Артилерія

Визначення і загальна характеристика

АРТИЛЕ́РІЯ (від франц. artillerie) — рід військ; вид зброї; наука про артилерійське озброє­н­ня, його створе­н­ня, дослідже­н­ня та ви­пробува­н­ня. А. як рід сухопут. війська являє собою зʼ­єд­на­н­ня, частини та під­роз­діли, що входять до складу заг.-військ. формувань. Маючи короткий час під­готовки до нанесе­н­ня вогневих ударів, велику дальність стрільби, точність і потужність вогню, здатність до дій за будь-яких метеорол. умов, конкрет. об­ставин та часу доби, А. є надійним і ефектив. засобом вогневої під­тримки заг.-військ. частин і під­роз­ділів навіть тоді, коли стають неможливими дії авіації. А. поділяється на військову і резервну Верховного Головнокомандува­н­ня. До військової А. належить армійська, корпусна, дивізіон­на, полкова і баталь­йон­на. А. при­значається для знище­н­ня вогневих засобів, бо­йової техніки, живої сили та оборон­них споруджень противника. На А. резерву Верховного Головнокомандува­н­ня покладаються зав­да­н­ня щодо зміцне­н­ня військової А., а також викона­н­ня низки самост. зав­дань у бою. Як вид озброє­н­ня А. за­стосовується в сухопутних, військово-морських, повітряних та ін. видах і родах ЗС. Сухопутна А. за своїм при­значе­н­ням поділяється на наземну (стрільба по назем. цілях), зенітну (стрільба по повітр. цілях) та спеціальну (авіадесантну, протитанкову, гірську, ре­активну та ін.). Повітряна А. складається з гармат, встановлених на літаках (стрільба по авіації су­противника та ін. цілях). Морська А. поділяється на корабельну і берегову. Артилер. гармати класифікують за калібром, способом пере­сува­н­ня, типом гармати, цільовим при­значе­н­ням. За калібром роз­різняють гармати малого (20–75 мм), середнього (76–152 мм) та великого (більше 152 мм) калібру. За способом пере­сува­н­ня гармати поділяються на самохідні (на колісному або гусенич. ході), самопересувні (на моториз. лафеті) і ті, що буксируються (напр., тягачем). За типом гармати поділяються на нарізні та гладкоствольні (напр., міномети, без­від­катні гармати, деякі танкові гармати). За цільовим при­значе­н­ням особливу групу становлять протитанк. гармати для стрільби прямою наводкою по танках та ін. броньованих цілях, а також гірські гармати для бо­йових дій у горах. Для успіш. викона­н­ня зав­дань в А. за­стосовують прилади для керува­н­ня вогнем (біноклі, далекоміри, бусолі та ін.), засоби звʼязку (радіо, телефон, Інтернет), прилади і засоби роз­відки (радіолокаційні, оптичні, звукові, топо­графічні, метеорологічні та ін.), засоби повітр. роз­відки (вертольоти, без­пілотні літаючі апарати та ін.) тощо.

