Білецький Олександр Іванович

БІЛЕ́ЦЬКИЙ Олександр Іванович (20. 10(01. 11). 1884, маєток побл. с. Борисовка Казанської губ., Росія — 02. 08. 1961, Київ) — літературо­знавець. Син Івана, батько Андрія та Платона Білецьких. Професор (1920), доктор філологічних наук (1937; без захисту дисертації). Академік АН УРСР (1939) та СРСР (1958). Заслужений діяч науки УРСР (1941). Урядові нагороди. Член Академії художніх наук у Москві, член СП СРСР (1934). На­вчався у Казанській гімназії, закінчив Харківську гімназію (1902), Харківський університет (1907). За роботу «Немецкая народная легенда о Фаусте» отримав золоту медаль і був залишений в Університеті для під­готовки до професорського зва­н­ня. 1909–12 працював під керівництвом О. Шахматова у бібліотеках С.-Петербурга і Москви. Від 1912 — приват-доцент, доцент, екс­траординарний професор, професор (1920– 41) Харківського університету і Вищих жіночих курсів Харкова. Читав лекції з історії античної, західноєвропейської, української та ін. словʼян. літератур, також у Томському (1943–44), Московському (1944), Київському (1945–56, за сумісництвом — завідувач кафедри російської літератури) університетах. Від 1936 — в Ін­ституті літератури АН УРСР (1939–41 та від 1944 — директор). Віце-президент АН УРСР (1946– 48). Голова екс­пертної комісії з романогерманської філології ВАКу (1949). Від 1957 — головний редактор ж. «Радянське літературо­знавство».

Друкувався від 1909. Перші значні праці — «Легенда о Фаусте в связи с историей демонологии» (1911–12), стат­ті про С. Полоцького (1914), магістерська дисертація «Эпизод из истории рус­ского романтизма. Рус­ские писательницы 1830–1860-х гг.» (1918). Завідував репертуар. та істор.-театр. від­ділами Всеукраїнського театрального комітету при від­ділі Наркомосу УРСР (1919–26), один із основоположників Театру казки (згодом ТЮГ ім. М. Горького у Харкові). Упорядник хрестоматії з античної (1938; 2-е вид. — 1968) та давньої української (1949; 2-е вид. — 1952) літератур. Працював над скла­да­н­ням про­грам, хрестоматій та під­ручників для вищої і серед. шкіл. 1986 засновано Державну премію ім. Білецького в галузі літературно-художньої критики. Його рукописна спадщина зберігається в Ін­ституті літератури ім. Т. Шевченка НАНУ.

Досліджував творчість Т. Шевченка (ред. академ. вид. творів поета), І. Франка, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, Лесі Українки, В. Шек­спіра, Жорж Санд, Ф. Ларошфуко, П. Меріме, Дж. Байрона, М. Лермонтова, М. Некрасова, О. Островського, М. Салтикова-Щедріна, Л. Толстого, А. Чехова, М. Горького, А. Міцкевича, антич. авторів; особливо цінні дослідж. з історії романтизму. Українську літературу роз­глядав у світ. контекс­ті. Ред. і автор низки роз­ділів «Історії української літератури» (т. 1–2, К., 1954–57). Працював у галузі теорії літератури та літературної критики (зокрема стат­ті про П. Тичину, М. Рильського, В. Сосюру, П. Панча, М. Волошина, С. Скляренка, М. Вороного), з історії західної, російської й давньої та нової української літератур.

Предметом наукових зацікавлень Білецького були також теоретичні аспекти дослідже­н­ня мистецтва слова, зокрема природа і функції літератури як різновиду мистецтва, психологія літ.-художньої творчості, теорія літературних стилів, про­блема читача. Очолював українську радянську літературо­знавчу школу (40–50-і рр.). Літературо­зна­вча діяльність Білецького охоплює понад пів­столі­т­тя, протягом яких від­бувалися докорін­ні політ. й соц.-культурні пере­творе­н­ня в су­спільстві, народжувалася й утверджувалася нова — радянська — література. Був активним учасником культур. будівництва, напруж. теоретичних та методологічних пошуків, ви­пробовуючи різні під­ходи, часом змушений рахуватися з ідеологічним диктатом режиму. Його перу належать моно­графічні дослідже­н­ня, методологічні роз­робки, газетні нотатки, служб. рецензії, популярні брошури, числен­ні перед­мови до ви­дань класиків та сучасних йому авторів, — писалося це і в юнацькому пориван­ні, і в зрілому роз­думі, і в деякій службовій обтяженості, але в цьому роз­маїт­ті від­чувається індивідуальність духу і стилю, багато основоположних думок пронесено крізь усі шука­н­ня. Сама «кон­струкція» літературо­знавчого мисле­н­ня зберігала певну по­стійність. У неозорому й мінливому океані його інтересів були свої по­стійні «течії», улюблені теми.

Протягом дослідницької діяльності Білецький від­чував жвавий інтерес до давньої української та російської літератур. Фактично всі значні факти й про­блеми давнього періоду обох літератур ставали предметом його дослідже­н­ня. І в цій досить ви­вченій ділянці, де в той час працювала низка першокласних дослідників, Білецький належить особливе місце. Однаково компетентним він був як у пошуку джерел і критиці текс­тів, так і в заг. концепції літ. процесу, в істор.-культур., соціол. й естет. тлумачен­ні його. Особливо характерне для Білецького органічне по­єд­на­н­ня історизму й «інтимної» актуалізації: кожне явище давніх літератур оживає у своїй істор. ви­значеності, повертає собі початкову плоть, за­ймає точно зʼясоване місце у сповненій життя і руху істор. панорамі, — водночас, без спотворе­н­ня початк. сутності, при­ймає на себе багатоманітні нашарува­н­ня на­ступ. віків, звертаючись до читача нової доби всім своїм початковим і набутим у багатовіковому функціонуван­ні «потенціалом». Для Білецького характерне естет. пере­жива­н­ня фактів давньої літератури, від­чу­т­тя худож. атмо­сфери, худож. уявлень і смаків давноминулої епохи — і здатність уловлювати їх неочевидний внутр. звʼязок з естет. запитами на­ступ. часів. Із нес­прийнятливістю до худож. структури давніх укр. і рос. літератур 15–17 ст., з недооцінкою їхньої естет. природи Білецького по­стійно полемізував, починаючи з доповіді «О преподавании древнерус­ской литературы в средней школе» (1916), і у повоєн­ні роки (напр., рецензія на книгу О. Орлова «Древняя рус­ская литература 11–17 веков») Білецький провістив той потяг до роз­кри­т­тя естетичної суті давньої літератури, який запанував у літературо­знавстві 2-ї пол. 20 ст. (праці Д. Лихачова). Другою фундаментал. особливістю досліджень Білецького в царині давньої української літератури можна вважати послідовне й захопливе роз­кри­т­тя повнокровної жит­тєвості цих архаїч., що здаються схоласт. й церковними, мотивів і форм. У працях 20-х рр. про стару українську літературу й театр, у ста­т­тях про І. Вишенського, Г. Сковороду та ін. Білецький тонко виявляє багатоманітні звʼязки ідеології, форм і стилістики давніх письмен­ників із духов. потоками свого часу, з його болючими пита­н­нями, потребами й запитами. Причому ці звʼязки не тільки «позитивні», а й «негативні», тобто не конче «довліє дневі злоба його», письмен­ник не завжди йде назу­стріч своєму часові, не завжди при­ймає його, але може від нього від­штовхуватися, ігнорувати його, викривати, апелювати до минулого або майбутнього, і в цьому «негативному» звʼязку не менше багатоманітного змісту, кровної зрощеності зі своєю добою і своїм народом. Власне, взаємини давніх письмен­ників із реал. жи­т­тям, зі своїм часом і су­спільством так само складні, змістовні й сокровен­ні, як і в письмен­ників модерних.

