Композиція

Визначення і загальна характеристика

КОМПОЗИ́ЦІЯ (від лат. compositio — скла­да­н­ня, по­єд­на­н­ня, звʼязува­н­ня, зі­ставле­н­ня) — фундаментальна категорія художньої культури, суть якої полягає у наявності певних правил, за якими автори будують твори просторових і часових мистецтв. Норми, якими користуються автори, залежать від вимог і потреб культури, зумовлені особистіс. художниц. ініціативою. К. — спосіб по­єд­на­н­ня усіх складників худож. твору у певну цілісність. В історії людства способи такого по­єд­на­н­ня хоч і були різноманітними, проте завжди спрямовані на створе­н­ня цілісності твору як гол. запоруки його пере­конливого худож.-естет. ефекту. Кож­­не із просторових і часових мистецтв має власні специфічні засоби, особливу техніку К. Проб­­леми К. ґрунтовно по­ставлено й осмислено у найдавніших мистецтвах — словесно-літ. та образотворчих. Так, Аристотель, за­значивши, що худож. твір має такі основоположні координати, як початок і кінець, фактично порушив про­блему К. як худож. моделюва­н­ня між межами твору світ. дійсності у всіх її проявах. Було по­ставлено про­блему сюжету і фабули як конкрет. вияву К.: фабула — заг. подієвість у творі, власне його тема, тоді як сюжет — художньо продумане роз­міще­н­ня усіх елементів цієї подієвості. При цьому очевидно, що доба архаїки і доренесанс. літ. творчості ніби диктують митцеві вибір К., роз­міщен­­ня у ній тієї чи іншої подієвості, часом навіть у режимі канону. В епоху Нового і Новіт. часів К. залежала фактично від індивідуал. автор. ініціативи. Так, ренесансна і взагалі новоєвроп. новела, пізніше барок., романт. і реаліст. романи по­стали як щонайширше художнє поле нічим і ніким не обмеженої сю­­жетно-композиц. автор. ініціативи; з появою постмодернізму можна спо­стерігати навіть певне зло­вжива­н­ня нею. Водночас світ. і нац. класична проза подала високі зразки композиц. організованості, особливо віртуоз. узгодженості її сюжетів із реал. подієвістю світу, з його найбільш типовими характерами та об­ставинами. При цьому композиц. стратегії світ. класики вибудовані пере­важно на під­креслено ліній. від­творен­ні часової дії. Однак від поч. 20 ст. простежуються спроби пере­бу­­довувати ліній. час роз­повіді у напрямі різних його інверсій — у перших зразках зх. модернізму (Дж. Джойс, М. Пруст та ін.). З появою екран. мистецтв стало необхідним по­єд­нувати час із прос­­тором; інверсією такого типу по­значені цілі напрями (зокрема А. Тарковський, А. Рене, Ф. Фел­л­­іні). Із кінемато­графа композиц. екс­перименти було пере­несено у театр. мистецтво, частково — у малярство, графіку, де оптична позиція (зміни точки зору художника у процесі творе­н­ня ним К.), є основною. Певною естет. консе­рвативністю по­значені К. у музиці та арх-рі, що зумовлено матеріалом, фактурою і технікою цих мистецтв, оскільки навіть ультраавангардист. напрями змушені брати до уваги акуст., інж.-тек­­тонічні фундам. осно­­ви. У під­ва­лини світ. худож. процесу закла­дено про­блему К. як обо­­вʼяз­­кову для всіх стадій і періодів. Дослідники прагнуть осяг­­ну­­ти зро­ста­н­ня художниц. свободи у композиц. творчості люд­­ства в остан­ні столі­т­тя.

Літ.: Майфет Г. Й. Природа новели. Х., 1928. Ч. 1; 1929. Ч. 2; Коцюбинсь­­ка М. Література як мистецтво слова. К., 1965; Бахтин М. Во­просы литера­­туры и эстетики. Москва, 1975; Наливай­­ко Д. С. Мистецтво: напрямки, течії, сти­­лі. К., 1981. Т. 1; 1985. Т. 2; Миленька Г. В. Культуротворчий потенціал теоретичної спадщини Г.-Е. Лес­сінґа. К., 2013.