Артилер. наука — це сукупність знань у галузі проектува­н­ня, виробництва й екс­плуатації артилер. зброї, способів стрільби з неї, а також бо­йового за­стосува­н­ня. Гол. роз­діли артилер. науки: внутр. та зовн. балістика; основи матеріал. частини А.; артилер. зброя та боє­припаси; вибухові речовини та порох; технологія виробництва артилер. зброї, бо­йове за­стосува­н­ня А., теорія стрільби та керува­н­ня вогнем, історія А. Зародже­н­ня А. повʼязане з вина­йде­н­ням пороху та від­кри­т­тям його властивостей. У Європі А. зʼявилась на межі 13–14 ст.; в Україні перша згадка про за­стосува­н­ня А. датується 1382, а вже у 1394 перші гармати зʼявились у Львові, куди вони потрапили з Німеч­чини. 1468 тут було від­крито першу ливарню для виробництва гармат, які по­стачалися на замовле­н­ня володарів замків і управи міста. Згодом, окрім замкової, зʼявляється польова А. На­прикінці 15 ст. камʼяні снаряди замінили заліз. виливними. Знач. роз­виток А. отримала за часів Б. Хмельницького; тоді було закладено й основи артилер. науки (у галузі виробництва гармат, тактики А.). Укр. козаки були ві­домі як досвідчені й хоробрі гарматники. Згадки про перші гармати в їхньому війську датуються 1580. Гармати козаки отримували як подарунки від правителів Австрії за участь у боротьбі проти турків (1590-і рр.), а також здобували у походах на турец. та польс. замки. Козац. чайки були обладнані 4–6-ма легкими гарматами-фальконетами. У битві під Берестечком у козац. таборі було прибл. 100 гармат. Зосереджувалася А. на Запоріж­жі, згодом у Пере­яславі, Лохвиці, Ромнах, Коропі. Серед боє­припасів, що знаходилися в Києві 1674, згадуються ароматичні вогнен­ні ядра, які були начинені запашними речовинами — нашатирем, арсеном, часником. Ці ядра вважаються прообразом боє­припасів з отруйними речовинами. Після Полтав. битви козацьку А. конфіскував Петро І. У 18 ст. А. поділяється на полкову, польову, облогову та фортечну, формуються артилер. полки та бригади, упорядковуються калібри гармат. Від серед. 19 ст. починається пере­хід до А. з нарізними ка­налами стволів, що під­вищило швидко­стрільність, точність та дальність стрільби. Українець О. Засядько створив та організував серійне виробництво перших бо­йових ракет, що сприяло роз­витку ракетної А. На поч. 20 ст. Л. Гобято, також укр. походже­н­ня, вина­йшов міномет, який широко за­стосовували під час 1-ї і особливо 2-ї світ. воєн. Най­ефективнішою виявилась стрільба мінометами із закритих позицій. До поч. 1-ї світової війни артилер. частини складались із легкої польової, кін­ної, гірської і важкої польової та облогової А. Під час війни зʼявилась зенітна, протитанкова й А. су­проводже­н­ня. У добу визв. замагань А. мала важливе значе­н­ня в укр. арміях, зокрема в УГА. Найві­домішими у складі Армії УНР були Гарматний дивізіон, згодом — Кінно-Гірний Гарматний полк О. Алмазова у складі Запоріз. дивізії та Гарматна бригада київських СС. УГА мала 12 артилер. полків, утворених з самост. бригад і чот у січні–лютому 1919. Кожен полк складався з 4–5-ти батарей по 4–6 гармат у кожній (важкі батареї по 2 гармати), усього бл. 300 гармат. У подальшому з викори­ста­н­ням досконаліших засобів стрільби і спо­стереже­н­ня, з автоматизацією під­готовки вогню, збільше­н­ням дальності об­стрілу, за­стосува­н­ням повітр. спо­стереже­н­ня стало можливим масува­н­ня вогню з різних напрямків. Якщо під час 1-ї світової війни компактність А. сягала 120–160 гармат на 1 км фронту, то в 2-й світ. війні вона становила на окремих ділянках 500–600 гармат на 1 км фронту. У серед. 20 ст. із появою ядерної зброї могутність боє­припасів досягнула межі. Подальший роз­виток А. триває у напрямі створе­н­ня нових видів і зразків озброє­н­ня, а також модернізації існуючих за рахунок посиле­н­ня дії снаряда, якості пороху і вибух. речовин, збільше­н­ня далекобійності, скоро­стрільності, точності і купчастості стрільби, за­стосува­н­ня сучасних інформ. технологій для керува­н­ня дією приладів наведе­н­ня, заряджа­н­ня і здійсне­н­ня по­стрілу. Характеристики точності сучасних артилер. систем такі, що забезпечують ураже­н­ня цілі з ймовірністю близькою до «1» не тільки за стрільби з прямим наведе­н­ням, але й із закритих позицій. Це стало можливим завдяки за­стосуван­ню сучасних інформ. технологій у створен­ні і викори­стан­ні нового класу засобів ураже­н­ня — високоточної зброї. А. в Україні була і залишається одним із головних (разом з ракет. військами) засобів вогневого ураже­н­ня су­противника. У зх. країнах роз­виток та удосконале­н­ня артилер. озброє­н­ня і методів його за­стосува­н­ня сконцентровано на створен­ні досконалих систем роз­відки та керува­н­ня вогнем, високоточних артилер. боє­припасів, таких, як Copperhead (США), ACED (Франція), BONUS (Швеція) та ін., збільшен­ні дальності стрільби і під­вищен­ні швидкості польоту снарядів завдяки збільшен­ню довжини ствола, роз­міру камори та викори­стан­ні снарядів з покращеною балістикою.