Усе своє життя Білецького ви­вчав і рос. класичну літературу. У його дослідже­н­нях простежуються й синтетичні характеристики явищ «другорядних», питань часткових, специфічних. При цьому був оригінальним і у виборі тем, знаходив неви­вчені дослідниками сторони в, здавалося б, ви­вчених періодах і по­статях історії рос. літератури, вмів побачити їх у несподіваній пер­спективі. Радо за­глиблювався у творчість письмен­ників, які в читац. сві­домості не стояли на першому плані, але самобутніх, з драм. особи­стою або творчою долею (М. Помʼяловський, М. Лєсков, С. Каронін); захоплювався творами, не оціненими сучасниками. 1922 опублікував у харків. ж. «Наука на Украине» ст. «Достоевский и натуральная школа в 1846 году», в якій уточнено ставле­н­ня Ф. Достоєвського до М. Гоголя (як і заперечено деякі по­гляди Бєлінського на обох) і на під­ставі аналізу «Бедных людей» аргументовано спростовано традиц. уявле­н­ня про пряму залежність ран­нього Достоєвського від Гоголя. Міркува­н­ня Білецького про те нове, що вніс Ф. Достоєвський у художнє осягне­н­ня світу, не втратили свого значе­н­ня й донині; низка думок цієї стат­ті викликає асоціацію з окремими ідеями пізнішої (перше вид. 1929) фундаментал. праці М. Бахтіна «Про­блемы поэтики Достоевского». Прикладом «випереджальності» суджень Білецького може бути й ст. «Очередные во­просы изучения рус­ского романтизма» (зб. «Рус­ский романтизм», Ленин­град, 1927). Крім глибокої характеристики романтич. поетики, тематико-ідеол. та поетико-стиліст. диференціації рос. романтизму, тут зу­стрічаються міркува­н­ня про спів­від­ноше­н­ня класицистич. традиції та романтизму в О. Пушкіна, про ставле­н­ня до романтизму поетів Є. Баратинського, М. Гоголя, М. Лермонтова («все трое на острие пере­лома от поэтики романтизма к поэтике натурализма»),– ці міркува­н­ня було зневажено й забуто, аж поки через сорок років не озвалися вони в окремих авторів зб. «Про­блемы романтизма» (Москва, 1967).

Добра половина зафіксованих бібліо­графами праць Білецького (понад 300 із більш як 600) присвячена темам, повʼязаним з новою українською літературою та пита­н­нями теорії. Інтерес до української літератури прокинувся в нього ще під час на­вча­н­ня в Харків. університеті, де від­чувався дух О. Потебні, де працювали його учні Д. Овсянико-Куликовський, М. Сумцов, Д. Багалій та ін. видатні вчені. Однак «особисте» й широке від­кри­т­тя України при­йшло вже під час нац.-визв. змагань та особливо в 20-і рр., коли творча енергія українського народу вибухнула в культур. під­несен­ні, породжуючи самобутні художні цін­ності в літературі, театрі, живописі. Білецький включається в це істор. дійство, від­гукується на його колоритні породже­н­ня, вбачаючи в них викри­сталізовува­н­ня нової й симпатич. грані в світ. мистецтві. І водночас ґрунтовніше зацікавлюється минулим укр. культури, від­криваючи в ній для себе цілий самобут. світ, мало знаний і поцінований. У 20-і рр. зʼявилися дослідж. Білецького про старовин­ний укр. театр, про «античну драму» Лесі Українки. В укр. періодиці друкуються його стат­ті та рецензії на твори молодих укр. рад. письмен­ників, аналітичні огляди укр. літ. процесу нового столі­т­тя. Подіями в літ. житті ставали появи його праць «В шука­н­нях нової повістярської форми» (1923), «Двадцять років нової української літератури» (1924), «Українська драматургія післяжовтневої доби» (1926), «Читач, письмен­ник, література» (1927). Велика ст. «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» (ж. «Червоний шлях», 1926, ч. 2–3) засвідчила прозірливість Білецького як літ. критика. Уважно і дбайливо роз­глянув він тоді ще небагату продукцію молодих укр. рад. прозаїків; суд його був суворий, але доброзичливий, і нині можна лиш дивуватися проникливості, з якою він у перших і часом сумбур. спробах новачків зумів від­чути майбутніх майстрів, ви­значити характер їхнього таланту і творчі пер­спективи. А йшлося про Ю. Яновського, І. Сенченка, П. Панча, О. Копиленка. Радів він новим барвам, які вносили в українську літературу Гео Шкурупій, О. Слісаренко, Г. Епік, Г. Косинка, О. Досвітній, М. Йогансен, творчий і жит­тєвий шлях яких було не­вдовзі жорстоко обірвано. Критич. роз­гляд поточ. літ. процесу Білецький здійснював на солідній теор. основі, попутно торкаючись заг. питань красного письменства та актуал. дис­кусій. про­блем.