В. Л. Скуратівський

К. у мистецтві — побудова ху­­дожнього твору, зумовлена його змістом, при­значе­н­ням і матеріалом викона­н­ня. К. спрямова­­на на виразне втіле­н­ня ідеї твору в худож. формі та образі. К. має досконалий рівень організації, її сут­тєвою ознакою є цілісність: не можна за­брати, додати чи замінити жодного елементу, не змінивши зміст твору. Всі елементи К. під­порядк. один одному і твору загалом, а також змісту, ідеї. Тому ідея та форма твору взаємоповʼязані: у певній формі фіксується від­повід. зміст; кожний елемент будь-якого твору мистецтва є елементом його К., має унікал. значе­н­ня тільки у пев­­ному по­єд­нан­ні всіх елементів, оскільки пере­буває у ціліс. системі. Поня­т­тя «К.» — одне з найменш досліджених у системі знань, повʼязаних із ро­зумі­н­ням закономірностей мист. явищ. Термін «К.» використовують із різними від­тінками значе­н­ня: мист. твір як результат втіле­н­ня ідеї у формі (часто — сюжетно-темат. картина у станк. живописі, твір муз. мистецтва); твор. процес, що складається з різних етапів; результат твор. процесу як особ­­лива якість цілісності у конкрет. творі мистецтва; теорія, навч. дис­­ципліна, що ви­вчає принципи та закономірності досягне­н­ня ціліс­­ності твору мистецтва; предмет твор. діяльності; твор. метод художника; один із засобів фор­­мотворе­н­ня у мистецтві. Теор. осмисле­н­ня К. почалося в епоху італ. Від­родже­н­ня. Вважається, що вперше слово «compositio» викори­став теоретик мистецтва і арх. Л.-Б. Альберті, який у трактаті «De re aedificatoria» («Про архітектуру», 1452) ви­значив К. як вигадува­н­ня, скла­да­н­ня, пра­­вило живопису, від­повід­но до якого по­єд­нують частини твору, наголошуючи, що гол. зав­да­н­ня художника — «вигадува­н­ня істо­­рій». Тут до заг. значе­н­ня лат. слова він додав під­силений пафосом доби Від­родже­н­ня момент винаходу, твор. уяви, на від­міну від середньовіч. традиції наслідува­н­ня зразкам, коли використовували термін «майстерне по­єд­на­н­ня», тобто скла­да­н­ня заздалегідь ві­домих елементів. Л.-Б. Альберті стверджу­вав, що гол. цін­ністю мистецтва є не по­єд­на­н­ня чи скла­да­н­ня елементів, а від­кри­т­тя, винахід нових сюжетів та форм їхнього втіле­н­ня. Оскільки від­ображе­н­ня певного змісту у худож. формі — гол. зав­да­н­ня К., то вона втілює і духов. образ (модель життя), і матеріал. форму (словесну, звукову, пластичну, кольорову), створену художником за правилами техніки та технології обробле­н­ня певного матеріалу. І ця матеріал. форма твору ві­ді­грає по­двійну роль: дає образу матеріал. втіле­н­ня, поза яким він не може існувати; а також ви­ступає як особлива, ху­­дож.-образна система знаків, як специфічна художня «мова» (літ., муз., живописна, архіт.), покликана донести до сві­домос­­ті людей закладену в ній художню інформацію. У цьому сенсі К. — досконала організація твору, яка завдяки особливому мислен­ню художника створює нову худож.-образну реальність, втілюючи у матеріал. формі твору духовну ідею мовою мистецтва. Філос. по­гляди та ідеї певного істор. часу впливають на компо­­зиц. форми у всіх видах мистецтва (напр., ідеї та стиліст. особливості бароко зна­йшли від­ображе­н­ня в арх-рі, живописі, музиці, літ-рі). Певні предмети та пер­­сонажі стають алегоріями, можуть набувати символіч. значе­н­ня; при цьому кожний окремий мист. твір є непо­вторним, унікальним, втіле­н­ням ідей та думок митця, посередником у діалозі між митцем і глядачем, а К. — форма такого діалогу. К. складна для теор. аналізу, оскіль­­ки в ній по­єд­нано матеріал. фор­­му та абстрактну ідею. Закони, закономірності, правила та при­­­йоми К. складаються у процесі худож. практики, естет. пі­зна­н­ня світу; вони є від­ображе­н­ням та узагальне­н­ням у худож. формі закономірностей і взаємо­­звʼяз­­ків. У К. творів мистецтва наявні певні спів­від­ноше­н­ня, контрасти, ритми. Залежно від матеріалу втіле­н­ня та при­значе­н­ня кожний вид мистецтва має власні виражал. засоби, специфічні особливості, зміст.

