Багатокультурність

БАГАТОКУЛЬТУ́РНІСТЬ — один із напрямів державної політики щодо забезпечення прав різних категорій осіб і спільнот на культурну ідентифікацію, відмінність від інших етногруп. Досить часто замість слова «Б.» використовують термін «поліетнічність», але не кожну групу чи спільноту, яка культурно відрізняється від інших, можна вважати етносом (прикладом чого можуть бути різного роду субкультури, джерелом яких є вікові чи соц. відмінності). Та хоча поняття «Б.» є ширше за обсягом від поняття «багатоетнічність», етнічні відмінності становлять його осн. частину (див. Культура, Етнос). Внутр.-держ. Б., або поліетнічність, розглядається в контексті глобал. Б. (Б. людства), в якій термін «культура» переважно використовують у найширшому (антрополог.) значенні — як усе, що створене людиною (man-made) в додаток до природ. оточення: спосіб життя й поводження, побут, мова, міфи, релігія, народне і профес. мистецтво, економіка й техніка, наука і філософія, політ. установи. Хоча не існує заг. усталеної традиції щодо того, які сфери життя та діяльності відносити до культури у вузькому значенні слова, здебільшого поза межі культури в такому разі виносять релігію, економіку, техніку, науку, політику. З’ясування суті культури та Б. людства є предметом філос. і культур. антропології, філософії культури, етнології, націології та ін.

Найглибшим джерелом неповторності тих культур, що їх створили і продовжують створювати людські суспільства, є сутність людини як істоти, поведінка якої тільки почасти детермінована природ. чинниками; поза тим людина володіє свободою волі, здійснює вибір способів життя. Звичайно ж, культури мають деякі спільні елементи: деякі з них наявні в усіх культурах (унаслідок того, що люди живуть на одній планеті, мають спільну біол. й псих. конституцію), але більш різноманітний набір цих елементів зустрічається в окремих групах споріднених культур. Причини появи культурно споріднених суспільств можуть бути різні: деякий вплив має однакове природне середовище (хоча воно аж ніяк не визначає культуру), схожі способи господарювання, але більшу роль у появі цих спільних елементів відігравали й відіграють культурні контакти і взаємовпливи. Однак важливо розрізняти культурні спільності (наявність спільних елементів у певної групи суспільств) від культурно об’єднаних суспільств. За ступенем культур. інтеграції різних суспільств соціологи (зокрема Ф. Тьоніс) виділяють суспільства-спілки й суспільства-спільноти (об’єднані глибшим культурно психічним підтекстом, що з’являється найчастіше внаслідок довготривалого спільного проживання). На позначення культурно об’єднаних утворень вживають терміни «етнос», «нація», «цивілізація». Найфундаментальнішими серед культур. цілостей є етнічні спільноти, основу яких складають певний спосіб поведінки та побуту, мова (в основних джерелах свого становлення), колективна мист. творчість та міфи (зокрема міф про спільне походження), етнічна самосвідомість, завдяки якій спільнота відділяє «своїх» від «чужих». Зрозуміло, що міра культур. цілості цих трьох типів культур. утворень є різною: в кожному конкрет. випадку необхідно враховувати об’єднувал. чинники, ступінь культур. однорідності (гомогенності) та інтегрованості (відповідно, якою є міра різнорідності чи, інакше, гетерогенності).

