Аксіологія

Визначення і загальна характеристика

АКСІОЛО́ГІЯ (від грец. ἄξίά — цін­ність і …логія) — теорія цін­ностей, роз­діл філософії, що зʼясовує природу та різновиди цін­ностей, взаємовід­ноше­н­ня між ними (досліджує системи або множини взаємоповʼязаних цін­ностей). А. сформувалася та утвердилася у 20 ст. (початки її становле­н­ня — оста­н­ня третина 19 ст.). «Від­кри­т­тя цін­ностей» — одне із найважливіших філос. від­крит­тів цього періоду. Воно справило вирішал. вплив на гуманітарне мисле­н­ня і гуманітарні науки 20 ст., наслідком чого стало усві­домле­н­ня ролі цін­ностей в індивід. та сусп. житті. Сучасну філософію та методологію сусп. наук уже не можна мислити без урахува­н­ня філософії цін­ностей. Після введе­н­ня у філософію поня­т­тя «цін­ності», гуманітарні науки почали ви­окремлювати у своїй галузі про­блематику, повʼязану з цін­ностями: нині говорять про А. соціальну, культурологічну, політологічну, правову і т. п. У сучас. Україні вже існує усві­домле­н­ня потреби в дослідж. про­блем А., але все ще не пере­кладені та не опубліковані українською мовою осн. джерела з А., що впливає на якість дослідж. у цій галузі. Однією з про­блем є роз­робка укр. термінології з А. У сучас. укр. мовлен­ні використовують два терміни-синоніми «цін­ність» і «вартість». Термін «вартість» має деякі свої пере­ваги, але очевидні також незручності, повʼязані з його викори­ста­н­ням: осн. семантичне гніздо цього слова не має однокореневих з ним термінів, важливих в А. (і їх введе­н­ня на основі слова «вартість» набуває ознак штучності) — таких як «оцінюва­н­ня», «оцінка», «цін­нісні орієнтації» тощо. Найважливішим пита­н­ням в А. є пита­н­ня про те, що таке цін­ність. Сучасна А. по­стала внаслідок усві­домле­н­ня того, що цін­ність є особл. поня­т­тям і що цьому поня­т­тю в реальності не від­повід­ає жоден різновид обʼєктів у традиц. класифікації. Якщо врахувати, що в онтології традиційно ви­окремлювали такі різновиди обʼєктів, як емпіричні (фіз.), психічні та ментальні (поня­т­тя, ідеї, теорії тощо), то цін­ність не можна від­нести до жодного із цих трьох класів обʼєктів. Першим кроком до ро­зумі­н­ня природи цін­ностей було усві­домле­н­ня того, що зʼясува­н­ня поня­т­тя реальності та істини не дає від­повіді на пита­н­ня, що таке цін­ність. Істина від­повід­ає на пита­н­ня, яким є те, що існує, якою є реальність. Цін­ність від­повід­ає на пита­н­ня, яким щось повин­но бути. Скільки б ми не досліджували те, що існує фактично, ми не зможемо від­повісти на пита­н­ня, що повин­но існувати. Якщо ми кому-небудь говоримо, що він повинен діяти чи поводитися так-то і так, то пита­н­ня про істин­ність сказаного нам не по­стає: адже істина — навіть якщо не слідувати ро­зумін­ню істини на основі концепції від­повід­ності (див. Істина) — все одно перед­бачає певний спосіб узгодже­н­ня з реальністю. Тим часом цін­ність містить у собі спонуку узгоджувати реальність зі змістом цін­ності. Від­кри­т­тя неможливості вивести з опису того, що є, що існує (і навпаки), належить британ. філософу Д. Гʼюму і стало ві­домим під на­звою «закон Гʼюма». Ця різниця між істиною і цін­ністю стала ві­домою як про­блема «фактичного — цін­нісного» (англ. value-fact problem).