У ви­вчен­ні української класичної літератури найпліднішими для Білецького були 50-і рр. У цей час він пере­живає новий творчий зліт, максимально використовуючи пере­ваги дещо оздоровленої в короткотривалий період «від­лиги» сусп. атмо­сфери й прагнучи сплатити всі свої вимушені наукові «борги». Більшість праць цього часу присвячено темам, які були заборонені раніше, або призабуті, чи потребували нового зʼясува­н­ня. Так зʼявилися праці, що стали знаковими для укр. рад. літературо­знавства: «Русалка Дністровая» (1950), «Панас Мирний» (1951), «Українська проза першої половини ХІХ ст.» (1954), «Іван Семенович Левицький (Нечуй)», «Художня проза І. Франка» (обидві — 1956), «Поезія Івана Франка», «Ідейно-художнє значе­н­ня поеми “Великий льох” (Тези)» (обидві — 1958), «До ро­зумі­н­ня творчості І. Щоголева», «Зав­да­н­ня і пер­спективи ви­вче­н­ня Шевченка» (обидві — 1960), «Борис Грінченко» (незаверш., на­друк. 1963). Пафос цих праць — у послідовному спростуван­ні, часом саркастичному й завжди строго документованому, різного роду вульгаризацій та догм, спрощувал. схем і тенденцій. оцінок, яких багато назбиралося в офіціозному рад. літературо­знавстві. Під цим оглядом особливо показові стат­ті про І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка та І. Щоголева — письмен­ників, яким особливо «пере­пало» від борців з «укр. бурж. націоналізмом». Уже ця «оздоровча» робота Білецького багато важила для укр. рад. літературо­знавства. Важливі ці праці кон­структивними літературо­знав. виріше­н­нями, роз­кутістю думки, багато­аспектністю осмисле­н­ня літ. процесу, що сприяло адекватнішому наук. висвітлен­ню низки складних про­блем історії української літератури.

Одна з тем, на якій зосереджувався Білецький в остан­ні роки, — місце української літератури та окремих її явищ, плеяди її творців серед літератур світу. Після цікавих і багатообнадійних починань у 20-і рр. (типол. й стильові порівня­н­ня, окремі аналогії, фактичні довід­ки у працях М. Зерова, П. Филиповича, А. Музички, В. Рєзанова, А. Ніковського та ін.) інтерес до наук. роз­робле­н­ня цих питань потім занепав через не­сприятливі політ. об­ставини. Фактично до ви­ступів Білецького кін. 50-х рр. цю тему не було висвітлено широко й компетентно. «Хатнє», локал. спри­йма­н­ня й тлумаче­н­ня творчості українських письмен­ників, усього процесу роз­витку української літератури, не­зважливість чи не­здатність помістити їх у обшири світ. худож. думки, у контекст заг.-люд. ідейних та естет. шукань, у світ. естет. «режим» — усе це не допомагало ані належному поцінуван­ню багатств укр. культури, ані обʼєктивному зʼясуван­ню її втрат, аспектів неповноти. Більше того, багатьом необі­знаним читачам, а часом і декому зі «спеціалістів», вона здавалася локалізованою десь на периферії світ. культур. руху, а тому мало привабливою й старомодною, суто селянською. Білецький не мирився з таким недомислом. «Українська література серед інших літератур світу», «Шевченко і словʼянство», «Шевченко і західноєвропейські літератури», «Світове значе­н­ня Івана Франка» — вже самі назви цих статей засвідчують енергію, з якою він узявся за цю тему.

Звісно, й інші дослідники цікавилися, особливо від 50-х рр., подібними пита­н­нями, а про взаємозвʼязки Т. Шевченка й І. Франка зі словʼян. світом уже й на той час на­громадилася чимала література. Однак здебільшого йшлося або про вузькі, часткові дослідже­н­ня, або про первісне на­громадже­н­ня матеріалу, хай і старан­не та значне за результатами. Білецький не ігнорував цих праць, добре знав їх і часто вважав за необхідне на них спиратися, першим надав цьому ви­вчен­ню необхідної повноти й синтетичності, а також принципово змінив його методологію. По-перше, Білецький провів послідовне роз­різне­н­ня понять «світова слава» і «світове значе­н­ня». По-друге, він так само роз­ʼ­єд­нав дві різні, але часто одна другою під­мінювані категорії: ступінь формал. входже­н­ня того чи ін. письмен­ника в сучасний йому світ. літ. процес (його обі­знаність у ньому, від­гук на популярні в ньому ідеї, покревність мотивів, ідейнотемат. роз­сяг і т. д., щось ніби від­повід­но до світ. «стандарту») — і його обʼєктивна здатність створювати самобутні цін­ності неминущої ваги, явити світові якусь досі не знану йому грань люд. життя. По-третє, традиційні істор.-літ. порівня­н­ня Білецький під­ніс до рівня узагальнених типолог. характеристик, що тоді робилося нечасто. По-четверте, його цікавило не лише й не стільки подібне і спільне у письмен­ників та в літературах, скільки від­мін­не, самобутнє, індивідуальне. «Ми повин­ні по­ставити пита­н­ня про індивідуальну своєрідність української літератури, про ті особливості, які забезпечили їй своє місце не тільки серед словʼянських літератур, а й у світовій літературі». Віртуозно за­стосовуючи до конкретно-істор. аналізу в питан­ні про місце української літератури серед літератур світу весь свій багатоманіт. і тонкий методол. інструментарій, Білецький то виявляє в цій про­блемі зовсім нові аспекти, то не­зрівнян­но цікавіше, змістовніше й «потужніше» висвітлює вже ви­значені раніше горизонти зі­ставлень, починаючи від ви­значе­н­ня місця у світ. культурі усної творчості українського народу. Про укр. народну пісню довго говорити не доводиться — щодо цього всі світ. авторитети одно­стайні, і йому залишається тільки при­єд­натися до їхньої думки. На істор. піснях та думах він зупиняється вже спеціально й доходить висновку, що їм «важко зна­йти якусь паралель в епічній поезії словʼянських та інших народів» і що вони «являють собою своєрідний вклад України в загальнословʼянську, а разом з тим і в світову художню творчість». Аналізуючи памʼятки писемності Київ. Русі (насамперед «Слово о полку Ігоревім»), учений порівнює їх з епосом ін. народів і встановлює риси високоцін­ної своєрідності. Новий під­хід за­пропонував Білецький до оцінки старої укр. писемності 16–17 ст., яка, на звич. по­гляд, уявлялася провінційною й задубілою в схоластиці, у вузькоцерков. рутин­ній про­блематиці. Він пропонує згадати, як ви­глядала європ. писемність у часи великих реліг. полемік та воєн 16 ст., і закликає зайнятися — в контекс­ті європ. соц., нац. та реліг.-духов. рухів, — ви­вче­н­ням багатющої спадщини укр. «полемічної літератури» 16–18 ст. Подібним чином і при ви­вчен­ні творчості мандрівних дяків Білецький пропонує зі­ставляти їх із зх.-європ. мандрівними схоластами. Такий широкий під­хід і всебічність поцінува­н­ня дає змогу йому і в цій порі української літератури знаходити явища загально­значущі, а не лише локальні, й окремі яскраві по­статі, «…а серед них, у першу чергу, незабутню фігуру Іоана Вишенського, полеміста 16 — початку 17 ст., у якого є спільні риси і з Яном Гусом, і з Петром Скаргою, і з італійцем Савонаролою, і з російським протопопом Ав­вакумом, і який у той же час становить дуже своєрідне явище і української, й світової літератури». Тут же І. Вишенського на­звано «українським Ювеналом у рясі». Про І. Вишенського багато писалося, але ніхто не ставив його в такий значущий і сповнений несподіваного сенсу ряд, не спо­стеріг у нього такої цілосвітньої покревності, не намічав таких мас­штабів тлумаче­н­ня. Дуже приваблювала Білецького в такому заг.-європ. аспекті, в пер­спективі роз­витку вселюдської духовності по­стать Г. Сковороди, що «не має собі прямих аналогів ні в російській, ні в чеській, ні в інших літературах». На жаль, Білецький не роз­робив цього пита­н­ня докладніше.

