КОМПОЗИ́ЦІЯ (від лат. compositio — скла­да­н­ня, по­єд­на­н­ня, звʼязува­н­ня, зі­ставле­н­ня) — фундаментальна категорія художньої культури, суть якої полягає у наявності певних правил, за якими автори будують твори просторових і часових мистецтв. Норми, якими користуються автори, залежать від вимог і потреб культури, зумовлені особистісною, художницькою ініціативою. К. — спосіб по­єд­на­н­ня усіх складників художнього твору у певну цілісність. В історії людства способи такого по­єд­на­н­ня хоч і були різноманітними, проте завжди спрямовані на створе­н­ня цілісності твору як головної запоруки його пере­конливого художньо-естетичного ефекту. Кожне із просторових і часових мистецтв має власні специфічні засоби, особливу техніку К. Про­блеми К. ґрунтовно по­ставлено й осмислено у найдавніших мистецтвах — словесно-літературному та образотворчих. Так, Аристотель, за­значивши, що художній твір має такі основоположні координати, як початок і кінець, фактично порушив про­блему К. як художнього моделюва­н­ня між межами твору світової дійсності у всіх її проявах. Було по­ставлено про­блему сюжету і фабули як конкретного вияву К.: фабула — загальна подієвість у творі, власне його тема, тоді як сюжет — художньо продумане роз­міще­н­ня усіх елементів цієї подієвості. При цьому очевидно, що доба архаїки і доренесансної літературної творчості ніби диктують митцеві вибір К., роз­міще­н­ня у ній тієї чи іншої подієвості, часом навіть у режимі канону. В епоху Нового і Новітнього часів К. залежала фактично від індивідуальної авторської ініціативи. Так, ренесансна і взагалі новоєвропейська новела, пізніше барокова, романтична і реалістична романи по­стали як щонайширше художнє поле нічим і ніким не обмеженої сюжетно-композиційної авторської ініціативи; з появою постмодернізму можна спо­стерігати навіть певне зло­вжива­н­ня нею. Водночас світова і національна класична проза подала високі зразки композиційної організованості, особливо віртуозної узгодженості її сюжетів із реальною подієвістю світу, з його найбільш типовими характерами та об­ставинами. При цьому композиційні стратегії світової класики вибудовані пере­важно на під­креслено лінійному від­творен­ні часової дії. Однак від початку 20 столі­т­тя простежуються спроби пере­будовувати лінійний час роз­повіді у напрямі різних його інверсій — у перших зразках західного модернізму (Дж. Джойс, М. Пруст та ін.). З появою екран­них мистецтв стало необхідним по­єд­нувати час із простором; інверсією такого типу по­значені цілі напрями (зокрема А. Тарковський, А. Рене, Ф. Фел­ліні). Із кінемато­графа композиційні екс­перименти було пере­несено у театральне мистецтво, частково — у малярство, графіку, де оптична позиція (зміни точки зору художника у процесі творе­н­ня ним К.), є основною. Певною естетичною консе­рвативністю по­значені К. у музиці та архітектурі, що зумовлено матеріалом, фактурою і технікою цих мистецтв, оскільки навіть ультраавангардистські напрями змушені брати до уваги акустичні, інженерно-тектонічні фундаментальні основи. У під­валини світового художнього процесу закладено про­блему К. як обовʼязкову для всіх стадій і періодів. Дослідники прагнуть осягнути зро­ста­н­ня художницької свободи у композиційній творчості людства в остан­ні столі­т­тя.