У філософії 20 ст. робилися і робляться спроби подолати прірву, яка роз­ʼ­єд­нує світ емпірич. реальності і світ цін­ностей. Деякі із сучас. філософів не схильні вважати, що ця прірва є абсолютною. Сказане про новизну А. не означає, що в історії філософії в осн. її традиціях — індій., китай. та зх. — цін­ність раніше не досліджувалась опосередковано (без ви­окремле­н­ня самого поня­т­тя «цін­ності»). Якщо обмежитися зх. філос. традицією, то пита­н­ня про те, що таке добро, справедливість, краса, як повин­на жити людина і тощо, було предметом роз­гляду ще в антич. філософії (у цьому звʼязку пере­важно вказують на Сократа, як того, хто пере­містив про­блему людини в центр філософії). Але до кінця 19 ст. цін­ності роз­глядали в контекс­ті метафізики, теології або епістемології. Отже, як правило, не усві­домлювалася особлива, специф. природа цін­ності: цю про­блему намагались роз­вʼязувати у світлі про­блем реальності та істини; тому філософи не потребували й особл. терміна для по­значе­н­ня цін­ності. Вся зх. традиц. філософія, включаючи новочасну, не ви­окремлювала про­блему цін­ності як окрему про­блему, а роз­глядала її як частину про­блеми реальності. Оскільки традиц. метафізика (онтологія) поділяла всю реальність на три великі сфери (Природа, Людина, Бог) і ви­окремлювала такі різновиди обʼєктів як емпіричні, психічні, ідеальні (ментальні) та транс­ендентні (Бог), то цін­ність зводили до якогось різновиду цих обʼєктів. 20 ст. успадкувало від поперед. історії філософії дві осн. групи концепцій стосовно поясне­н­ня природи цін­ностей — обʼєктивістську та субʼєктивістську. Лінію обʼєктивіст. ро­зумі­н­ня цін­ностей започаткував Платон: він ро­зумів ідею добра як таку, що в принципі не від­різняється від ін. ідей; винятковість цієї ідеї полягала в тому, що, з по­гляду Платона, вона увінчує ієрархію всіх ін. ідей. Вада такого ро­зумі­н­ня цін­ностей полягає в тому, що цін­ності в своїй основі вважаються такими, що не від­різняються від будь-яких ін. заг. понять. У середньовіч. томістській теології цін­ності вважалися ідеями, які Бог привніс у світ внаслідок акту творе­н­ня світу та через явле­н­ня Христа — зокрема через Божий заповіт. Тим часом, на противагу антич. та середньовіч. філософії, в новочасній філософії утвердилося пере­важно субʼєктивіст. ро­зумі­н­ня цін­ностей, згідно з яким цін­ності належать до психічних обʼєктів: їх джерелом є наші бажа­н­ня, інтереси, почу­т­тя, ставле­н­ня. Отож, будь-яке оцінюва­н­ня роз­глядалося як явище психічне, субʼєктивне, залежне від психіки індивіда чи колективу людей певного су­спільства та епохи. Ця субʼєктивіст. лінія ро­зумі­н­ня природи цін­ностей включає цілу низку видатних філософів Нового часу та поч. 20 ст.: Т. Гоббс, Б. Спіноза. Ґ. Ляйбніц, філософи-утилітаристи, А. Майнонґ, Р. Перрі, логічні позитивісти (Б. Рас­сел, А. Айєр), Ч. Стівенсон. Усі ці філософи за­пропонували дещо від­мін­ні варіанти субʼєктивістського ро­зумі­н­ня цін­ностей: джерелом цін­ностей є бажа­н­ня і задоволе­н­ня (утилітаристи), інтереси (Р. Перрі), цін­ності є прихованими велі­н­нями або командами (Б. Рас­сел), джерелом цін­ностей є почу­т­тя (т. зв. емотивізм — А. Айєр, Ч. Стівенсон). Попри деякі за­стереже­н­ня, ро­зумі­н­ня природи цін­ностей Ф. Ніцше є також в основі своїй субʼєктивістським: його заслугою є, однак, те, що він роз­глядав про­блему цін­ностей у контекс­ті істор. змін — на­ста­н­ня нової епохи перед­бачає «пере­оцінку цін­ностей». До субʼєктивіст. ро­зумі­н­ня цін­ностей схилялися також прихильники прагматизму: серед них особливо важл. внесок у теорію цін­ностей зробив Д. Дьюї. Початки обʼєктивіст. ро­зумі­н­ня цін­ностей знаходять у нім. філософа Г. Лотце; далі цю тенденцію простежують у неокантіанців (серед яких Г. Рік­керт став ві­домим завдяки своєму роз­межуван­ню «цін­ностей науки і цін­ностей культури»). Але перед­усім критика емпірич. реалізму, позитивізму та психологізму з боку Е. Гус­серля (який завдячує Ф. Брентано, від якого запозичив поня­т­тя інтенціональності) значною мірою під­важила пере­конливість субʼєктивіст. концепції цін­ностей. Ця критика Гус­серлем емпіризму та психологізму стала під­ставою для роз­витку обʼєктивіст. концепції цін­ностей. Її найві­домішими речниками стали М. Шелер та Н. Гартман. М. Шелер виходив з того, що послідовна теорія цін­ностей може бути тільки апріорною, адже на основі того, що люди цінують, не можна об­ґрунтувати, що ж варте поцінува­н­ня: люди часто цінують те, що не варте поцінува­н­ня. Але крайня форма інтуїтивізму та апріоризму, яку маємо в Шелера, на сьогодні за­знала сер­йозної критики.

