Епістемологія

Визначення і загальна характеристика

ЕПІСТЕМОЛО́ГІЯ (від грец. έπιστήμη — зна­н­ня і …логія) — роз­діл філософії, який зʼясовує, що таке зна­н­ня, які його різновиди, обсяг та способи здобува­н­ня. Ін. назва — гносеологія. Е. досліджує джерела знань і способи пі­зна­н­ня; спів­від­ноше­н­ня між теоретичним та емпіричним у наук. пі­знан­ні; від­мін­ність між природн. і гуманітар. зна­н­нями. Е. повʼязана з метафізикою — «першою філософією», при­значеною зʼясовувати засадничі про­блеми філософії. Оскільки всі роз­діли філософії та науки є різновидами пі­зна­н­ня і зна­н­ня, то здається, що Е. має виконувати роль «першої філософії». І справді, у багатьох зх. енциклопедіях і під­ручниках 2-ї пол. 20 ст. роз­діл Е. по­дано перед зʼясува­н­ням метафіз. про­блем. З ін. боку, зна­н­ня базується на поня­т­тях «реальність» та «істина», зміст яких зʼясовує метафізика. Отже, маємо справу з колоподіб. взаємозалежністю метафізики та Е. як двох засадн. роз­ділів філософії. Е. повʼязана також з логікою — засобом систематизації знань. У звʼязку з тим, що в методології гуманітар. наук важливу роль ві­ді­грають цін­ності та інтер­претації, Е. повин­на містити пі­знав. засоби для їх зʼясува­н­ня. Звідси звʼязок Е. з філософією цін­ностей, етикою, герменевтикою. Е. ґрунтується на врахуван­ні нейрофізіології, психології пі­знав. здатностей і процесів, соціології ідей та наук, інформ. технологій, які стосуються викори­ста­н­ня знань, пошуку потріб. інформації тощо. Е. повин­на враховувати, яким чином здобувають та на­громаджують зна­н­ня у будь-якій галузі пі­зна­н­ня, як краще організувати викори­ста­н­ня набутих знань. У сучас. філософії наявна тенденція роз­гляду про­блем пі­зна­н­ня під кутом зору люд. діяльності, що при­звело до появи філософії науки та філософій окремих наук. Залежно від від­повіді на гол. пита­н­ня, чи можливе пі­зна­н­ня світу, в історії філософії склалося три осн. позиції: а) агностицизм — заперече­н­ня можливості пі­зна­н­ня світу; б) скептицизм — пі­зна­н­ня світу пере­важно не заперечують, а ставлять під сумнів, під­даючи критиці за­пропоновані критерії зна­н­ня та методи здобува­н­ня знань; в) пі­зна­н­ня не тільки можливе, а під­тверджується фактич. наявністю знань. У сучас. філософії панівною є третя позиція; різновиди скептицизму існують у ви­гляді корис. крит. діяльності, націленої на виявле­н­ня вад у теоріях зна­н­ня та методах пі­зна­н­ня. Згідно з тезою І. Канта, твердже­н­ня, що люди володіють зна­н­нями, є очевидним; осн. про­блема полягає в зʼясуван­ні того, як можливе пі­зна­н­ня і зна­н­ня. Від­повідь на це пита­н­ня перед­бачає зʼясува­н­ня пі­знав. здібностей людини. В історії зх. філософії теорії пі­зна­н­ня та зна­н­ня можна класифікувати за тим, яку зі здібностей у певній теорії вважають найважливішою: розум (раціоналізм), чут­тєвий досвід (емпіризм), волю і дію (волюнтаризм, прагматизм), інтуїцію (інтуїтивізм). У сучас. епістемол. концепціях філософи прагнуть враховувати люд. здібності у їх взаємозвʼязку. Але також в Е. 20 — поч. 21 ст. спо­стерігаємо «тіні» традиц. наголосу на більшому значен­ні однієї з на­званих здібностей. Логіч. позитивізм тяжіє до емпіризму. К. Поп­пер в еволюц. Е. наголошував на важливості дії, вважаючи наук. зна­н­ня значно досконалішим способом при­стосува­н­ня до середовища (шляхом дій, спроб, помилок та запамʼятовува­н­ня успіш. дій). Акцент на засадн. ролі інтуїції, крім концепцій Ж.-А. Пуанкаре та А. Берґсона, наявний також у сучас. філософів (прикладом є кн. А. Бама «Epistemology. Theory of Knowledge», Albuquerque, 1995 — «Епістемологія. Теорія зна­н­ня»). Часто те, яку здібність філософ чи інтелектуал вважають провід­ною, залежить від профес. зацікавлень (напр., до інтуїтивізму більше схильний математик, літературо­знавець чи мистецтво­знавець, оскільки інтуїція важлива у різних видах мистецтва та інтер­претації творів).