Поціновуючи нову укр. літературу, Білецький роз­глядає у заг.-європ. контекс­ті не лише таких титанів, як Т. Шевченко й І. Франко, але й низку ін. творців, що дає змогу багатобічніше, обʼєктивніше судити про них, бачити часом те, що вислизало з-під уваги ін. дослідників та критиків. У такому ракурсі писав Білецький про І. Котляревського та Г. Квітку-Основʼяненка. Світ. звучан­ню і значен­ню творчості Т. Шевченка та І. Франка присвячено низку праць. Залучаючи величезний матеріал, він сміливо, але водночас і обачливо, вдумливо зі­ставляє, порівнює їх з десятками ви­знач. і великих поетів та діячів у попередній, сучас. їм і на­ступ. літературах європ. народів. Приходить до найвищих оцінок обох за світ. мірою й гадає, що українці можуть предʼявити їх «як блискучий доказ свого гідного пред­ставництва не лише в осередку літератур словʼянського світу, але і в світовій літературі». Та важливі не стільки ці пре­стижні оцінки, скільки ті нові горизонти ви­вче­н­ня творчої спадщини Т. Шевченка та І. Франка, які від­крилися в результаті зусиль Білецького Низку принципових вказівок залишив учений і стосовно місця у світ. літературі ін. значних укр. письмен­ників, хоч і не всі свої тези встиг роз­винути. «…Марко Вовчок, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник — усе це явища видатного між­словʼянського і між­народного значе­н­ня», — стверджував він. Важливі його міркува­н­ня про специфіч. роз­виток в укр. літературі деяких жанрів, напр. оповіда­н­ня, новели: «Еволюція української “сільської новели” ще не була предметом того спеціального ви­вче­н­ня, якого за­знали, на­приклад, новели Білецького Ауербаха, Л. Анценґрубера, П. Ро­зеґ­ґера та ін.; але немає сумніву, що таке ви­вче­н­ня змусило б ви­знати цю нову форму української роз­повід­ної прози видатним і своєрідним явищем в історії літератур». Самобутньою й цін­ною для багатоманітності світ. культури уявляється йому й укр. драматургія, зокрема, з одного боку, «український народний театр М. Старицького, М. Кропивницького та І. Тобілевича», а з іншого — драматичні поеми Лесі Українки. Тут варто згадати, що ще 1923 в роз­відці про давній укр. театр він захоплено пише про театральність народного побуту, своєрідну обрядність Запорозької Січі, про вертеп як «українську форму всесвітного лялькового театру», котрому — він сподівається — «в майбутньому українському мистецтві випаде роль не тільки історичного спогаду». Нарешті, Білецький від­значає наявність в укр. літературі низки специфіч. тем і образів (поряд із темами та образами універсальними) або самобут. варіацій мотивів загальнолюдських. Такі, на його думку, зокрема, образ нар. месника, проте­станта, що йде від укр. фольклору, від нар. дум і легенд про Гаркушу, У. Кармелюка, О. Довбуша, Л. Кобилицю; або образ стражден­ної матері, тема материнства взагалі.

Не йшлося про те, щоб приділити укр. літературі чи окремим її діячам якомога вище місце у світ. табелі про ранги; йшлося про принципи ви­вче­н­ня літератури, широчінь і глибину під­ходу до її явищ, про мас­штабність їх осмисле­н­ня. Всебічне й пильне «звіря­н­ня» різних літератур допомагає в кожній із них побачити те, що раніше не помічалося; виразніше по­стануть і здобутки, й прогалини, втрати. А таке повніше усві­домле­н­ня місця й стану літератури в широкому світі не може не сприяти й роз­виткові її самої, по­глиблен­ню її диха­н­ня, більшій її універсалізації. І навпаки: вузьке й ізольоване спри­йма­н­ня її не дає змоги судити про неї істин­но, збіднює її й «оскучняє», а знижене самопочува­н­ня, своєю чергою, ослаблює функцію літ. організму. Ось, зокрема, звідки у Білецького пафос утвердже­н­ня й нац. своєрідності, й заг.-люд. цін­ності української літератури, і ось чому цей пафос глибоко полемічний. Полемічний щодо «традицій» провінціалізму й «хатнього вжитку». Щодо патріархальності та уявлень про не­змін­ну й ізольовану «національну душу». Щодо спрощеного компаративізму, який, пере­більшуючи «впливи» й «запозиче­н­ня», вів, його словами, «до зне­особле­н­ня української літератури, до пере­творе­н­ня її в “провінціальний варіант” без само­стійного значе­н­ня». Білецький оцінював явища української літератури, виходячи із заг. ситуації у світ. культурі від­повід­ного часу, враховуючи всі й реально здійснені, й такі, що не здійснилися, але потенційно в матеріалі закладені прилуче­н­ня до цієї ситуації, звʼязки й від­штовхува­н­ня, стимули й виклики, прийня­т­тя й не­прийня­т­тя, від­повіді й незмогу від­повісти — всю мислиму багатоманітність позитив. і негатив. реакцій, складність взаємодії частини й цілого, мікрокосму й макрокосму. При цьому повніше й адекватніше виявляється те, що є в нац. літературі, ясніше видно, що нею упущено й чого їй бракує, на що мала бути спрямована її енергія. Таким було «оптимальне» зав­да­н­ня. У низці випадків (Т. Шевченко, І. Франко) його можна вважати майже виконаним; в ін. (І. Вишенський, І. Котляревський, драматургія) воно хоч і не доведене до кінця, але окреслилися напрями.