Роз­витком фундам. і приклад. про­блем артилер. науки і техніки, стратегії і тактики за­стосува­н­ня А. за­ймаються фахівці Держ. наук.-тех. центру Артилерійсько-стрілецького озброє­н­ня, Військ. ін­ституту артилерії при Сум. університеті, Центр. НДІ Озброє­н­ня і військ. техніки, Центр. НДІ України та ін. Тривалий час військ. артилеристів готувало Київ. вище артилер. інж. училище. Нині під­готовку команд. офіцер. кадрів проводить Військ. ін­ститут артилерії при Сум. університеті, інженерів — Одес. ін­ститут сухопут. військ. Командирів та інженерів ракет. військ готує Харків. військ. університет, командирів ракет. військ і артилерії оперативно-тактичного і стратег. рівня — Нац. академія оборони України.

Літ.: Артил­лерийские задачи для полевых орудий. С.-Петербург, 1911; Тархов В. Під­ручник артилерії. Х., 1927; История 44-го артил­лерийского полка 44-й киевской стрелковой дивизии. Ж., 1928; Тархов В. Під­ручник для артилерійських гуртків військових знань І і II ступеня. X., 1931; Александер Н. Артилерія: Під­руч. для піхотних і кавалерійських шкіл РСЧА. К., 1935; Внуков В. Артилерія. К.; П., 1937; Артил­лерийская терминология: (Термины, обо­значения и определения). Вып. 1. Москва, 1939; Артил­лерийские приборы. Устройство и эксплуатация. Москва, 1945; Артил­лерийские пороха и заряды / Пер. с нем. Москва. 1950; Киевское высшее артил­лерийское инженерное ордена Ленина Краснознамен­ное училище им. С. М. Кирова. История училища (1919–1969 гг.). К., 1969; Лебедев В. Я. Справочник офицера наземной артил­лерии. 2-е изд., пере­раб. и доп. Москва, 1984; Хорошилов Г. Т., Брагинский Р. Б., Матвеев А. И. и др. Отечествен­ная артил­лерия: 600 лет. Москва, 1986; Сухарчук Е. Л. Сумское высшее артил­лерийское командное дважды краснознамен­ное училище им. М. В. Фрунзе, 1918–1988: Крат. истор. очерк. С., 1988; Небоженко Т. Н. «Катюши» на одес­ских рубежах О., 1988; Пере­дельский Г. Е., Панков М. П. Артил­лерийский дивизион в бою. 2-е изд., испр. и доп. Москва, 1989; Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.): 4 вид., змін. і доп. Л., 1992; Бережинський В. Г. Озброє­н­ня війська Київської Русі. Метальна артилерія. К., 1996; Деревʼянчук А. Й., Вакал А. О. Ви­значе­н­ня основних характеристик артилерійського комплексу та оцінка його ефективності // Вісн. Сум. університету. 1999. № 1.

Г. О. Бойко

Завантажити статтю