Якщо під кутом зору антропогенезу припускати існування первин. людського соціуму, то наступне розселення та ізольоване існування суспільств неминуче привело б до появи культурних відмінностей у суспільствах. Навпаки, що менша міра ізоляції, то більшу роль відіграють культурні взаємовпливи, які призводять до зростання спільних елементів у культурах. Вдосконалення засобів пересування та засобів поширення інформації зменшують міру ізольованості. Протягом тривалого часу (внаслідок важкодоступності) зі сфери культурних обмінів, що відбувалися в межах євразій. континенту, були вилучені амер. континент і більша частина африканського. Різні культури відрізняються також ступенем консерватизму й, відповідно, динамізму — здатністю до культур. нововведень. В істор. розвитку етнічні спільноти зазнавали різноманіт. перетворень, з’являлися нові утворення, тим часом деякі етноси зникали або були знищені. У межах євразій. континенту (разом із Середземномор’ям) спостерігаються окремі періоди масштабних змін у культурі й світогляді, що охоплюють багато суспільств. Однією із них стала поява т. зв. післявісьових світоглядів у 1-му тис. до н. е. (термін «вісьовий час» введений К. Ясперсом), з’явилися світ. релігії, що утвердили в світогляді орієнтацію на вищу (ідеальну) досконалість, представлену Богом. Цей світогляд став потуж. поштовхом до динамізму, до зміни традиц. способів життя, наслідком чого був вихід поза межі архаїч. світоглядів та культур з їхнім консерватизмом. Поширення світ. релігій стало також важливим чинником у появі культурно споріднених суспільств — цивілізацій.

Іншим перетворенням у культурах став процес модернізації, започатк. у серед. 2-го тис. н. е. в Європі. Саме у процесі модернізації з’являються якісно нові політико-культурні цілості — нації (див. Нація), появу яких спричинила низка політ. (демократизація), екон. (капіталізм), світогляд. (новий вид колект. самоідентифікації), тех. (типограф. верстат) чинників тощо. Формування націй відбулося шляхом впровадження деяких спіл. елементів культури (передусім мови), які або продовжували співіснувати із залишками попередніх культур. відмінностей, або ж призводили до зникнення цих відмінностей. При цьому асиміляції зазнавали не тільки культурно споріднені, а часто також культурно віддалені етноси. Хоча, відповідно до ліберальних уявлень, творення нації мало б відбуватися тільки шляхом громадянської консолідації (дослідники націоналізму називають таку концепцію «громадянським націоналізмом»), на практиці ж здійснювалося впровадження культурної однорідності: відтак відбувалося творення не тільки політичної, а й етнічної (культурної) нації. Осн. засобом творення цих культур. гомогенностей у Європі стала держава. Але поверхова критика насильниц. асиміляції (критика, що зазнає впливу сучас. етнорегіональних рухів) недооцінює тих переваг, які забезпечувало впровадження культур. однорідності, зокрема нац. мови. Впровадження нац. мови сприяло політ. інтеграції та уможливило масову освіту. Зрештою, це забезпечувало політ. і правову стабільність, унеможливлювало той тип міжетніч. конфліктів, які у постколоніал. країнах стали відомими під назвою «трайбалізм». Інша справа, що на амер. континенті чи в Австралії впровадження елементів спільної культури відбувалося шляхом утиску та знищення туземних етносів. Та і в Європі деякі політ. практики були надмірно асиміляціоністські (на що звернув увагу Р. Брубейкер). У Європі етнічні нації формувалися переважно в умовах повної відсутності незалеж. держави або за умови її тимчасового існування. Формування етніч. націй зумовило нівелювання дрібних культур. цілостей родо-племінного походження, що нині є основою субнац. утворень (як гуцули чи бойки в Україні). Якщо ідеал. типом нац. держави вважати державу, кордони якої збігаються з кордонами «істор.» батьківщини етніч. нації (і етнічна нація утворює серцевину громадян. консолідації чи, інакше, є «титульною» нацією), то проблема Б. у нац. державах постає у вигляді напруженості й навіть конфлікту між культур. однорідністю (носієм та захисником якої є «титульна» нація) та ін. етніч. групами. Це стосується також держав, що перебувають на більш-менш значній відстані від ідеал. типу нац. держави, але мають хоча б один елемент однорідності, переважно мову (напр., т. зв. «іммігрант.» нації Пн. та Пд. Америки).