У філософії кінця 20 ст. суперечка двох на­званих під­ходів до про­блеми цін­ностей існує у ви­гляді певних тенденцій. Більшість сучас. філософів у пояснен­ні природи цін­ностей прагнуть по­єд­нати позитивні елементи обох під­ходів — як субʼєктивіст., так і обʼєктивіст. Пояснюючи природу цін­ності, насамперед звертають увагу на від­мін­ність між цін­ністю та її носієм. Носій цін­ності — це деяка основа або субстрат, якому притаман­на певна цін­ність. Напр., носієм матер. цін­ності (яка нині пере­важно вимірюється грошовими одиницями) може бути якесь майно, дорогоцін­ності, грошові знаки тощо. Носієм цін­ності може бути не тільки щось матеріальне (скажімо, тканина і фарби в живописі), а психіка чи інтелект (напр., почу­т­тя краси, любові, певні ідеї, поня­т­тя, ро­зумі­н­ня). Одна справа виховувати в дитини почу­т­тя доброти, інша справа виробити в ній ро­зумі­н­ня того, що означає бути добрим. Носієм почу­т­тя доброти є емоц. сфера дитини, а носієм ро­зумі­н­ня є розум дитини. Поня­т­тя добра, справедливості, закон­ності тощо є цін­нісно навантаженими ідеями або поня­т­тями (value-laden, value-charged concepts); носієм цін­ностей в даному разі є розум, інтелект. Отже, саме поня­т­тя цін­ностей від­різняється від звичай. понять, які ви­вчала традиц. логіка: помилково ототожнювати поня­т­тя цін­ності з ін. філос. поня­т­тями чи категоріями (суто пі­знавальними чи когнітив. за своїм змістом). Адже цін­ності містять у собі спонукал. складник: у значе­н­ня терміна «цін­ність» входить усві­домле­н­ня того, що цін­ності не стільки «від­ображають» реальність, як приводять реальність у від­повід­ність з тим змістом, який ми мислимо у цін­ностях. Саме тому цін­ності ві­ді­грають важливу роль у пере­творен­ні реальності й здатні виконувати важливу роль в об­ґрунтуван­ні під­стави для дії та у мотивації поведінки. Як правило, спрямовуючи індивід. і колект. дії, вони забезпечують граничні (остан­ні) під­стави для дії та діяльності. Зокрема від того, на­скільки індивідів обʼ­єд­нують деякі спільні цін­ності, вони здатні до спільних колект. дій. Більше того, єд­на­н­ня людей у нації, цивілізації чи людство (як щось більш-менш цілісне) перед­бачає наявність деяких базових спільних цін­ностей. Так само певний тип політ. культури спирається на деякі базові політ. цін­ності (напр., основою демократ. політ. систем є демократ. цін­ності як складник масової політ. культури). Окрім зʼясува­н­ня природи цін­ностей, предметом А. є також дослідж. різновидів цін­ностей (класифікація цін­ностей). Пере­важно цін­ності поділяють на дві великі групи: «нижчі», або «матеріальні» цін­ності (для задоволе­н­ня біол. потреб) і вищі, або духовні цін­ності. Цьому поділу прибл. від­повід­ає поділ на інструментальні, або зовн. цін­ності (ті, що є засобом для утвердже­н­ня ін. цін­ностей) і самодо­статні, або, інакше, внутр. цін­ності (англ. intrinsic value). Інструментал. є цін­ності, які є засобами для утвердже­н­ня ін. цін­ностей (напр., транс­порт є цін­ністю не сам по собі, а як засіб). Духовні цін­ності є пере­важно самодо­статніми. Але слід мати на увазі, що велика кількість різновидів цін­ностей спонукає до того, щоб роз­глядати їх у цілому спектрі різноманіт. проміжних груп, які по­єд­нують у собі іноді протилежні ознаки. Хоча різні автори пропонують різні способи класифікації цін­ностей та пере­важно вказують на такі класи: нижчі («біо­логічні», при­значені задовольняти най­простіші потреби) та вищі (реліг., морал., соц., правові, політ., інтелект., культурні та естетичні). Часто між цими двома групами ставлять проміжні — життя як