Значна частина творчої спадщини присвячена рос.-українським літературним звʼязкам. Згодом Білецький саркастично від­значав гіпертрофію спрощено за­стосованих компаративіст. при­йомів, гонитву за «паралелями» та «впливами», насамперед такими, що показали б залежність української літератури від російської. Сам він залишався на ґрунті фактів і наук. методології. Ви­вчаючи процеси укр.-рос. літ. спілкува­н­ня, Білецький вважав за необхідне за­глибитися у «нижній» шар літ. життя, в потік «пере­січного» матеріалу, в літ. повсякден­ність тієї чи ін. доби, де й укладалися епохал. тенденції. Уміючи роз­пі­знати первісну функцію й активність пізніше «змертвілих» явищ і фактів, Білецький широкі пласти їх під­німав із забу­т­тя і вводив у сферу аналізу; його порівня­н­ня, зі­ставле­н­ня й роз­різне­н­ня торкалися не тільки видимого, а захоплювали всю глибину «культурного шару».

У «Автобіо­графії» Білецький пише, що, працюючи пере­важно над про­блематикою української літератури, він водночас «не від­мовлявся й від пропозицій стосовно літератур західних і літератури російської, обслуговуючи в першу чергу українського читача, але інколи зʼявляючись і в російській пресі». За цими більш ніж скромними словами криється величезна робота в царинах рос. літератури (до зга­даного раніше слід додати ще і його обширну пушкініану) та літератур європейських. Його ерудиція давала змогу вільно і компетентно почуватися на величезному просторі більш як двадцяти пʼяти століть європ. літератур — від Гесіода до Бехера. Робота Білецького в царині європ. літератур була особливо інтенсивною в 20-і й 30-і рр., коли вона була без­посередньо повʼязана з роз­початими в Україні системат. ви­да­н­нями світ. класики в укр. пере­кладах. Білецький був консультантом, рецензентом, автором перед­мов, ініціатором низки хрестоматій — з антич. літератури, літератури середньовіч­чя, Від­родже­н­ня, епохи просвітництва, 19 ст. Однак після погрому укр. інтелігенції в 30-і рр. і кадрові, й фінансові можливості різко зменшилися. «…Мої широкі задуми стосовно збагаче­н­ня української культури пере­кладами світової літератури мені вдалося здійснити лише малою мірою», — читаємо в «Автобіо­графії». Більшість його праць на теми європейських літератур залишається роз­ки­даною в період. ви­да­н­нях («Сучасне красне письменство Заходу» // «Червоний шлях», 1923, ч. 9; 1924, ч. 3, 6; «Літературні течії в Європі в першій чверті 20-го віку» // Там само, 1925, ч. 11–12).

Літературо­знавчу діяльність Білецького роз­починав у час напружених методол. шукань у філол. науках. На­прикінці 19 ст. виявилася недо­статність наявних тоді методів дослідже­н­ня літ. процесу. 19 ст. вперто шукало синтез, намагалося створити заг. концепцію істор.-літ. роз­витку; пропонувалися й ви­пробовувалися при­йоми та принципи дослідже­н­ня, формувалися, роз­квітали й занепадали різні наук. школи. У Росії та Україні знаходили більший або менший від­гук усі наявні у європ. літературо­знавстві теорії, інколи в запозиченому ви­гляді, інколи ж у по­єд­нан­ні з оригінал. ідеями та влас. здобутками. Цими остан­німи він ніколи не нехтував. У ст. «Рус­ская наука о литературах Запада» (1946) він говорив про внесок О. Пипіна в роз­виток порівнял.-істор. методу, М. Стороженка — в роз­робле­н­ня культурно-історичного методу. В Росії як ніде роз­винувся соц.-етич. напрям у критиці й літературо­знавстві, попередником якого на Заході був Л. Фойєрбах. 2-а пол. 19 ст. ознаменована могутніми по­статями Ф. Буслаєва, О. Веселовського та О. Потебні. Одним із засн. соціол. методу (у своєрідному по­єд­нан­ні з елементами компаративізму й культурно-істор. школи) слід вважати М. Драгоманова. На зламі 19–20 ст. виникли нові напрями — формальний (Б. Ейхенбаум, Л. Якубинський, Р. Якобсон, В. Шкловський, В. Жирмунський), що пере­бував у спорідненості з філол. школою В. Пере­тца; марксистсько-соціологічний (в різних інтер­претаціях від В. Плеханова до В. Фріче); різні від­тінки «ім­пресіоніст.» критики, нові спроби субʼєктивно-психол. аналізу (Ю. Айхенвальд). Білецький високо цінував В. Пере­тца, чия школа тяжіла до філол. й формал. аналізу памʼяток писемності, при тому, що В. Перетц володів широким під­ходом, йому була чужою абсолютизація влас. принципів, він ладен був і в чужих по­глядах шукати рац. зерно, пере­робляючи цінні елементи різних систем і методик. Це було близьке його науковому духові.