Ще гострішою проблема Б. постає у багатонац. державах. Політико-правові об’єднувал. чинники та ідеологія державниц. патріотизму є занадто слабкими у порівнянні з тими чинниками, які об’єднують людей в етнічні нації. Але, на відміну від нац. і багатонац. держав, принципово ін. ситуація склалася у тих постколоніал. країнах (напр., у країнах Центр. Африки), де збереглися дрібні етнічні спільноти родо-племін. походження й де ідея етніч. серцевини не може бути застосована. У цьому випадку роль мови міжетніч. спілкування переважно виконує мова колиш. колонізаторів (т. зв. lingua franka). І хоч у таких державах не кожна з етніч. спільнот прагне набути політ. статусу (статусу нації), загроза сепаратизму (трайбалізму) все ж переслідує їх. Переважно в таких ситуаціях єдиним засобом досягнення мінімально необхід. рівня громадян. консолідації (а, отже, й політ. стабільності) є політико-правові засоби й територіал. патріотизм (формування своєрід. «громадянських релігій», за висловом Е. Сміта).

Б. світу є, з одного боку, джерелом важливих позитив. можливостей (збільшує осмислення ймовірних виборів різноманіт. культур. перспектив та є шляхом до кращого самопізнання), але, з іншого, — є потенцій. джерелом непорозумінь і конфліктів. На теор. рівні (в гуманітар. науках та філософії) і в практ. площині (в політиці) Б. спонукає до пошуків стратегій, які б забезпечили порозуміння та попередження конфліктів. Процес модернізації та глобалізації ставить нації та цивілізації в ситуацію вибору певного компромісу між прийняттям деяких універсал. політ. та правових норм і збереженням та відтворенням своєї культур. ідентичності. Сучасні процеси глобалізації загострили цю проблему: звичайна критика європоцентризму є вже не тільки недостатньою, а такою, що не враховує взаємодію багатьох чинників у процесах модернізації та глобалізації. Дехто з дослідників (зокрема С. Гантінтон) говорять про тенденцію до посилення міжцивілізац. конфліктів замість традиц. міжнаціональних. Та незалежно від того, наскільки такий прогноз підтвердиться, потреба в діалозі (полілозі) між цивілізаціями є важливою в розрізі досягнення порозуміння та відвернення конфліктів (див. Цивілізація).

Що стосується внутр.-держ. Б. як джерела напруженості й конфлікту, то мова йде насамперед про держави з наявними елементами культур. однорідності (передусім мови, іноді релігії). Але, як свідчать факти, це не єдине джерело конфліктів: відсутність елементів культур. однорідності, що їх підтримує держава, не гарантує від напружень і конфліктів у міжетніч. взаєминах (напр., у деяких постколоніал. державах). Для того, щоб формування «суто» політ. нації (напр., швейцарці як нація) сприяло усуненню напруження і конфліктів у міжетніч. взаєминах, потрібні деякі додаткові культурно-істор. передумови (як у випадку зі швейцарцями). Загострення проблеми культур. меншин стало наслідком етнічного націоналізму та етнорегіоналізму. Йдеться, отже, про меншинні культури етніч. походження. Для конкретизації внутр.-держ. Б. виділяють певні типи етніч. груп. За типологією етнічні групи класифікують на: А — етнічні групи, що проживають розсіяно чи компактно, не вважають себе належними до «титульної» етніч. нації, але при цьому не претендують на політ. статус (статус нації); Б — етнічні спільноти (етнічні нації), що проживають переважно компактно, не вважають себе належними до «титульної» нації і претендують на політ. статус (статус нації, інколи незалеж. держави); В — «національні меншини» — етнічні групи, що проживають розсіяно (почасти компактно) і є частинами етніч. націй, істор. батьківщина яких знаходиться поза межами даної держави (їх кількість збільшується); Г — субнац. етнічні групи, які вважають себе належними до «титульної» нації, але мають свої власні культурні особливості (напр., користуються діалектом нац. мови). Сучасні міграційні потоки інтенсивно збільшують кількість осіб, що належать до групи В. Оскільки групи Б, а іноді навіть В, як свідчить політична реальність, висувають політичні вимоги (аж до утворення незалежної держави), то такі рухи загрожують політичній стабільності і є джерелом постійних клопотів для політиків. Існує низка етніч. націй, які не мають жодного політ. статусу. За політ. вимогами груп Б і В переважно стоять домагання економічні та культурні. Пропонуються різні концепції, яким чином можна відреагувати на виклики етніч. націоналізмів та етнорегіоналізмів. Деякі автори застерігають, що навіть за умови розширення повноважень міжнар. наднац. установ, збільшення кількості незалеж. нац. держав здатне різко зменшити міжнар. безпеку. Щоб запобігти формуванню нових держ. утворень, було запропоновано задовольняти культурні права етніч. груп незалежно від досягнення певного політ. статусу, або зменшити роль центр. уряду і збільшити роль регіонів (до цієї концепції тяжіє відоме гасло «Європа регіонів»).

