КОСІО́Р Станіслав Вікенті­йович (06(18). 11. 1889, м. Венґрув Сед­­лецької губ., нині Польща — 26. 02. 1939, Москва) — партійний і радянський діяч. Державні нагороди СРСР. Разом із родиною пере­­­­їхав на Донбас, де 1902 закінчив початкове училище при металургійному заводі. Від 1905 працював на Юрʼєвському заводі по­близу Луганська. 1907 вступив до більшовцької партії, 1908–11 очолював її осередок на заводі. Вів революційну агітацію у Катерино­­славській губернії, Харкові, Полтаві, Киє­­ві (один із організаторів місцевого комітету партії), за що неодноразово був заарештований. 1915 пере­їхав до Москви, у тому ж році висланий на 3 роки у Іркутську губернію (Росія). Після Лютневої революції 1917 пере­їхав до Петро­града (нині Санкт-Пе­тербург). Як комісар військово-революційну комітету взяв активну участь у більшовицькому пере­вороті. Спів­організатор КП(б)У. Від березня 1918 — нарком фінансів Ради України; у листопаді 1918 — лютому 1919 — секретар під­пільного Київського обкому КП(б)У; у травні 1919 — грудні 1920 — секретар ЦК КП(б)У (у липні–грудні 1919 також очолював його Зафронтовому бюро); від грудня 1920 — член колегії наркомату продовольства УСРР; 1922–25 — на парт. роботі у Сибіру (РФ); 1926–28 — секретар ЦК ВКП(б); 1928–38 — генеральний секретар ЦК КП(б)У. Без­посередньо реалізовував в УСРР ріше­н­ня партійного керівництва щодо суцільної колективіза­ції та превентивних ре­пресій, однак не користувався цілковитою довірою Й. Сталіна. У січні 1938 від­кликаний у Москву і при­значений за­ступник голови Раднаркому СРСР і головою Комісії радянського контролю. З травня 1938 за­арештований, 26 лютого 1939 за звинуваче­н­ням у приналежності до польської військової організації засуджений до роз­стрілу. 1956 реабілітований. 2010 Апеляційний суд Києва ви­знав К. одним із організаторів голодомору 1932–33.