Балканістика

Визначення і загальна характеристика

БАЛКАНІ́СТИКА — сукупність наукових дисциплін гуманітарного циклу, що мають спільний обʼєкт дослідже­н­ня,– регіон Балканського пів­острова. До кола балканіст. студій зараховують ви­вче­н­ня мов, літ-р, історії, фольклору, явищ су­спільно-політ. життя балкан. держав: Греції, Албанії, Болгарії, Сербії і Чорногорії, Македонії, Румунії, Хорватії, Боснії та Герцеґовини (часом зараховують і Словенію), а також народів, народностей, етніч. груп, які проживають на їхній території. В окремих випадках балканіст. дослідж. мають комплекс., між­дисциплінар. характер, частіше — присвяч. висвітлен­ню певної про­блематики в межах однієї дисципліни. Праці на матеріалі двох або кількох країн спів­існують із тими, що присвяч. одній державі чи одному народові. З огляду на обʼєкт дослідж. Б. є близькою до славістики (С.), що повʼязане з ви­вче­н­ням пд. словʼян — осн. насел. Балкан. п-ова. Становле­н­ня й роз­виток Б. та С. від­бувалися в тісному звʼязку. Складовою балканіст. студій є наук. роз­робки з ел­ліністики, болгаристики, кроатистики та ін. Зародже­н­ня Б. як окремої наук. дисципліни зі специф. обʼєктом і предметом ви­вче­н­ня від­булося у 19 ст. в Німеч­чині та Австро-Угорщині. Ініціаторами роз­робки власне балканіст. про­блематики ви­ступають В. Копітар та Ф. Міклошич, зокрема в галузі порівнял. мово­знавства. Перший залучив до ви­вче­н­ня словʼян. мов матеріал мов народів, повʼяз. зі словʼянами істор. долею (греків, румунів, албанців), другий зосередився на аналізі словʼян. елементів у мовах сусід. зі словʼянами народів (угор., албан., новогрец., циганській та ін.). Вагомий внесок у роз­виток Б. зробили П. Шафарик, І. Ягич та ін. Про­блеми Б. роз­роблялися у працях Й. Цвіїча, який зібрав та узагальнив знач. етногр. матеріал, цікавився гео­графією та геологією Балкан, а також К. Їречека, в центрі уваги якого — історія пд. словʼян. Протягом 19 ст. Б. роз­вивається пере­важно як один із напрямів С., існува­н­ня й важливість якого пояснюється потребою ви­вче­н­ня країн і народів, долею та історією нерозривно повʼязаних зі словʼянами. На формува­н­ня Б. вплинули нім. філос. думка кін. 18 — поч. 19 ст. та нім. лінгвіст. школа. Балканіст. студії зосереджуються пере­важно на каф. словʼян. філології, які від 40-х рр. формуються у Відні, Празі, Ґраці, Будапешті, Кракові, Чернівцях, Львові, Заґребі, Ляйпцизі, Берліні та ін. Від 2-ї пол. 19 ст. Б. разом із С. поширюються за межі німецькомов. світу, охоплюючи також Францію, Данію, Швецію, Норвегію та ін. європ. країни. Вирішал. значе­н­ня для роз­витку Б. мало виробле­н­ня порівнял. методу, який на тривалий період стає осн. у балканіст. дослідже­н­нях. У пд. словʼян у галузі Б. працюють Ю. Данічич, Г. Кукулевич-Сакцинський, Ф. Рачкий та ін.