Різновиди зна­н­ня. В укр. мові слово «зна­н­ня» багато­значне. Найважливіші зі значень: а) зна­н­ня як впі­зна­н­ня чогось одиничного («Я знаю цю людину») чи як пред­ставника певного виду або роду («Я знаю, що ця птаха є ластівкою»); б) зна­н­ня як запамʼятовува­н­ня («Я знаю таблицю множе­н­ня»); в) зна­н­ня-умі­н­ня, практ. зна­н­ня («Я знаю, як це зробити»); г) зна­н­ня пропозиційне — зна­н­ня істин­ності чи хибності певних тверджень («Я знаю, що Київ роз­ташований на Дні­прі», «Я знаю, що 2 × 2 = 4»). Оскільки зна­н­ня в ін. на­званих значе­н­нях можна завжди пере­формулювати у ви­гляді пропозиційного, то таке зна­н­ня в Е. часто роз­глядають як спосіб ре­презентації будь-якого зна­н­ня. Спроби утворити заг. поня­т­тя «зна­н­ня» у філософії наштовхуються на труднощі, повʼязані з наявністю різних видів зна­н­ня. Серед найважливіших різновидів знань: повсякден­не (на противагу професійному, перед­усім науковому); практичне (повсякден­не і професійне — умі­н­ня створювати технології); емпіричне (пред­ставлене зна­н­ням фактів та емпірич. природн. та гуманітар. наук. теоріями); апріорне (логіка та математика). Повсякден­ні зна­н­ня здобувають у процесі щоден. люд. життя від ран­нього дитинства, пере­важно не цілеспрямовано, а внаслідок повсякден. досвіду. Активність дитини наражається на опір середовища, тому в звичках, які формуються в дитини, уже враховані особливості жит­тєвого середовища. Оволоді­н­ня мовою і становле­н­ня самосві­домості призводять до здатності роз­різняти себе та оточе­н­ня, проти­ставле­н­ня субʼєкта й обʼєкта пі­зна­н­ня. Наук. зна­н­ня здобувають цілеспрямовано з допомогою спец. методів, фіксують спец. мовами, а їх засвоє­н­ня потребує на­вча­н­ня. Історія наук. зна­н­ня виразно вказує на тенденцію дедалі більшого роз­галуже­н­ня природн. та гуманітар. наук. Особливим різновидом є філос. зна­н­ня, тісно повʼязане з науковим, але воно від­різняється націленістю на зʼясува­н­ня засадн. понять і принципів, які лежать в основі нашого ро­зумі­н­ня світу та самих себе у цьому світі. В одних концепціях наголошують на тому, що осягне­н­ня повсякден. зна­н­ня дає ключ для ро­зумі­н­ня зна­н­ня наукового. В ін. епістемол. концепціях від­дають пере­вагу наук. знан­ню, ґрунтуючись на тезі, що зʼясува­н­ня досконалішого є ключем до ро­зумі­н­ня менш досконалого. Унаслідок впливу позитивізму традиц. Е. була зорієнтована пере­важно на потреби природн. наук. І ця тенденція була продовжена в аналіт. філософії. Від­повід­но про­блему демаркації роз­вʼязували на користь звуженого поня­т­тя «зна­н­ня». Таке звуже­н­ня поня­т­тя «зна­н­ня» іноді проти­ставляють мудрості. На потреби сусп. наук і гуманістики більшою мірою зорієнтовані прагматизм, феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика.

