійснив Є. Маланюк у стат­ті «Вінець кінця: (Іван Бунін)» // «Вісник: Місячник літератури, мистецтва, науки і громадського життя» (1934, т. 1, кн. 1). Пере­бува­н­ня Б. в Україні від­ображено в оповідан­ні Г. Зленка «Вогонь зблизька» (1971).