Говорячи про його вчителів, слід на­звати О. Потебню. Хоч Білецький не довелося слухати його лекції, але в Харків. університеті він потрапив в атмо­сферу глибокої поваги до особистості і вче­н­ня Потебні, в коло філологів, які вважали себе його учнями. Це сприяло зна­йомству з його працями. Посила­н­ня на Потебню трапляються в ран­ніх його працях. На поч. 20-х рр. він написав низку статей («Об одной из очередных задач историко-литературной науки», «В мастерской художника слова»), в яких за­стосовує до наук. аналізу окремі теор. положе­н­ня О. Потебні. В «Бюл­летене редакцион­ного комитета для из­дания прои­зведений А. А. Потебни» (Х., 1922, ч. 1) була опублікована його ста­т­тя «Потебня и наука истории литературы в Рос­сии», яка дала привід зарахувати його до «потебніанців». В учен­ні О. Потебні Білецький шукав противаги вироджен­ню культурно-істор. методу та крайнощам компаративізму; його не задовольняв і описовий, фактогр., зовн. «академічний» під­хід до витворів поезії, словесної творчості взагалі. Він хотів проникнути в їхню органіку, таємницю творе­н­ня, але шляхом наук. аналізу, а не субʼєктивіст. домислу; водночас прагнув до істор.-літ. синтезу й шукав теор. ключ, яким здавалася йому потебнян. побудова всієї сукупності словес. діяльності людства — від простого слова до літ. витворів — як нескінчен­них і невід­творних (від­творюваних щоразу в ін. сутності) актів спів­творчості мовця і слухача, речника й реципієнта, а також повʼязане з цим уче­н­ня О. Потебні про зовн. і внутр. форму. Проте зуси­л­ля надати принципам О. Потебні універсальності і тільки на них побудувати «остаточну» теорію та історію літератури наражалися на внутр. суперечності й труднощі (повʼязані з якісною різнорідністю словес. творчості, незводимістю її вищих форм і притаман­них їй закономірностей — до нижчих). Тим часом почалося вульгарно-соціол. шельмува­н­ня потебніанства. За цих умов Білецький формально ві­ді­йшов від О. Потебні. Проте концепції великого вченого зберігали живе значе­н­ня для Білецького впродовж його наукової діяльності; в самому його дослідницькому дусі, професійних умі­н­нях і в наукових ідеях багато що стало можливим саме завдяки О. Потебні. Це, насамперед, характерний для нього спосіб аналізу літ. творів, що починається з без­посередньо спри­йманої читачем словес. тканини й по­ступово сягає глибших шарів образності. Це й від­чу­т­тя «масовості» істор.-літ. процесу, пере­кона­н­ня, що для від­творе­н­ня його справж. картини, образу літератури певної доби, а ще більше для встановле­н­ня закономірностей літ. роз­витку, причин і форм зародже­н­ня, роз­квіту й занепаду тих або ін. літ. ідей, течій, «мод» — слід зануритися в масову словесну творчість цієї доби й охопити її всю, причому йти далі сукупного врахува­н­ня всіх явищ і факторів, проникати в приховану і складну «циркуляцію крові» між ними, в органіку літ. «горотворе­н­ня». Нарешті, від О. Потебні в нього по­стійний інтерес до «ви­вче­н­ня життя даного образу в читацьких сприйня­т­тях»; пита­н­ня про читача набирає у Білецького над­звичайно великих мас­штабів: тут у нього пере­плітаються осн. про­блеми літературо­знавства — від про­блеми естет. оцінок і сусп. значущості худож. творчості до «таїни» психології творця. Особливо цікаві його думки про «уявного читача» й «уявного спів­бесідника», які вводять у сокровен­ну сферу психології творчості, допомагають зʼясувати її імпульси й можуть бути плідними для ви­вче­н­ня внутр. роботи письмен­ника, яка є під­ґрунтям великих творів літератури — прихованої форми «діалогу» або «полілогу» зі світом.

Загалом внесок Білецького у роз­гляд про­блеми читача вагомий, спів­мірний із внеском таких авторів теоретичних праць, де вона обговорювалася, як Л. Шюк­кінг («Соціологія літературного смаку»), Е. Ен­некен («Спроба побудови наукової критики (етнопсихології)»), П. Сакулін («Синтетична побудова історії літератури»), а щодо саме естет. боку справи, механізму інтим. взаємодії автора й читача (літератури й публіки) на рівні системи «творчість–с­при­йма­н­ня» — і значніший, оскільки думки Білецького різнобічніші, «інтенсивніші», й діалектичніші (Л. Шюк­кінг роз­глядає публіку лише в соціол. плані, а Е. Ен­некен, хоч і ставить пита­н­ня про зворот. звʼязок між публікою і творчістю, про твір не лише як вираже­н­ня особистості автора, а й «тих, кому він подобається», але робить це в заг. формі й досить механічно).

У деяких випадках Білецький виходив на ті шляхи, якими пішла літературо­зна­вча наука на Заході. Так, у його працях можна зна­йти думки, що змушують згадати чотиришарову модель структури худож. твору в Р. Інґардена; роз­різне­н­ня потенціал. і актуал. буття естет. предмета у феноменології О. Бек­кера; в «потебнянських» працях Білецького можна зна­йти «перед­чу­т­тя» деяких ідей герменевтики П. Рікера. Втім, О. Потебня і сам собою, і в інтер­претації Білецького викликає багато ін. асоціацій. Скажімо, одна з улюблених ідей Р. Барта — ідея «без­конечної від­критості» поет. твору «для нових роз­шифровок», «нескінчен­ної рухливості тієї метафори, якою є твір», читача як того «простору», в якому текст ді­стає свій історично змін­ний смисл, — спри­ймається як перифраз великих ідей О. Потебні (якого Барт на­вряд чи читав) про поет. образ як по­стій. присудок при мінливих під­метах (Г. Башляр на­звав цю рису твору його «під­ступністю»), про перипетії нескінчен. життя поет. твору в поколі­н­нях читачів: ідей, що їх із таким запалом роз­вивав «ран­ній» Білецький