Що таке «зна­н­ня»? Значе­н­ня цього терміна залежить від того, які різновиди знань має охопити це поня­т­тя. Усі епістемол. концепції можна умовно поділити на дві групи. До першої належать ті, які вважають важливою про­блему демаркації — знаходже­н­ня критерію, з допомогою якого можна вказати на межі зна­н­ня: це до­зволяє вирішувати, які висловлюва­н­ня чи текс­ти пере­бувають за межами зна­н­ня. Якщо за зразок брати наук. зна­н­ня, то наявність критерію зна­н­ня до­зволяє роз­пі­знавати псевдонаук. та наукоподібні висловлюва­н­ня і текс­ти. Зокрема такі, що по­єд­нують позірну науковість з міфіч. способом мисле­н­ня: адже міфи узгоджуються з будь-якою реальністю, уникаючи пере­вірки на істин­ність своїх тверджень. До другої групи епістемол. концепцій належать ті, які скептично оцінюють саму про­блему демаркації, оскільки вважають, що поня­т­тя «зна­н­ня» не може мати чітких меж, а є поня­т­тям з «від­критими кордонами». Осн. складність, на яку наштовхуються будь-які спроби уточнити заг. поня­т­тя зна­н­ня, повʼязана з про­блемою циркулярності (за­мкнутого логіч. кола), яка стала предметом дис­кусій. Р. Чізголм сформулював її у ви­гляді двох груп питань: а) Що ми знаємо? Який обсяг нашого зна­н­ня? б) На основі чого ми вирішуємо, що ми щось знаємо? Яким є критерій зна­н­ня? Щоб від­повісти на перше пита­н­ня, ми повин­ні спочатку дати від­повідь на друге, але від­повісти на нього зможемо, коли знаємо від­повідь на перше пита­н­ня. Р. Чізголм ви­окремив три позиції стосовно того, чи можемо ми ви­братися з цього кола і як можемо це зробити: скептицизм, методизм та партикуляризм. Позиція скептицизму полягає в тому, що не існує виходу з цього кола, а, отже, ми не можемо мати добре об­ґрунтованого поня­т­тя зна­н­ня. Прихильники методизму наполягають на тому, що наше поня­т­тя зна­н­ня залежить від того, який спосіб (метод) здобува­н­ня знань вважаємо прийнятним. Але щоб зна­йти шлях до знань, ми повин­ні знати мету, якої прагнемо досягти. Р. Чізголм обрав позицію партикуляризму: ми можемо вказати на окремі приклади знань (від­повісти на перше пита­н­ня) ще перед тим, як від­повід­ати на друге пита­н­ня. Позицію партикуляризму можна по­єд­нати з методизмом за умови, що шукаємо не заг. метод здобу­т­тя будь-якого різновиду знань (як у Р. Декарта), а роз­глядаємо способи роз­вʼяза­н­ня певної множини споріднених про­блем. Так, у періоди наук. революцій, як показав Т. Кун, від­бувається зміна наук. парадигм, а це означає зміну способу легітимації того, що в даній науці вважають зна­н­ням. Якщо виходити з перед­умови істор. обмеженості наших знань, то поня­т­тя «зна­н­ня» чи «критерій знань», який встановлює ви­значені межі зна­н­ня, не може бути прийнятним. Поня­т­тя «зна­н­ня» має бути від­критим: це забезпечує по­ступ у пі­знан­ні, внаслідок якого від­бувається роз­шире­н­ня обсягу знань та без­перервне уточне­н­ня поня­т­тя «зна­н­ня». Першу спробу зʼясувати природу зна­н­ня знаходимо у діалозі «Теетет» Платона. Серед