Аналіз і синтез
АНА́ЛІЗ І СИ́НТЕЗ (грец. ἀνάλυσις — розкладання, розчленовування і σύνϑεσις — з’єднування, складання). У заг. значенні терміном «А.» позначають практичне або теоретичне «розчленування» цілого на складові частини, терміном «С.» — практичну або теоретичну дію, яка полягає в об’єднанні окремих елементів в одне ціле. Як ціле, так і елементи можуть мати різну природу: це можуть бути тіла, події, процеси, конґломерати, ідеї, поняття, теорії тощо. А. і С. широко використовують у різних видах практ. та пізнав. діяльності. Щодо пізнав. діяльності, то методи А. і С. у різних науках неоднакові. Поняття «А.» і «С.» важливі у філософії, але й тут не існує якогось одного методу А. і С., бо філософи та різні філос. напрями по-своєму їх визначають. Попри це, можна виокремити філософів, схильних більше до А. або до С. Перші віддають перевагу дослідж. фактів, прагнуть пояснювати ціле, розкладаючи його на елементи, щоб далі реконструювати ціле з цих елементів. Вони схильні до емпіризму, намагаються тлумачити логічні процедури операційно — у їх приклад., інструментальному вимірі. Другі схильні до бачення складових частин у контексті цілого, а тому переносять наголос на пізнання цілого, без чого, з їхнього погляду, не можна зрозуміти природу складових частин (голізм); вони, отже, більше довіряють апріорному пізнанню, на противагу апостеріорному, і в зв’язку з цим цінують роль інтуїції. Цю останню тенденцію у філософії можна позначити як «лінію» Платона; у цьому ряду: Спіноза, Геґель, філос. герменевтика та ін. Першу — як «лінію» Аристотеля: англ. емпірики, позитивісти, аналіт. філософія. Прихильники «лінії» Платона вважають, що схоплювання суті цілого є й початком, і кінцем А., а тому А. — це щось допоміжне в процесі пізнання: на їхню думку, смисли, з якими має справу філософія, є витворами синтет. здатності люд. розуму. Оскільки цю здатність прихильники «лінії» Платона розуміють не просто як реконструкцію цілісності, попередньо розкладеної на елементи, а як схоплювання в розумінні (чи понятті) суті цілого, то таке «синтетичне» мислення стало об’єктом критики за його «метафізичність», «есенціалізм», «голізм», «інтуїтивізм». Прихильників «лінії» Аристотеля піддають критиці за обмежений емпіризм, недооцінку смислотворчих аспектів культур. та інтелект. діяльності, за недооцінку апріорно даних смислів (у культурі, у «життєвому світі») чи апріорно знайдених ідей, що скеровують підбір і тлумачення фактів та способів аналізу цілого. Деякі філософи прагнуть знайти тут компроміс: узгодити та примирити протистояння емпіризму — раціоналізму, апріорності — апостеріорності, голізму — партикуляризму. Одну з відомих спроб зробив І. Кант, визначивши, зокрема, т. зв. аналіт. та синтет. твердження й спробувавши пояснити роль апріор. синтет. ідей у пізнанні. Однак запропонов. ним розв’язок у деяких аспектах виявився незадовільним. Франц. філософ А. Берґсон піддав критиці природничі науки за спотворення розуміння природи внаслідок зловживань аналізом і протиставив їм свою інтуїтивну філософію природи. Своє тлумачення апріор. і апостеріор. аспектів пізнання запропонував К. Поппер у контексті еволюц. епістемології, піддавши критиці певні різновиди голізму та есенціалізму як безперспективного в пізнавальному сенсі. Важливо кожного разу розглядати поняття «А.» і «С.» у їхньому конкрет. наповненні, аби не перетворити їх на беззміст. загальники: поняття набувають повноцінності лише у визначених контекстах — практ. чи теоретичних. Проте тенденції, які можна розглядати як продовження «ліній» Платона та Аристотеля, існують і досі. Їх можна знайти у більшості гуманітар. наук та осн. розділах філософії: цей діалог наявний у психології (напр., психоаналіз, або «глибинна» психологія, з одного боку, і «вершинна» психологія — з іншого), у соц. антропології та етнології (напр., т. зв. примордіаністи та інтеракціоністи), у соціології («атомарна» соціологія, базис. елементом якої є індивід, і «коґнітивна» соціологія), соц. та політ. філософії (напр., діалог «індивідуалістів» та «спільнотників») і т. д. У філософії 20 ст. ці дві тенденції представлені діалогом окремих шкіл та напрямів (напр., аналіт. філософії та філос. герменевтики) і відповід. тенденціями в осн. розділах — у метафізиці, епістемології, етиці. Розуміння та практика діалогу цих шкіл і напрямів у сучас. Україні — особливо тих проблем, що приховані в кожному конкрет. випадку, — далекі від бажаного. Однією з причин цього є успадкування тривіальної формули про «діалектичний» взаємозв’язок протилежностей. Для сучас. інтелект. культури в Україні є корисним засвоєння деяких уроків аналіт. філософії. Той есенціалізм та голізм, джерелом яких, зрештою, була філософія Геґеля в її спрощ. перетлумаченні, спричинили схильність до інтуїтивізму й зловживання метафорами, особливо у філософії та сусп. науках.
Рекомендована література
- Павлов В. Т. Анализ и синтез как методы исследования // Проблемы мышления в современной науке. Москва, 1964;
- Шептулин А. П. Анализ и синтез в познании. Москва, 1965;
- Чайковский А. В. Методологическая роль анализа и синтеза в структуре химических исследований. К., 1979;
- Логические методы и формы научного познания. К., 1984;
- Вельтюков Б. И. Взаимодействие анализа и синтеза в процессе отражения // Филос. исслед. 1995. № 2.
Завантажити статтю