Наук. діяльність Білецького пере­бувала у певному звʼязку («тяжі­н­ня» й «від­штовхува­н­ня») також і з О. Веселовським. Білецький цінував його як творця істор. поетики, або порівнял.-істор. методу ви­вче­н­ня літератури. Білецький стверджував, що О. Веселовський раніше об­ґрунтував цей метод, випередивши від­повід­ні пошуки зх.-європ. учених, зокрема Ф. ван Тіґема, який вважається гол. виразником цього вче­н­ня. Йому імпонувала грандіозність задуму О. Веселовського, його пере­конаність в існуван­ні заг. закономірностей істор.-літ. процесу й прагне­н­ня ці закони встановити, дати синтез історії літератури. По­вчальною для рад. літературо­знавства й плідною здавалася йому історичність і ненормативність, недогматичність поетики О. Веселовського, яка не встановлювала норми й приписи, а виводила їх з істор. практики, ви­вчала їх у мінливості, від­носності, минущості. Апріорним естет. теоріям було проти­ставлено «індуктивну поетику», що усувала «умо­глядні побудови». Це був істор. поворот в естет. думці. Однак не­вдовзі такий під­хід, симпатичний Білецькому, вві­йшов у суперечність із необхідністю теор. об­ґрунтува­н­ня «методу соціаліст. реалізму». Білецький вчився у О. Веселовського бачити умови роз­витку літ. явищ, форм естет. самовираже­н­ня — в істор. станах нар. життя, його епохал. під­несе­н­нях і занепадах. У період пере­ходу до опанува­н­ня «марксист.-ленін. методології» Білецький вважає вже незадовіл. концепцію О. Веселовського про поезію як взаємодію успадкованих естет. форм із «закономірно змінюваними су­спільними ідеалами»: вона здається йому неви­значеною, абстрактною («ми знаємо, що в кожному класовому су­спільстві є кілька ідеалів, які один одного заперечують»). Ще одна сторона вче­н­ня О. Веселовського приваблювала Білецького: джерела й витоки індивідуал. творчості О. Веселовський бачив у творчості груповій, колективній, у наявному духовно-естет. потенціалі, — звідси його концепція масовості й демократичності літ. творчості, принцип ви­вче­н­ня істор.-літ. процесу на всіх рівнях. Багатьом це здавалося близьким до марксист. ро­зумі­н­ня творчості і структури духов. життя су­спільства взагалі. У Білецького прослідковується, особливо в 20-і рр., чимало схожих міркувань. Але загалом він поміркованіший, не під­порядковує індивідуального творця групі, а висуває зав­да­н­ня ви­вче­н­ня його у звʼязку з певною групою, ви­вче­н­ня й самої групи. Пізніше, в ст. «Про­блема синтезу в літературо­знавстві», він говорить, що у О. Веселовського «із системи поетики випадав момент творчої індивідуальності». Саме в цей час Білецький захоплюється думками К. Маркса й Ф. Енгельса про «дійсного індивідуума», якого вони проти­ставляють абстрактній людині й абстрактному людству — тут він бачить стимул до створе­н­ня нового методол. принципу в літературо­знав. науці, що враховуватиме індивідуальність письмен­ника, індивідуальність читача, «індивідуальну специфіку» літ. явищ.

У перші пореволюційні роки, коли Білецький активно прилучався до соц. культурного будівництва, в рос. літературо­знавстві набув бурхливого роз­витку «формальний аналіз» літ. явищ. На деякий час «формальна школа» посіла панівне становище в літ. науці — завдяки блискучим працям Б. Ейхенбаума, В. Шкловського, Л. Якубинського, Р. Якобсона та ін. Формальний (морфологічний) метод був реакцією на гіпертрофію позалітератур. під­ходів до літ. явищ, на не­увагу до формал. моментів, невиділеність внутрішньохудож. закономірностей. Спочатку був пафос критики панівних теорій, і ця «критична» пере­д­історія формал. школи була часом консолідації навколо неї значних наук. сил. Однак період успіхів і навіть короткочасного пере­важа­н­ня її на арені рос. філології став і періодом внутр. роз­ходжень, диференціації по­глядів і початку кризи, посиленої зовн. труднощами: тиском вульгар. соціології, політ. причіпками, адм. пере­слідува­н­нями. Проте «формал. школа» встигла зробити внесок у ви­вче­н­ня метрики, мелодики, римува­н­ня та віршува­н­ня взагалі, у ви­вче­н­ня рос. прози й поезії 18–19 ст.; за­пропонувала деякі при­йоми структур. аналізу худож. творів. Пізніше ці при­йоми набули роз­витку в зх.-європ. науці. Саме на час успіхів «формал. школи» припадають і напружені методол. шука­н­ня Білецького У його дослідн. «задатках» були як елементи, несумісні з «формалізацією» естетики (глибока традиція культурно-істор. і соц.-ідеол., «змістовного» під­ходу до ви­вче­н­ня явищ літератури), так і споріднені з нею елементи (те, що йшло від ідей О. Потебні, потім В. Пере­тца, а також від зх.-європ. естетик поч. 20 ст.). Тому ставле­н­ня до маніфестів «формал. школи» та ОПОЯЗу в Білецького спочатку було дво­їстим: настороженість і скепсис, що пере­ходив у іронію з приводу «жречества» формалістів, їхньої легковажності стосовно наявних наук. цін­ностей; з іншого боку — інтерес до їхніх побудов і наук. екс­периментів загалом, висміюва­н­ня обивател. страхів з приводу формаліст. зухвалостей; загалом — прагне­н­ня примирити «формал. метод» (шляхом його обмеже­н­ня та корекції) з наук. традицією і зна­йти йому належне місце серед ін. літературо­знав. течій і новацій. У подальшому ж він схильний обмежувати компетентність і можливості «формал. методу» вузькою «тех.» сферою і в такому прикладному аспекті часто звертається до літ. багажу «формал. школи», інколи оперуючи її термінами й поня­т­тями. Але характерно, що він ніколи не брав участі в тих нагінках на «формалістів», які в певні періоди були обовʼязковими для рад. літературо­знавців і критиків. Від серед. 20-х рр. і далі, коли в творчості Білецького зʼявилися симптоми соціологізму (в тому його варіанті, який пізніше ді­став назву «вульгар. соціологізм»), соціол. та вульгарно-соціол. ріше­н­ня в нього нерідко «оживлялися» репліками в дусі «формал. школи» (хоч він був далекий від спроб принципової або хоча б широкої контамінації «формал.» й соціол. аналізів, на зразок тієї, яку від­значив у П. Сакуліна).

