ЕМПІРИ́ЗМ (грец. έμπειρία — досвід) — напрям філософії, протилежний раціоналізмові; вважає чут­тєвий досвід єдиним джерелом і критерієм вірогідного знання. Е. орієнтується на ретел. аналіз чут­тєвості та її роль у пізнанні. Досвід роз­глядає перед­усім як чут­тєве пі­зна­н­ня, що виникає через взаємодію органів чуття із зовн. речами (зовн. досвід), хоча більшість філософів — прибічників Е. — ви­знають також важливість внутр. досвіду — душев. станів субʼєкта пі­зна­н­ня в процесі інтроспекції (рефлексії). Близькі до Е. прагматизм і логіч. Е. Ґрунтуючись на Е., вони мають також власні, від­мін­ні від нього філос. під­ходи. Елементи філософії Е., зокрема емпір. поясне­н­ня процесу формува­н­ня понять, наявні в історії філос. думки. Як цілісна гносеол. концепція Е. сформувався у культурі Нового часу. Франц. християн. мислитель 17 ст. П. Гас­сенді від­родив емпір. вче­н­ня Епікура. Найві­домішим прибічником Е. в філософії цього періоду став Ф. Бекон. У його філософії центр. про­блемою був наук. метод, який він роз­глядав як спосіб виведе­н­ня теор. принципів (аксіом) із чут­тєвого досвіду. Ф. Бекон трактував досвід не як просте чут­тєве спо­гля­да­н­ня, а як наук. експеримент, що має системат. і цілеспрямов. характер. На його думку, дані досвіду призводять до необхід. результату лише за умови їх рац. обробле­н­ня. Методом аналізу та узагальне­н­ня емпір. даних він вважав наук. індукцію. Матеріаліст і номіналіст 17 ст. Т. Гоббс по­єд­нав крайній Е. у тлумачен­ні походже­н­ня понять (які роз­глядав як результат фіз. дії зовн. речей на тілесні органи від­чут­тів) з раціоналізмом щодо знань. Для нього все достемен­не зна­н­ня має апріор. характер, оскільки воно на зразок геом. теорем є точним висновком із поперед. дефініцій. Най­впливовішу форму Е. створив Дж. Локк. У пр. «An essay concerning human undersfanding» (London, 1690) він доводив, що всі зна­н­ня походять із від­чут­тів або рефлексії. Спростовуючи теорію вродж. ідей, роз­глядав стан сві­домості немовляти як чисту дошку (tabula rasa). Аналізуючи джерела виникне­н­ня ідей, Дж. Локк прагнув показати, яким чином прості ідеї, що виникають у зовн. і внутр. досвіді, обʼ­єд­нуються у складні. Гол. способи утворе­н­ня складних ідей, за Дж. Лок­ком, — це по­єд­на­н­ня, порівня­н­ня, абстрагува­н­ня й узагальне­н­ня. Подальша еволюція Е. полягала у послідов. дотриман­ні цього принципу і звільнен­ні філософії від залишків метафізики. Так, Дж. Берклі, виходячи багато в чому з теорії пі­зна­н­ня Дж. Локка, надав їй більш пере­конливого ідеаліст. характеру. Він накреслив лінію, яка зрештою привела до феноменалізму — по­гляду, згідно з яким реальність поза нашими від­чу­т­тями є «ніщо». Важливий крок у цьому напрямі зроблено Д. Гʼюмом. У Франції завдяки зуси­л­лям філософів Ф.-М. Вольтера, Е.-Б. Кондильяка, К.-А. Гельвеція Е. Дж. Локка став під­ґрунтям сенсуалізму, в межах якого всі складові духов. життя людини пояснюються через чут­тєвий досвід. Послідов. прихильником Е. в англ. філософії 19 ст. був Дж.-С. Мілль. Він дотримувався думки, що всі зна­н­ня, зокрема й математичні, емпір. походже­н­ня і спираються на метод індукції. Такий під­хід характерний також для Г. Спенсера, хоч він пропонував також поясне­н­ня ін. типу, зокрема щодо люд. пере­конань. Остан­ні, вважав він, знач. мірою ґрунтуються на успадкуван­ні від поперед. поколінь. Точку зору радикал. Е. в філософії науки об­стоювали математики та основоположники філософії сучас. фізики В. Кліф­форд та К. Пірсон. У філософії 20 ст. найві­доміший пред­ставник Е. — Б. Рас­сел. Наслідуючи Д. Гʼюма, він вважав, що зав­да­н­ня філософії — аналіз усіх понять у термінах, які можуть бути без­посередньо від­несені до чут­тєвих вражень. Теорії, об­ґрунтов. Б. Рас­селом і Л. Віт­тґенштайном, сприяли роз­роблен­ню варіанта логіч. позитивізму нім. філософом Р. Карнапом. Е., характерний для логіч. позитивізму загалом, виразно проявився у принципі верифікації.