К. в образотворчому мисте­­цтві повʼязана зі створе­н­ням образів, що спри­ймаються за допомогою зору, тому важливим фактором є закономірності візуал. сприйня­т­тя форм та кольору. Побудова необхід. реал. (у скульптурі, арх-рі) чи ілюзор. (у живописі, графіці) обʼєму та простору, форми простору та предметів, їх пропорц. спів­від­ноше­н­ня (золотий пере­різ та ін.), колір, освітле­н­ня, тон — все це впливає на композиц. побудову, здатну створювати необхід. зміст, втілювати на­стрій та ідею. Кожний вид образотвор. мистецтва має специфічні характеристики, що впливають на композиц. закономірності (у живописі — це колір; у станк. живописі К. буду­­ють у межах рами, у монум. жи­­вописі вона взаємопо­­вʼяза­­на з архіт. середовищем; у графіці особливого значе­н­ня набуває лінія, крапка і тон; у скульптурі — обʼєм).

К. в архітектурі — створе­н­ня худож. образу архіт. споруди, організація її елементів з метою досягне­н­ня заг. єд­ності, гармоній­­ності та естетичності, а також з урахува­н­ням функціонал. при­значе­н­ня будови. В архіт. К. має значе­н­ня спів­від­ноше­н­ня мас у просторі та до людини: мас­штаб споруди, певні пропорц. спів­від­ноше­н­ня, симетрія, ритм, метр, колір всього архіт. твору та його деталей, викорис­­та­н­ня елементів живопису, скуль­­птури, а також взаємозвʼязок із навколиш. простором.

К. у літературі впорядковує темат.-змістов. матеріал та сукупність засобів поет. виразно­­сті в ідейно-естет. цілісність. К. — це мотивоване роз­ташува­н­ня та взаємне спів­від­ноше­н­ня елемен­­тів словес. і предмет. зображен­­ня у великих частинах літ. твору. К. складається з роз­ставле­н­ня персонажів, подій та вчинків, способів оповіда­н­ня, по­дробиць оточе­н­ня, поведінки, хвилювань, стиліст. при­йомів, вставлених роз­повід­ей та лірич. від­ступів. Типи К.: подієвий (хронол., ретро­спект., вільна або монтажна форми) та описовий. К. утворює взаємозвʼязок, спів­від­ноше­н­ня деталей, заг. форму побудови твору називають архітектонікою. Так, роз­діле­н­ня «Божествен­ної комедії» Данте на 33 пісні, які охоплюють 3 частини («Пекло», «Чистилище», «Рай»), терцин­на строфіка — архітектоніка поеми;

К. — роз­міще­н­ня змістов. матеріалу в межах пісень та строф. К. віршов. творів повʼязана з римою, спів­мірністю та взаємо­­зумовленістю метрично-рит­­міч. одиниць (стопа, строфа, вірш), синтаксич. від­різків, інтонацій.

К. у музиці — 1) категорія му­­зико­знавства та муз. естетики, що характеризує предметне вті­­ле­н­ня музики у ви­гляді завершеного муз. твору, на від­міну від народної творчості та імпровізації. К. перед­бачає автора (композитора) і фіксацію за допомогою нот. знаків; муз. звуча­н­ня може бути від­творено че­­рез будь-який проміжок часу після створе­н­ня. 2) К. — муз. форма, побудова муз. твору. Форма створюється у єд­ності зі змістом та характеризується взаємодією всіх звук. елементів, роз­кладених у часі.

Літ.: Алпатов М. Композиция в жи­­вописи: Истор. очерк. Москва; Ленин­­­град, 1940; Лотман М. Ю. Структура художествен­ного текс­та. Москва, 1970; Икон­ников А., Степанов Г. Основы ар­­хитектурной композиции. Москва, 1971; Лесик В. В. Композиція художнього твору. К., 1972; Арнхейм Р. Искус­ство и визуальное во­сприятие. Москва, 1974; Волков Н. Н. Композиция в живописи. Москва, 1977; Зись А. Я. Философское мышление и художествен­ное творчество. Москва, 1987; Фаворский В. А. Литературно-теоретическое наследие. Москва, 1988; Ковалев Ф. В. Золотое сечение в живописи. К., 1989; Писан­­ко М. М. Рух, про­стір і час в образотвор­­чому мистецтві. К., 1995; Успенский Б. Поэтика композиции. С.-Петербург, 2000; Раушенбах Б. В. Геометрия кар­­тины и зрительное во­сприятие. С.-Пе­­тербург, 2001; Яковлєв М. І., Ми­хай­­ленко В. Є. Основи композиції. Гео­­метричні аспекти художнього формо­­творе­н­ня. К., 2004; Холопов Ю. Н. Вве­­дение в музыкальную форму. Моск­­ва, 2006; Кудрявцева К. П. До питань теорії композиції: про­блема ви­значен­­ня поня­т­тя композиції у станковому живописі // Вісн. Харків. академії ди­­зайну і мистецтв: Зб. наук. пр. Мис­­тецтво­­­знавство. 2012. № 9.

К. П. Кудрявцева

Завантажити статтю