В. Л. Скуратівський

К. у мистецтві — побудова художнього твору, зумовлена його змістом, при­значе­н­ням і матеріалом викона­н­ня. К. спрямована на виразне втіле­н­ня ідеї твору в художній формі та образі. К. має досконалий рівень організації, її сут­тєвою ознакою є цілісність: не можна за­брати, додати чи замінити жодного елементу, не змінивши зміст твору. Всі елементи К. під­порядковані один одному і твору загалом, а також змісту, ідеї. Тому ідея та форма твору взаємоповʼязані: у певній формі фіксується від­повід­ний зміст; кожний елемент будь-якого твору мистецтва є елементом його К., має унікальне значе­н­ня тільки у певному по­єд­нан­ні всіх елементів, оскільки пере­буває у цілісній системі. Поня­т­тя «К.» — одне з найменш досліджених у системі знань, повʼязаних із ро­зумі­н­ням закономірностей мистецьких явищ. Термін «К.» використовують із різними від­тінками значе­н­ня: мистецький твір як результат втіле­н­ня ідеї у формі (часто — сюжетно-тематична картина у станковому живописі, твір музичного мистецтва); творчий процес, що складається з різних етапів; результат творчого процесу як особлива якість цілісності у конкретному творі мистецтва; теорія, на­вчальна дисципліна, що ви­вчає принципи та закономірності досягне­н­ня цілісності твору мистецтва; предмет творчої діяльності; творчий метод художника; один із засобів формотворе­н­ня у мистецтві. Теоретичне осмисле­н­ня К. почалося в епоху італійського Від­родже­н­ня. Вважається, що вперше слово «compositio» викори­став теоретик мистецтва і архітектор Л.-Б. Альберті, який у трактаті «De re aedificatoria» («Про архітектуру», 1452) ви­значив К. як вигадува­н­ня, скла­да­н­ня, правило живопису, від­повід­но до якого по­єд­нують частини твору, наголошуючи, що головне зав­да­н­ня художника — «вигадува­н­ня історій». Тут до загального значе­н­ня латинського слова він додав під­силений пафосом доби Від­родже­н­ня момент винаходу, творчої уяви, на від­міну від середньовічної традиції наслідува­н­ня зразкам, коли використовували термін «майстерне по­єд­на­н­ня», тобто скла­да­н­ня заздалегідь ві­домих елементів. Л.-Б. Альберті стверджував, що головною цін­ністю мистецтва є не по­єд­на­н­ня чи скла­да­н­ня елементів, а від­кри­т­тя, винахід нових сюжетів та форм їхнього втіле­н­ня. Оскільки від­ображе­н­ня певного змісту у художній формі — головне зав­да­н­ня К., то вона втілює і духовний образ (модель життя), і матеріальну форму (словесну, звукову, пластичну, кольорову), створену художником за правилами техніки та технології обробле­н­ня певного матеріалу. І ця матеріальна форма твору ві­ді­грає по­двійну роль: дає образу матеріальне втіле­н­ня, поза яким він не може існувати; а також ви­ступає як особлива, художньо-образна система знаків, як специфічна художня «мова» (літературна, музична, живописна, архітектурна), покликана донести до сві­домості людей закладену в ній художню інформацію. У цьому сенсі К. — досконала організація твору, яка завдяки особливому мислен­ню художника створює нову художньо-образну реальність, втілюючи у матеріальній формі твору духовну ідею мовою мистецтва. Філософські по­гляди та ідеї певного історичного часу впливають на композиційні форми у всіх видах мистецтва (на­приклад, ідеї та стилістичні особливості бароко зна­йшли від­ображе­н­ня в архітектурі, живописі, музиці, літературі). Певні предмети та персонажі стають алегоріями, можуть набувати символічного значе­н­ня; при цьому кожний окремий мистецький твір є непо­вторним, унікальним, втіле­н­ням ідей та думок митця, посередником у діалозі між митцем і глядачем, а К. — форма такого діалогу. К. складна для теоретичного аналізу, оскільки в ніи по­єд­нано матеріальну форму та абстрактну ідею. Закони, закономірності, правила та при­йоми К. складаються у процесі художньої практики, естетичного пі­зна­н­ня світу; вони є від­ображе­н­ням та узагальне­н­ням у художній формі закономірностей і взаємозвʼязків. У К. творів мистецтва наявні певні спів­від­ноше­н­ня, контрасти, ритми. Залежно від матеріалу втіле­н­ня та при­значе­н­ня кожний вид мистецтва має власні виражальні засоби, специфічні особливості, зміст.

К. в образотворчому мистецтві повʼязана зі створе­н­ням образів, що спри­ймаються за допомогою зору, тому важливим фактором є закономірності візуального сприйня­т­тя форм та кольору. Побудова необхідної реальної (у скульптурі, архітектурі) чи ілюзорної (у живописі, графіці) обʼєму та простору, форми простору та предметів, їх пропорційне спів­від­ноше­н­ня (золотий пере­різ та ін.), колір, освітле­н­ня, тон — все це впливає на композиційну побудову, здатну створювати необхідний зміст, втілювати на­стрій та ідею. Кожний вид образотворчого мистецтва має специфічні характеристики, що впливають на композиційні закономірності (у живописі — це колір; у станковому живописі К. будують у межах рами, у монументальному живописі вона взаємоповʼязана з архітектурним середовищем; у графіці особливого значе­н­ня набуває лінія, крапка і тон; у скульптурі — обʼєм).

К. в архітектурі — створе­н­ня художнього образу архітектурної споруди, організація її елементів з метою досягне­н­ня загальної єд­ності, гармонійності та естетичності, а також з урахува­н­ням функціонального при­значе­н­ня будови. В архітектурній К. має значе­н­ня спів­від­ноше­н­ня мас у просторі та до людини: мас­штаб споруди, певні пропорційні спів­від­ноше­н­ня, симетрія, ритм, метр, колір всього архітектурного твору та його деталей, викори­ста­н­ня елементів живопису, скульптури, а також взаємозвʼязок із навколишнім простором.

К. у літературі впорядковує тематично-змістовий матеріал та сукупність засобів поетичної виразності в ідейно-естетичну цілісність. К. — це мотивоване роз­ташува­н­ня та взаємне спів­від­ноше­н­ня елементів словесного і предметного зображе­н­ня у великих частинах літературного твору. К. складається з роз­ставле­н­ня персонажів, подій та вчинків, способів оповіда­н­ня, по­дробиць оточе­н­ня, поведінки, хвилювань, стилістичних при­йомів, вставлених роз­повід­ей та ліричних від­ступів. Типи К.: подієвий (хронологічний, ретро­спективний, вільна або монтажна форми) та описовий. К. утворює взаємозвʼязок, спів­від­ноше­н­ня деталей, загальну форму побудови твору називають архітектонікою. Так, роз­діле­н­ня «Божествен­ної комедії» Данте на 33 пісні, які охоплюють 3 частини («Пекло», «Чистилище», «Рай»), терцин­на строфіка — архітектоніка поеми;

К. — роз­міще­н­ня змістового матеріалу в межах пісень та строф. К. віршових творів повʼязана з римою, спів­мірністю та взаємозумовленістю метрично-ритмічних одиниць (стопа, строфа, вірш), синтаксичних від­різків, інтонацій.

К. у музиці — 1) категорія музико­знавства та музичної естетики, що характеризує предметне втіле­н­ня музики у ви­гляді завершеного музичного твору, на від­міну від народної творчості та імпровізації. К. перед­бачає автора (композитора) і фіксацію за допомогою нотних знаків; музичне звуча­н­ня може бути від­творено через будь-який проміжок часу після створе­н­ня. 2) К. — музична форма, побудова музичного твору. Форма створюється у єд­ності зі змістом та характеризується взаємодією всіх звукових елементів, роз­кладених у часі.

К. П. Кудрявцева