ін. значень слова «зна­н­ня», він (в особі Сократа) вказує, що зна­н­ня (епістеме) можна ви­значити через проти­ставле­н­ня вірі (докса). Докса — будь-які наші пере­кона­н­ня (як істин­ні, так і хибні). На противагу цьому, зна­н­ня (епістеме) — пере­вірена віра, що спирається на під­твердже­н­ня істин­ності того, в що ми віримо. Поня­т­тя «зна­н­ня» як під­твердженої віри, започатковане Платоном та Аристотелем, сьогодні називають класичним; воно залишалося впливовим у зх. філософії до поч. 1960-х рр., містить три складники: а) наявність фактич. стану речей; б) наявність істин. твердже­н­ня чи системи тверджень Z, що фіксує цей стан речей; в) знає той, хто не просто вірить в істин­ність Z, а може вказати під­стави, на які спирається його віра. Коли я кажу, що мій друг N тепер удома, то маю надати від­повід­ні докази, чому я пере­конаний, що це справді так; при цьому мої докази мають бути до­статніми, щоб виправдати мою віру. Ця класична теорія зна­н­ня є обʼєктивістською, оскільки ґрунтується на понят­ті істини як від­повід­ності наших тверджень з реальністю: від античності успадкований різновид наїв. реалізму, що став обʼєктом критики тільки в новочас. період зх. філософії (Р. Декарт, Д. Гʼюм). Ця теорія є також індивідуалістською (субʼєктом пі­зна­н­ня в ній вважали окрему людину); вона зосереджена на внутр. структурі зна­н­ня — зʼясуван­ні змісту понять і тверджень у мислен­ні окремої людини (як у діалогах Платона). Теорії зна­н­ня, сконцентровані на аналізі внутр. структури зна­н­ня, прийнято по­значати терміном «інтерналізм». Інтерналіст. теорії зна­н­ня пере­важно менталістські (зорієнтовані на знаходже­н­ня у межах мисле­н­ня твердої основи знань, тому наражаються на про­блему ре­гресу в нескінченість, коли пошук надій. під­стави знань не можна завершити). Від них від­різняють теорії, які обʼ­єд­нують під на­звою «екс­терналізм» (у них природу зна­н­ня зʼясовують під кутом зору культур. і сусп. середовищ, у яких зна­н­ня здобувають та використовують). Ці теорії роз­винуті пере­важно у 20 ст.; на їх виникне­н­ня вплинули волюнтаризм, прагматизм, соціологія ідей і науки, психологія пі­знав. станів та процесів. Такі теорії здатні виробити вільніше поня­т­тя зна­н­ня, яке враховує наявну різнорідність знань, зокрема від­мін­ності між практ.-гуманітар., емпірич. та логіко-матем. зна­н­нями. Інтерналізм у зх. філософії пред­ставлений двома групами теорій — фундаменталізмом та когерентизмом. Фундаменталіст. теорії ґрунтуються на ви­окремлен­ні певних базових тверджень, що складають надій. фундамент будь-якого зна­н­ня. Істин­ність цих засадн. тверджень має бути або очевидною (еві­дентизм), або їх можна під­тверджувати автономно (незалежно від теорії, яка спирається на них). Типовим прикладом фундаменталізму є теорія зна­н­ня, роз­винута логіч. позитивізмом Віден. гуртка (спирався на особливу теорію значе­н­ня, ві­дому як принцип емпірич. верифікації). У логіч. позитивізмі Віден. гуртка логіку та математику вважали лише