цін­ність, природа як цін­ність тощо. Цін­ність по­єд­нує в собі як обʼєктивні (зокрема і транс­цендентні), так і субʼєктивні складники. Цін­ність, за висловом Р. Фрондізі, є результатом напруги між обʼєктивним та субʼєктивним (ця складність цін­ності, по­єд­на­н­ня в ній різнорід. елементів спонукала Фрондізі пояснювати природу цін­ності за допомогою поня­т­тя ґештальту). Без­перечно, що спів­від­ноше­н­ня між субʼєкт. та обʼєкт. змінюється залежно від різновиду цін­ностей: нижчі (матеріальні) цін­ності — напр., поцінува­н­ня тієї чи іншої їжі, одягу тощо — є більшою мірою інструментал. та субʼєкт., тим часом вищі, особливо реліг. та моральні, — є пере­важно внутр., самодо­статні. Серед правових і політ. цін­ностей деякі є самодо­статніми (напр., права людини, справедливість), інші — більшою мірою інструментал., зовнішні. Внутр., самодо­статні цін­ності володіють більшою мірою ознаками обʼєкт. цін­ностей. Від них лине «заклик» під­тримувати та захищати їх; їхнє буття як цін­ностей, отже, не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні — вони значать те, що варте поцінува­н­ня. Якщо, скажімо, люди пере­стають шанувати найважливіші морал. цін­ності, то від того вони не пере­стають бути цін­ностями. Обʼєкт. існува­н­ня таких внутр. цін­ностей можна висловити за допомогою такого афоризму: якщо люди не цінують те, що варте поцінува­н­ня, то тим гірше для людей. Оскільки внутр. обʼєкт. цін­ності є цін­ностями, від яких іде заклик шанувати та захищати їх, то наслідком того, що люди не чують такого заклику, є духовна де­градація людей (яка, зрештою, приводить до духовних та фіз. страж­дань). Хоча ствердже­н­ня існува­н­ня таких внутр. обʼєкт. цін­ностей раніше дійсно спиралося або на інтуїтивізм, або на якісь форми наївного реалізму, сучасні філософи показали можливість їх об­ґрунтува­н­ня без вдава­н­ня до наївних, непереконливих аргументів. Окрім того, прийнято поділяти цін­ності на індивід., колект. (партикулярні) та універсальні. Універс. або, інакше, вселюдські цін­ності — це ті, що прийняті (чи мають пер­спективу бути прийнятими) різними народами, культурами, націями, цивілізаціями (напр., права людини). Цін­ності партикулярні — це цін­ності даного су­спільства, даної самобут. культури, нації, цивілізації. Зро­зуміло, що універс. цін­ності існують як включені в контекст кожної із культур, націй чи цивілізацій (лише шляхом порівня­н­ня можна встановити їх універсальність, теоретично ви­окремлюючи їх з контекс­ту їхнього реального існува­н­ня). Нарешті, предметом А. є також дослідж. спів­від­ношень та звʼязків між різними цін­ностями. Необхідно за­значити, що в минулому філософи в дослідж. з етики та А. прагнули об­ґрунтовувати суворо упорядковані ієрарх. системи цін­ностей. При цьому, як правило, деякі із цін­ностей вибирали в ролі під­ставових (базових), а інші вважали такими, що спираються на ці під­ставові. Такий спосіб систематизації цін­ностей одержав назву аксіолог. фундаменталізму. М. Шелер, напр., побудував свою ієрарх. систему упорядкува­н­ня цін­ностей, обравши в ролі під­ставових реліг. цін­ності. Сучасні дослідники в галузі А. вже не виявляють схильності до фундаменталізму — до побудови логічно упорядк., ієрархічних систем цін­ностей, — оскільки в своєму реальному бутті цін­ності існують не у ви­гляді таких суворо побудов. систем, а являють собою скоріше деякі дуже динамічні системи.

Літ.: R. Frondisi. What is Value? An Introduction to Axiology. La Salle, Illinois, 1971; R. Attfield. Value, Obligation and Meta-Ethics. Amsterdam; Atlanta, 1995.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю