Агапіт

АГАПІ́Т (Вишневський Антоній; 16(28). 07. 1867, Волинь — 1924, м. Катеринослав, нині Дні­пропетровськ) — церковний діяч. Закін. Волин. духовну семінарію (1888) та Київ. духовну академію (1896). Прийняв чернечий постриг (1895). 1902 висвяч. в Ісакіїв. соборі (С.-Петербург) на єпис­копа Уманського, вікарія Київ. єпархії. 1906 — єпис­коп Черкаський, 1908 — Чигиринський, 1908–11 — Владикавказький, а від 4 жовтня 1911 — Катеринославський. Симпатій до укр. руху не виявляв, дотримувався правих політ. орієнтацій. Зокрема у період виборів до 4-ї Держ. думи агітував катеринослав. духовенство проти октябристів (за його ви­значе­н­ням — «октябрей-христо­продавцев»), що видавалися йому недо­статньо монархічними. Навесні 1917, як і багато ін. архієреїв, за­знав пере­слідувань, були спроби усунути його з єпархії. Але єпарх. зʼїзд не під­тримав таку пропозицію. Це повʼязано не в остан­ню чергу з тим, що А. вважався добрим господарником. Саме тому при­знач. (грудень 1917) головою Пере­дсобор. ради, через яку здійснювалося фінансува­н­ня під­готовки та проведе­н­ня 1-го Всеукр. собору, а на самому соборі обраний головою комісії з питань єпарх. управлі­н­ня й парафіял. життя. На соборі А. уперше мав контакти з керівниками укр. церк. руху, зокрема протоі­єрей В. Липківський був його заст. у комісії, але ніяких кроків до зближе­н­ня з ним А. не зробив. А. був єдиним на той час українцем з єпарх. архієреїв і допускав дещо більшу українізацію, ніж це робили ін. владики. У Катеринославі з його благослові­н­ня виходила г. «Церковний вісник Запоріж­жя», більша частина матеріалів якої друкувалась українською мовою. 10 квітня 1918 отримав сан архі­єпис­копа. У грудні 1918, діючи за доруче­н­ням ін. єпис­копів, А. брав участь у зу­стрічі Директорії УНР на Софіїв. площі в Києві. Після оголоше­н­ня Директорією УНР автокефалії укр. церкви (1 січня 1919) по­стала необхідність в організації Синоду УАПЦ. Очолити цей орган було за­пропоновано А. Синод провів лише одне засі­да­н­ня, після чого припинив роботу у звʼязку з евакуацією Директорії з Києва. А. ви­їхав до Одеси, де роз­містилося Вище церк. упр. автоном. УПЦ на чолі з митрополитом Платоном (Рождественським). У травні 1919 А. брав участь у Ставропол. соборі, на якому сформовано Вище церк. упр. пд.-сх. Росії, проголош. вищим церк. урядом на всіх тер., зайнятих Добровольчою армією, зокрема в укр. єпархіях. А. висловив не­вдоволе­н­ня таким пошире­н­ням юрисдикції Упр., чим викликав негативне ставле­н­ня більшості учасників Собору до своєї позиції. У листопаді 1919 в Новочеркаську над А. від­бувся церк. суд, що звинуватив його у самовільному від­окремлен­ні від закон­ного патріарха, роз­кольництві, руйнуван­ні церк. єд­ності, клятвопорушен­ні та антидержавній діяльності. Справа архі­єпис­копа А. мала застерегти архіпастирів та пастирів церкви від під­тримки українізації. Пізніше (1921) патріарх не затвердив ріше­н­ня цього суду, і А. повернувся з монастиря, куди його було заслано, до керува­н­ня Катеринослав. єпархією. Собор єпис­копів усієї України в квітні 1921 пропонував його кандидатуру, як цілком лояльну, на Полтав. каф. — замість архі­єпис­копа Парфенія (Левицького), який під­тримував укр. церковний рух. У серпні–жовтні 1921 архі­єпис­коп А. контактував із Всеукраїнською Православною Церковною Радою, але не під­тримав автокеф. рух.

Літ.: Со­став Святейшего Правительствующего Синода и Рос­сийской церковной иерархии на 1917 г. Петро­град, 1917; Рус­ские православные иерархи: исповедники и мученики: Фотоальбом. Париж, 1986.

А. В. Стародуб

Завантажити статтю