тотожностями, оскільки нового зна­н­ня вони не дають, є тільки засобами пере­творе­н­ня тих знань, що їх містять протокол. твердже­н­ня. Маємо справу зі спрощ. філософією логіки і математики. Крім того, емпірич. фундаменталізм наражався на труднощі в об­ґрунтуван­ні практ. та гуманітар. зна­н­ня, оскільки не містив пер­спективи для роз­витку філософії цін­ностей (див. Аксіологія) та теорій інтер­претації. Критику емпірич. фундаменталізму логіч. позитивізму у серед. 1930-х рр. започаткував К. Поп­пер, наполягаючи на тому, що факти не є незалежними від теорії (це від­повід­ало ро­зумін­ню фактів І. Кантом). Ін. впливовим критиком емпірич. фундаменталізму став амер. логік і філософ В. Квайн, який у ст. «Дві догми емпіризму» («Two Dogmas of Empiricism» // «The Philosophical Review», 1951, № 60) під­дав критиці принцип емпірич. редукціонізму та концепцію радикал. роз­межува­н­ня аналіт. (апріор.) і синтет. (апостеріор.) тверджень: це роз­межува­н­ня, введене Д. Гʼюмом, ві­доме під на­звою «виделка Гʼюма». В. Квайн доводив взаємну повʼязаність цих тверджень, ґрунтуючись на семант. під­ході. Ця критика логіч. позитивізму при­звела до того, що замість концепції фундаменталізму в руслі інтерналізму набувала більшого ви­зна­н­ня когерентна концепція зна­н­ня. Послідовна когерентна теорія зна­н­ня має власні вади: у міру того, як осн. критерієм зна­н­ня вважають лише звʼязність у межах за­мкнутої системи, то ознака звʼязності не може гарантувати істин­ності тверджень. Тому когерентизм як різновид інтерналізму варто доповнювати екс­терналізмом, коли будь-яку теорію роз­глядають як від­криту. В одному з під­ходів, що ґрунтується на врахуван­ні еволюц. Е. Поп­пера, припускають, що будь-яка емпірична теорія містить певну серцевину у ви­гляді теор. частини (наук. закони та логічні засоби) та периферії, де теорія наражається на факти, які не здатна пояснити чи які суперечать теорії. Будь-яка теорія має можливість від­повід. чином при­стосовувати факти, які їй суперечать, доки не за­пропонована потужніша теорія, здатна пояснити такі факти. Поня­т­тя «зна­н­ня» як виправ­даної (об­ґрунтов.) віри стало обʼєктом критики на поч. 1960-х рр. шляхом наведе­н­ня контр­прикладів: вони показували, що хоча особа і має до­статні під­твердже­н­ня для віри у певний фактич. стан речей, її віру не можна вважати зна­н­ням. Цю критику започаткував Е. Ґетьєр («Is justified True Belief Knowledge?» // «Analysis», 1963, № 23 — «Чи об­ґрунтоване зна­н­ня як істин­не пере­кона­н­ня?»). Це спричинило тривалу дис­кусію. Щоб усунути помилки такого виду, на які вказав Е. Ґетьєр, за­пропоновані посилені вимоги щодо об­ґрунтува­н­ня зна­н­ня. Вони полягали в аналізі змісту тих ментал. процесів, наслідком яких є пере­кона­н­ня, які ми називаємо зна­н­ням. Ін. під­хід полягав у тому, щоб не обмежуватися аналізом змісту спри­ймань, умовисновків, памʼяті, а брати до уваги нейрофізіол. та психол. дослідж., повʼязані з формува­н­ням пере­конань, які можемо називати зна­н­нями. Цей