Почасти напруження, джерелом якого є Б., здатне ослабити зменшення централізму (розширення самоврядування), територ. автономія та федератив. політ. устрій. Але такі особливості політ. устрою тільки полегшують забезпечення права на збереження культур. ідентичності етніч. меншин (особливо у випадку їх компактного проживання), але не вирішують проблему загалом: адже не тільки нац. федеративні держави (як, напр., Німеччина), а й багатонаціональні (як, напр., сучасна Росія), можуть підтримувати певний рівень культур. однорідності (напр., спільну мову як мову міжетніч. спілкування). А тому загальніший підхід полягає в узаконенні прав етніч. меншин на збереження, відродження та формування своєї культур. ідентичності. Право на культуру, чи, інакше, «культурні права», можна класифікувати як 3-є покоління прав після громадян. та політичних, екон. та соціальних. Для їх забезпечення, окрім особистих прав, потрібне введення колектив. прав. Існують 2 правові концепції, націлені на узаконення культур. прав етніч. меншин: давніша, випробувана часом, яку називають «культур. автономією», або «культурно-персонал. автономією»; нова, яку звичайно позначають висловом «поліетнічні права». Окрім того, в захисті культур. ідентичності може застосовуватися особлива практика, що дістала назву «позитив. дискримінації», як різновид захис. дій держави. Хоча культурна автономія здійснюється на рівні особистого вибору (що не заборонене законом, те дозволено), держава повинна виявляти доброзичливість і, бажано (за змогою), сприяти їй.

Найпоказовішим утіленням культур. автономії є створення меншинами своїх культ.-осв. установ; при цьому найважливіші елементи спільної культури, характерної для даної політ. нації (передусім держ. мова), не заперечуються, оскільки меншинні культури співіснують із цією спільною культурою. Як правило, діяльність таких установ фінансують громади, а не держава. Напр., українці в зх. державах реалізують право на збереження культур. ідентичності саме у такий спосіб (недільні та приходські школи тощо). Реалізація поліетніч. прав в освіт. сфері, в діяльності представниц., виконав. та судових органів влади, що полягає у рівноправ. існуванні різних етнокультур. ідентичностей без визнання спільної для всіх етніч. груп культури (за винятком політико-правової сфери) вимагає певних зусиль з боку держави. Ситуація полегшується, якщо громадяни, визнаючи рівноправність кількох мов і дбаючи про їх збереження, здатні користуватися цими мовами або, принаймні, розуміти їх. Але це можливо тільки за умови, якщо жодна з мов не є під загрозою існування, бо інакше вимога перекладу стає захис. дією. Підтримка від держави необхідна у випадку, коли захист культур. ідентичності певної спільноти не може здійснюватися на заг. підставах рівності прав і потребує введення певних обмежень на заг. права громадян, зокрема на право іноетнічного громадянина обирати місцем свого проживання територію, де проживає спільнота, культура якої перебуває під захистом держави (напр., в Канаді).

Вирішал. обставинами, що визначають міжетнічні взаємини в сучас. Україні, є, по-перше, негативні істор. (постколоніал.) успадкування, які ускладнили процес формування політ. нації після здобуття держ. незалежності. До позитив. передумов належить існування укр. етніч. нації (передусім на рівні етніч. самосвідомості), яка складає переважну більшість на території, яку українці вважають своєю істор. батьківщиною. Існування такої нації є суто європ. ознакою, яка відрізняє Україну від тих постколоніал. країн, де етнічні нації історично не виникли. Одначе українська мова як осн. ознака етніч. ідентичності українців заборонялася законом або ж витіснялася з ужитку в Російській та комуністичній імперіях, наслідком чого стала русифікація значної кількості українців разом з ін. етніч. групами і нац. меншинами. Громадяни в своїй більшості успадкували від минулого понижений рівень громадян. та нац. свідомості (політ., правовий та нац. нігілізм). За винятком деяких етніч. груп (гагаузи, караїми, цигани, татари), в Україні осн. тип етніч. груп — це нац. меншини, серед яких найчисельнішу групу становлять росіяни. Етніч. нацією є крим. татари, які поки що не мають жодного політ. статусу. Кількість нац. меншин в Україні останнім часом продовжує зростати внаслідок «прозорих кордонів» та нелегал. імміграції. Осн. способом задоволення права на збереження та відродження своєї етніч. ідентичності є культурно-персонал. автономія, одначе зрусифікованість нац. меншин залишається осн. перешкодою на шляху до утвердження ними своєї культур. ідентичності (див. Етнічні групи та національні меншини в Україні).

Нині в Україні склалася конфліктна ситуація, пов’яз. з вимогою визнати рос. мову другою державною (офіц.) мовою. Конституція України визначає Україну як нац. державу (українська мова — як держ., політ. символіка укр. походження), а тому вимога «двомовності» фактично спрямована на перегляд Конституції. Вочевидь, взаєморозуміння, толерантності й доброзичливості у сфері міжетніч. взаємин в Україні можна досягти лише за умови, якщо нац. ідентичність українців як етніч. нації не буде під загрозою знищення, оскільки в минулому вони, як деякі ін. нації, зазнали не лише геноциду, а й етноциду («культур. геноциду»). У сучас. Україні виникають тенденції, які свідчать про можливість продовження політики русифікації ін. засобами (екон., політ. та інформ. чинники). Необхідно зауважити, що культурна ідентичність нац. меншин має додаткову підтримку внаслідок того, що існують держави, в яких домінує культура тих етніч. націй, до яких меншини етнічно належать. І українська держава може бути такою самою опорою етнічних українців у всьому світі. Для забезпечення прав етніч. груп та нац. меншин в Україні необхідно враховувати ті істор. успадкування, які є джерелом сучас. проблем, а також практику забезпечення прав нац. меншин у зх. державах. Наголошення на багатоетнічності України (ніби існують етнічно однорідні держави) та на багатонаціональності укр. держави спрямоване фактично на підважування укр. серцевини тієї політ. нації, яка перебуває в процесі формування. Ідеол. підтекст таких стратегій полягає в тому, аби знайти оновлений замінник колиш. «інтернаціоналізму» (який виконував роль т. зв. «хибної свідомості» як прикриття політики шовінізму та русифікації). Такі погляди сьогодні набувають різноманіт. словес. оформлень, напр., заяв, що утвердження укр. культур. ознак політ. нації є «нац. фундаменталізмом» у негатив. значенні цього слова або що це є виявом «етніч. націоналізму» (останній вислів претендує замінити уже зношений ярлик «укр. буржуаз. націоналізму»).

Розмір шрифту

Багатокультурність

Рекомендована література

Інформація про статтю