Від­хиле­н­ня в бік вульгар. соціології було помітним і несподіваним епізодом у наук. біо­графії Білецького Важко уявити, щоб учений такого мас­штаб. мисле­н­ня й витонченої інтер­претації міг задовольнитися силуваними схемами, тим більше, що в цей час (поч. 30-х рр.) вульгар. соціологізм у літературо­знавстві вже втрачав свої командні позиції. Можливо, на якийсь час ученому, який був незадоволений станом літературо­знав. науки, її аморфністю й еклектизмом і шукав твердих і точних методол. під­став, здалося, що такі під­стави може дати фрічеан. соціологія: вводив в оману її зовн. роз­мах і нібито універсал. за­стосовність її принципів, а в під­шукуван­ні класових від­повід­ностей та соц.-екон. під­ґрунтя для кожного літ. феномена бачилася жа­дана наук. точність і строгість аналізу. Потрібен був певний особистий досвід, щоб пере­конатися, в який глухий кут заводить цей прямоліній. шлях. І якщо спершу гадалося, що по­стійно встановлюваний «соціол. еквівалент» дасть можливість подолати мораліст. тривіальність і непорушність, замінивши їх динамікою соц.-конкрет. жит­тєпочувань, то не­вдовзі виявилося, що вилуче­н­ня великих творів мистецтва зі сфер заг.-люд., сфери етич. критеріїв і оцінок, «вічних» морал. і духов. про­блем — страшен­но збіднює їх, по­збавляє їх того живого духу, який вони несуть крізь віки. Отож Білецький повертається до своїх уявлень про від­носну само­стійність літ. ряду, про його ви­значуваність влас. специфіч. закономірностями, але тепер намагається спертися на класиків марксизму-ленінізму, на вче­н­ня про базис і надбудову. Він звертається до по­глядів К. Маркса й Ф. Енгельса на літературу й мистецтво, видавши 1934 кн. «Карл Маркс, Фридрих Энгельс и история литературы». Він прагне проти­ставити «справжній» марксизм вульгаризованому, а в подальшому вміло за­стосовує окремі глибокі думки марксист. теоретиків у межах влас. інтер­претацій літ. явищ. За умов тотал. ідеол. тиску Білецький зумів зберегти наукову коректність конкрет. літературо­знав. аналізу, хоч заг. догми офіц. ідеології, «марксист.-ленін. методології» мусив ви­знавати бодай на декларативному рівні.

Праці Білецького, як правило, адресовані й фахівцеві, й масовому читачеві водночас. Тому захопливий виклад матеріалу по­єд­нується в них зі скрупульозністю аналізу й вагомістю заг. характеристик. Більшість його публікацій мають автор. самона­становле­н­ня не так на осві­домле­н­ня й пере­конува­н­ня читача (хоча й ці мотиви майже завжди присутні), як на зʼясува­н­ня суті пита­н­ня ніби для самого себе. Звідси — по­ступове і всебічне «нескінчен­не» роз­горта­н­ня про­блеми, послідов. виклад одного по­гляду за другим і зʼясува­н­ня недо­статності кожного з них, нарешті ви­пробува­н­ня власного «завершал.» по­гляду, який інколи узагальнює елементи інших викладених, а інколи принципово їм протистоїть, проте все одно здатен при­ймати доповне­н­ня і обро­стати супутніми. Звідси — напружене спростува­н­ня загальників, саркастична «зарядженість» су­проти догм і ходових формул. Навіть у простих, здавалося б, фактах літератури, не кажучи про великі й складні витвори, Білецький знаходить не вузький і одно­знач. зміст, а часом ряди смислів, низки значень, що спів­існують, пере­тинаються і взаємодіють. Цим він від­різнявся від тих критиків і теоретиків, у поле зору яких потрапляла лише та частина багатоманіт. змісту, що «від­гукувалася» на їхні власні готові уявле­н­ня або пере­бувала в межах досяжності їхніх теорій. Це від­чу­т­тя невичерпності смислу витворів худож. слова повʼязане у Білецького і з його органіч. від­чу­т­тями плин­ності, принципової незавершеності й незавершальності світ. літ. процесу, де кожне явище не є раз назавжди даним, але прибуває або убуває разом із роз­витком людства. Таке сприйня­т­тя літ. явища в його перманентності диктує необхідність ви­вче­н­ня його життя в часі та просторі: в різні епохи і в різних су­спільствах. Одна з найцікавіших особливостей картини світ. і нац. літ. і культур. роз­витку у Білецького полягає в тому, що над нею не тяжіють обовʼязкові ви­східні лінії. У роз­витку він бачив не тільки здобутки, а й утрати. Культурну історію людства він бачив у всьому її драматизмі, зі сходже­н­нями й провалами, з несподіваними обривами ліній роз­витку та виникне­н­ням ін. ліній. Мотив культурно-істор. втрат, нероз­горнутих істор. доль особливо драматично звучить у Білецького, коли мова йде про народи, чий природ. роз­виток був пере­рваний або пригнічений чужозем. втруча­н­ням. Так, напр., малює він злами долі укр. театру, історією якого був захоплений. Його під­хід — під­хід ревного спів­учасника істор. процесу світ. культур. творчості — дає можливість бачити більше й «людяніше», ніж це до­ступно пасивному реєстраторові кінцевих результатів; дає можливість при спробах «вимірюва­н­ня» потенціалу і роз­маху нар. і вселюд. духу мати на увазі не тільки ті зуси­л­ля, що увінчалися успіхом, не тільки те, що набуло викінчених форм, а й усе те, що кипіло в горнилі культуротворе­н­ня і таким чином теж узяло на себе частину нар. та вселюд. енергії й може ще не раз несподівано нагадати про себе в майбутньому. Цікаво, що схожі по­гляди на складне спів­від­несе­н­ня здобутків і втрат світ. культури, того, що «від­булося» й що «не від­булося», про збережені і втрачені лінії світ. культур. роз­витку зна­йдемо у М. Конрада. Ще ближчі, й часто дивовижно пере­гукуються, їхні думки про нац. багатоликість культури, про цін­ність нац. своєрідності, про складний механізм, діалектику між­націонал. взаємодій.

Глибина і складність вирішень залежить від обсягу інформації, простіше — знань. Білецький був надто обі­знаною людиною, щоб зупинитися на неістот. узагальнен­ні, на при­близній «системі», а для системи досконалої, синтезу «остаточного» літературо­знавство ще, мабуть, не виробило без­сумнівних наук. під­став. У всякому разі, Білецький ними не задовольнявся, але по­стійно їх шукав і ви­пробовував. Він був надто скептиком і критиком і надто вибагливим, щоб бути рішучим новатором та без­трепетним законодавцем. Цю честь він залишав іншим. Сам же волів бачити себе в низці трудівників науки, які продовжують у міру своїх сил не сьогодні почату й не завтра закінчувану спільну справу, які знають, чим вони зобовʼязані іншим і чим будуть їм зобовʼязані інші.

Завантажити статтю