під­хід називають позицією адекватності або по­значають терміном «функціоналізм». В еволюц. Е. К. Поп­пера як одному з варіантів екс­терналізму був змінений критерій зна­н­ня. Замість принципу остаточ. під­твердже­н­ня певної теорії (принцип верифікації), що забезпечує цю теорію імунітетом від спростува­н­ня, К. Поп­пер увів принцип фальсифікації, згідно з яким будь-яке твердже­н­ня чи система тверджень (теорія) мають перед­бачати наявність таких емпірич. ситуацій, які спростовують ці твердже­н­ня чи теорію. Будь-які твердже­н­ня, теорія тільки тоді можуть претендувати на статус зна­н­ня, якщо містять принципову можливість свого спростува­н­ня. У такій епістемол. концепції жодну теорію не вважають остаточно під­твердженою, щоб бути гарантованою від спростува­н­ня. Такий під­хід до зна­н­ня ді­став назву концепції спростовності чи «фал­лібілізму» на противагу позиції нес­простовності. Це від­крило шлях до плюралізму в Е. Заг. спрямува­н­ня інтелектуал. рухів зумовили появу некласич. теорій зна­н­ня, провід. тенденцією в яких стали під­ходи, що лежать в руслі екс­терналізму. Це по­єд­нано з більшим впливом таких концепцій істини, як прагматична та консенсусна. Із цих некласич. теорій зна­н­ня можна ви­окремити дві найбільш впливові. Перша ґрунтується на зʼясуван­ні процесу формува­н­ня різного роду пере­конань, щоб за способом формува­н­ня таких пере­конань ви­окремити такі, що можуть претендувати на статус зна­н­ня. У центрі уваги пере­буває спосіб роз­пі­знава­н­ня і вилуче­н­ня хибних пере­конань (ілюзій, зло­якіс. ідеологем та міфологем) на противагу пере­кона­н­ням, які можна вважати зна­н­ням. Спира­н­ня на нейрофізіологію і психологію пі­знав. процесів можна використовувати не лише для кращого об­ґрунтува­н­ня пере­конань щодо реальності, а й цін­ніс. пере­конань. Такий під­хід називають «натуралізов. Е.», оскільки в ній провід­ну роль надають нейрофізіології, когнітив. психології, включаючи екс­перим. методологію. Таку Е. проти­ставляють традиц. «Е. в кріслі», і вона справді від­криває кращу пер­спективу практ. за­стосува­н­ня — у педагогіці, інформатиці, аналізі діяльності мас-медіа, у формуван­ні крит. самосві­домості тощо. З цим під­ходом по­єд­нують дослідж., які стосуються штуч. інтелекту та вина­йде­н­ня технологій для полегше­н­ня викори­ста­н­ня знань за допомогою інформ. технологій. Ін. напрям став ві­домим під на­звою соц. Е., з якою повʼязана кон­структивна Е. У центрі уваги — зʼясува­н­ня культур. і соц. перед­умов, від яких залежить продукува­н­ня пер­спектив. пі­знав. ідей та способів легітимації теорій. У міру того, як під­давали критиці націленість класич. Е. на природн. науки, го­строю стала потреба у роз­витку епістемол. та методол. концепцій, спрямованих на потреби гуманітар. наук. Головним стало зʼясува­н­ня природи цін­ніс. пере­конань, мотивацій, практ. міркува­н­ня. Принципова зміна в Е. та філософії науки повʼязана з постмодер. поворотом, синергетич. під­ходом (див. Постмодернізм).

