Аналіз і синтез

АНА́ЛІЗ І СИ́НТЕЗ (грец. ἀνάλυσις — роз­кла­да­н­ня, роз­членовува­н­ня і σύνϑεσις — зʼ­єд­нува­н­ня, скла­да­н­ня). У заг. значен­ні терміном «А.» по­значають практичне або теоретичне «роз­членува­н­ня» цілого на складові частини, терміном «С.» — практичну або теоретичну дію, яка полягає в обʼ­єд­нан­ні окремих елементів в одне ціле. Як ціле, так і елементи можуть мати різну природу: це можуть бути тіла, події, процеси, конґломерати, ідеї, поня­т­тя, теорії тощо. А. і С. широко використовують у різних видах практ. та пі­знав. діяльності. Щодо пі­знав. діяльності, то методи А. і С. у різних науках неоднакові. Поня­т­тя «А.» і «С.» важливі у філософії, але й тут не існує якогось одного методу А. і С., бо філософи та різні філос. напрями по-своєму їх ви­значають. Попри це, можна ви­окремити філософів, схильних більше до А. або до С. Перші від­дають пере­вагу дослідж. фактів, прагнуть пояснювати ціле, роз­кладаючи його на елементи, щоб далі реконструювати ціле з цих елементів. Вони схильні до емпіризму, намагаються тлумачити логічні процедури операційно — у їх приклад., інструментальному вимірі. Другі схильні до баче­н­ня складових частин у контекс­ті цілого, а тому пере­носять наголос на пі­зна­н­ня цілого, без чого, з їхнього по­гляду, не можна зро­зуміти природу складових частин (голізм); вони, отже, більше довіряють апріорному пі­знан­ню, на противагу апостеріорному, і в звʼязку з цим цінують роль інтуїції. Цю остан­ню тенденцію у філософії можна по­значити як «лінію» Платона; у цьому ряду: Спіноза, Геґель, філос. герменевтика та ін. Першу — як «лінію» Аристотеля: англ. емпірики, позитивісти, аналіт. філософія. Прихильники «лінії» Платона вважають, що схоплюва­н­ня суті цілого є й початком, і кінцем А., а тому А. — це щось допоміжне в процесі пі­зна­н­ня: на їхню думку, смисли, з якими має справу філософія, є витворами синтет. здатності люд. ро­зуму. Оскільки цю здатність прихильники «лінії» Платона ро­зуміють не просто як рекон­струкцію цілісності, попередньо роз­кладеної на елементи, а як схоплюва­н­ня в ро­зумін­ні (чи понят­ті) суті цілого, то таке «синтетичне» мисле­н­ня стало обʼєктом критики за його «метафізичність», «есенціалізм», «голізм», «інтуїтивізм». Прихильників «лінії» Аристотеля під­дають критиці за обмежений емпіризм, недооцінку смислотворчих аспектів культур. та інтелект. діяльності, за недооцінку апріорно даних смислів (у культурі, у «жит­тєвому світі») чи апріорно зна­йдених ідей, що скеровують під­бір і тлумаче­н­ня фактів та способів аналізу цілого. Деякі філософи прагнуть зна­йти тут ком­проміс: узгодити та примирити проти­стоя­н­ня емпіризму — раціоналізму, апріорності — апостеріорності, голізму — партикуляризму. Одну з ві­домих спроб зробив І. Кант, ви­значивши, зокрема, т. зв. аналіт. та синтет. твердже­н­ня й спробувавши пояснити роль апріор. синтет. ідей у пі­знан­ні. Однак за­пропонов. ним роз­вʼязок у деяких аспектах виявився незадовільним. Франц. філософ А. Берґсон під­дав критиці природничі науки за спотворе­н­ня ро­зумі­н­ня природи внаслідок зло­вживань аналізом і проти­ставив їм свою інтуїтивну філософію природи. Своє тлумаче­н­ня апріор. і апостеріор. аспектів пі­зна­н­ня за­пропонував К. Поп­пер у контекс­ті еволюц. епістемології, під­давши критиці певні різновиди голізму та есенціалізму як без­пер­спективного в пі­знавальному сенсі. Важливо кожного разу роз­глядати поня­т­тя «А.» і «С.» у їхньому конкрет. наповнен­ні, аби не пере­творити їх на без­зміст. загальники: поня­т­тя набувають повноцін­ності лише у ви­значених контекс­тах — практ. чи теоретичних. Проте тенденції, які можна роз­глядати як продовже­н­ня «ліній» Платона та Аристотеля, існують і досі. Їх можна зна­йти у більшості гуманітар. наук та осн. роз­ділах філософії: цей діалог наявний у психології (напр., психо­аналіз, або «глибин­на» психологія, з одного боку, і «вершин­на» психологія — з іншого), у соц. антропології та етнології (напр., т. зв. примордіаністи та інтеракціоністи), у соціології («атомарна» соціологія, базис. елементом якої є індивід, і «коґнітивна» соціологія), соц. та політ. філософії (напр., діалог «індивідуалістів» та «спільнотників») і т. д. У філософії 20 ст. ці дві тенденції пред­ставлені діалогом окремих шкіл та напрямів (напр., аналіт. філософії та філос. герменевтики) і від­повід. тенденціями в осн. роз­ділах — у метафізиці, епістемології, етиці. Ро­зумі­н­ня та практика діалогу цих шкіл і напрямів у сучас. Україні — особливо тих про­блем, що приховані в кожному конкрет. випадку, — далекі від бажаного. Однією з причин цього є успадкува­н­ня тривіальної формули про «діалектичний» взаємозвʼязок протилежностей. Для сучас. інтелект. культури в Україні є корисним засвоє­н­ня деяких уроків аналіт. філософії. Той есенціалізм та голізм, джерелом яких, зрештою, була філософія Геґеля в її спрощ. пере­тлумачен­ні, спричинили схильність до інтуїтивізму й зло­вжива­н­ня метафорами, особливо у філософії та сусп. науках.

Завантажити статтю