В Україні та Росії одним із перших починає роз­робляти балканіст. про­блематику Ю. Венелін (Гуца). Новим кроком у роз­витку Б. стало створе­н­ня 1835 в університетах Рос. імперії кафедр «історії та літератури словʼянських наріч», ви­значну роль у становлен­ні яких ві­діграли українці з походже­н­ня О. Бодянський, В. Григорович, І. Срезневський. Від 1875 каф. словʼян. філології функціонує в Університеті св. Володимира у Києві. Від 50-х рр. 19 ст. ви­ступає нове поколі­н­ня учених-славістів та балканістів: О. Гільфердінг, А. Майков, Н. Попов, О. Котляревський, В. Ламанський, П. Лавровський, В. Макушев, О. Пипін, О. Дювернуа та ін. На­прикінці 20 ст. Б. роз­робляли Ф. Успенський, Т. Флоринський, К. Ґрот, О. Будилович, П. Кулаковський, П. Ровинський та ін. Балканіст. дослідж. у галузі лінгвістики та історії доповнюються наук. роз­робками, присвяч. спільним для балкан. народів явищам у фольклорі, муз. культурі, літературі, етнології тощо. Друга хвиля активізації балканіст. студій у остан. чв. 19 ст. повʼязана з виробле­н­ням нових під­ходів до ро­зумі­н­ня т. зв. «східного пита­н­ня», за­пропонованих рос. вченими (В. Ламанський). Згідно з ним інтереси словʼян і греків стають спільними су­проти інтересів Заходу ще від 7 ст.; це пита­н­ня було ви­значене як боротьба романо-герман. та греко-словʼян. типів — продовже­н­ня «старого» «східного пита­н­ня», сутність якого полягала в боротьбі рим. та грецького типів. Важл. перед­умовою роз­витку Б. у цей період стає усві­домле­н­ня наявності специф. інтересів балкан. народів (насамперед пд. словʼян) порівняно з ін. народами Сх. та Пд.-Сх. Європи, зокрема зі словʼянами західними, одним із варіантів виявле­н­ня якого була еволюція ідеї словʼян. спільності від мрії про культурно-політ. обʼ­єд­на­н­ня всіх словʼян до планів створе­н­ня політично й економічно стійких регіонал. та субрегіонал. союзів зі змішаним, словʼянсько-несловʼян. складом.

Найви­значніші вчені-балканісти 20 ст. — П. Скок (Хорватія), А. Селіщев (Росія), Х. Педерсен (Данія), Н. Йокль (Австрія) та ін. Кардинал. зміни від­булися в організац. забезпечен­ні балканіст. дослідж., які остаточно ви­окремилися в самост. галузь гуманітар. науки. 1963 створ. Між­нар. асоц. з ви­вче­н­ня країн Пд.-Сх. Європи. 1966 у Софії проведено 1-й Між­нар. кон­грес балкан. та пд.-сх. європ. досліджень. Згодом проведе­н­ня таких кон­гресів стало регулярним. У Болгарії, Румунії, Греції, Югославії організовано спеціалізовані н.-д. центри з Б.: Ін­ститут балканістики Болгар. АН, Ін­ститут пд.-сх.-європ. досліджень у Бухаресті, Ін­ститут балканіст. дослідж. у Салоніках, Ін­ститут балканістики Серб. академії наук і мистецтв. 1968 Ін­ститут словʼяно­знавства АН СРСР реорганізовано в Ін­ститут словʼяно­знавства та балканістики. Протягом 60–70-х рр. балканіст. центри й центри з про­блем країн Пд.-Сх. Європи виникли у багатьох країнах (Німеч­чина, Австрія, Франція, Велика Британія, Фінляндія, Італія, Швеція, Японія, США, Канада та ін.).

В Україні балканіст. студії було зосереджено в ін­ститутах су­спільство­знав. профілю АН, де балканіст. про­блематика роз­роблялася у від­повід. від­ділах. Б. було обʼ­єд­нано зі С. Активно працювали славіст. кафедри в Київ., Львів., Одес. університетах, а також кафедри історії словʼян.

Літ.: Ламанский В. Об историческом изучении греко-славянского мира в Европе. С.-Петербург, 1871; Zur Kunde der Balkanhalbinsel. 1904–19. Bd. 1–17; N. Jorga. Histoire des Etats balkaniques jusquʼà 1924. Paris, 1925; K. Sandfeld. La linguistique balkanique. Paris, 1930; Балканский исторический сборник. Кишинев, 1968. Вып. 1; Зарубежная историо­графия славяноведения и балканистики. Москва, 1986; Античная балканистика. Москва, 1987; Время в пространс­тве Балкан. Москва, 1994; Балканы между прошлым и будущим. Москва, 1995; Гуськов Е. Ю. Новые государства на Балканах: первые шаги на пути самостоятельности. Москва, 1996.

П. М. Рудяков

Завантажити статтю