Тенденції системат. під­ходу до зʼясува­н­ня природи пі­зна­н­ня і зна­н­ня зʼявилися в Україні у 1960-і рр. пере­важно в руслі діалектичного матеріалізму. Осередками таких дослідж. стали Ін­ститут філософії НАНУ (Київ) та Київ. університет. Важливу роль для роз­витку елементів теорії пі­зна­н­ня ві­діграло викла­да­н­ня логіки у Київ. університеті, здійсне­н­ня дослідж. під кутом зору логіки науки. 1968 з ініціативи П. Копніна в Ін­ституті філософії НАНУ від­крито від­діл логіки наук. пі­зна­н­ня (нині від­діл логіки та методології науки, завідувач від­ділу — М. Попович). Осн. пере­шкодою для роз­витку Е. в УРСР була концепція наїв. реалізму, засн. на понят­ті відображення. Її ревізію могли здійснювати лише у ви­гляді прихов. тенденції в межах діалектич. матеріалізму. Ще більш суворими були ідеол. обмеже­н­ня на роз­виток філософії та методології гуманітар. наук. Важливою пере­шкодою в дослідж. Е., як і філософії загалом, була ізоляція від зх. філос. дис­кусій: адже будь-яку зх. теорію, яка не ґрунтувалася на теорії від­ображе­н­ня, ідеологи оцінювали як «буржуазну». Важливим «проривом» стало створе­н­ня в Ін­ституті філософії НАНУ на­прикінці 1970-х рр. від­ділу соціології (від 1990 — Ін­ститут соціології НАНУ). З ін. тенденцій у методології гуманітар. наук стало викори­ста­н­ня систем. під­ходу (А. Уйомов, Н. Депенчук) та елементів структуралізму, зокрема в літературо­знавстві. Після роз­паду СРСР зʼявилися належні ідеол. перед­умови для вільного роз­витку Е. і філософії науки, включаючи філософію та методологію гуманітар. наук. Дола­н­ня наслідків ізоляції від зх. інтелектуал. культури, зокрема в галузі Е. та методології природн. і гуманітар. наук, здійснюють шляхом ви­да­н­ня пере­кладів, засвоє­н­ня ідей та теорій через публікації іноз. мовою. Від­значимо деякі тенденції та здобутки, які стосуються Е. Наявні спроби синтетич. під­ходу, в центрі уваги яких пере­буває зʼясува­н­ня природи раціональності та рац. дискурсу. Усі різновиди зна­н­ня (емпіричні теорії, логіко-матем. зна­н­ня і практично-гуманітарне зна­н­ня) роз­глядають як такі, що ґрунтуються на цій спіл. засаді. Прикладом такого під­ходу, по­єд­наного з елементами структурно-функціонал. поясне­н­ня, є кн. «Раціональність і виміри людського буття» (К., 1997) М. Поповича. Важливим є під­хід, що ґрунтується на практ. філософії, з якою по­єд­нані теорії, роз­винуті нім. філософами (Ю. Габермас, К.-О. Апель та ін.): цей напрям пред­ставлений дослідж. спів­робітників від­ділу соц. філософії Ін­ституту філософії НАНУ, працями А. Єрмоленка та ін. Вартий уваги роз­гляд зна­н­ня з точки зору філос. антропології та як складової частини філософії культури. У цьому руслі здійснюють дослідж. з філософії природн. наук у по­єд­нан­ні з філос. про­блемами екології. Деякі філософи роз­глядають зна­н­ня під кутом зору феноменології та герменевтики (А. Богачов, В. Кебуладзе). Ін. філософи у ро­зумін­ні про­блем Е., філософії та методології наук надають вирішал. значе­н­ня постмодер. повороту у філософії (І. Добронравова). У центрі уваги окремих дослідників пере­бувають технології, спрямовані на викори­ста­н­ня знань (С. Суб­ботін). Наявні певні здобутки у зʼясуван­ні про­блем з філософії і методології окремих природн. та гуманітар. наук.

Літ.: T. S. Kuhn. The Structure of Scientific Revolutions. Chicago, 1962; K. R. Popper. Conjectures and Refutations. New York, 1963; R. K. Merton. The Sociology of Science. Chicago; London, 1973; A. C. Michalos. Philosophical Problems of Science and Technology. Boston, 1974; Брунер Дж. Психология по­знания /Пер. с англ. Москва, 1977; W. C. Salmon. Scientific Explanation and the Causal Structure of the World. New Jersey, 1984; A. C. Crayling. Epistemology // The Blackwell Companion to Philosophy. Oxford, 1996; I. Gullvag. Conditions for Rationality and Objectivity // Philosophy Beyond Borders. An Anthology of Norwegian Philosophy. Bergen, 1997; Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: Під­руч. К., 1999; Кисельов М. М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. К., 2000; Богачов А. Л. Філософська герменевтика. К., 2006; Суб­ботін С. О. По­да­н­ня й обробка знань у системах штучного інтелекту та під­тримки прийня­т­тя рішень: Навч. посіб. З., 2008.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю