АНАРХІ́СТСЬКІ ОРГАНІЗА́ЦІЇ — обʼ­єд­на­н­ня прихильників анархізму. В Україні вперше зʼявилися при­близно 1903 у Львові, Чернівцях, Ніжині, Одесі, Катеринославі. Це були громади «робітничої змови» — «махаївці» (існували лише у 1903–04) та анархісти-комуністи (організація «Хліб і воля», «хлібовольці» — кропоткінського спрямува­н­ня; їхній ідеологічний та організаційний центр був у Лондоні та Женеві). У складі цих обʼ­єд­нань пере­важали декласовані елементи міста, були дрібні виробники, бідні селяни, інтернаціональна інтелігенція та студентство. Форми боротьби: політичний і економічний терор, екс­про­пріації, селянські бунти, стихійні пов­ста­н­ня, широка пропаганда та агітація. У 1903– 10 анархісти спів­чували ідеї незалежної України, але після проголоше­н­ня УНР більшість із них ви­ступила проти української державності. Станом на 1906 майже у 70-ти українських містах і селах існували анархо-комуністичні організації, не звʼязані між собою ні організаційно, ні ідеологічно; нараховували близько 3 тис. членів. Крім «хлібовольців», в Україні виникають А. о. «без­начальців» — прихильників терористичних дій; «чорнознаменців» та «без­мотивників» — провід­ників невмотивованого терору проти буржуазії; «комунарів» — організаторів масових пов­стань і створе­н­ня комун. Того ж 1906 більшість «комунарів» заарештовано в Катеринославі. Одними з перших творців А. о. в Україні стали Н. Музель, І. Ґросман, А. Барон, І. Жук, В. Антоні, Н. Романов. Анархісти-комуністи провели низку гучних терористичних актів проти вищих пред­ставників імперської влади, керівників поліції, фабрикантів.

А. о. синдикалістського спрямува­н­ня (близько 1 тис. членів) виникають 1905 з початком масового проф­спілкового руху в Києві, Одесі, Кривому Розі, Харкові. Центром синдикалізму в Україні була Одеса, лідером — керівник «Союзу комуністів» і «Пів­ден­но-російської групи анархістів-синдикалістів» Д. Новомирський. 1906–07 група ви­друкувала «Про­граму синдикального анархізму» та «Маніфест анархістів-комуністів», орієнтуючись на які, здійснила низку терористичних актів: пограбува­н­ня Одеського від­діле­н­ня Петербурзького комерційного банку, вибухи на пароплавах Російського товариства пароплавства і торгівлі та інші, внаслідок чого була ліквідована поліцією. Анархісти-синдикалісти, що вважали проф­спілки найвищою формою організації робітничого класу, ві­домі акціями «прямої дії» — бойкотами, саботажами, страйками, актами економічного терору: вибухами на заводах, пароплавах, екс­про­пріаціями в банках; убивствами під­приємців і керівників виробництва. Нечислен­ні гуртки анархістів-індивідуалістів (усього 200–250 осіб) існували в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Севастополі, Ялті від 1905. Одним із лідерів цього напрямку був А. Андреєв- Бог­данов, який 1907 створив бо­йову дружину «Свобода всередині нас». Анархісти-індивідуалісти не ві­діграли помітної ролі в історії України.

Найбільший вплив анархісти мали в Катеринославі, Одесі, Олександрівську, робітничих містечках Донбасу, де у 1905–07 пере­ходили до масових активних дій проти уряду: до «міської партизанської війни» з допомогою загонів само­оборони, організації масових заворушень, екс­про­пріацій і терору, страйків (страйк моряків і портовиків у Одесі 1906–07, захопле­н­ня околиць Катеринослава і створе­н­ня там «анархістських республік»). Деякі А. о. пере­творилися на банди (Одеса, Катеринослав). Державний терор призвів до винище­н­ня майже всіх А. о. в Україні до 1910. За кордоном у Парижі та Женеві у 1912–16 існувала єдина українська А. о. — «Вільна громада». Від березня 1917 почалося від­новле­н­ня анархістських федерацій і груп. Анархісти ви­ступали зі зброєю проти Тимчасового уряду й уряду УНР (Київ, Одеса, Катеринослав, Олександрівськ, Єлисавет­град), у 1917–18 входили в союз із більшовиками та російськими лівими есерами. Майже в кожному місті України існувала анархістська федерація або кілька анархістських громад різного спрямува­н­ня. Анархісти створили в Україні свої збройні загони, зокрема «Чорну гвардію», лідерами яких були М. Никифорова, Н. Махно, М. Япончик. Найбільша анархістська федерація тих часів — Бюро анархістів Донецького басейну. За часів Геть­манату анархісти боролися в під­піл­лі і партизанських загонах Н. Махна проти влади, що сприяло руйнації Української Держави. 1918 формується велика А. о. — Конфедерація анархістів України «Набат», що намагалася обʼ­єд­нати всі анархістські громади і течії. Крім «Набату», існувало більше десятка місцевих А. о. (1919–23), які належали до анархістських союзів та федерацій різного спрямува­н­ня. Від 1919 анархісти України пере­йшли у від­криту опозицію до більшовицького уряду, брали участь у пов­ста­н­нях проти диктатури більшовиків у Миколаївському, Чигиринському, Катеринославському, Махнівському повітах. Більшовикам засобами «червоного терору» вдалося ліквідувати основні анархістські федерації і групи вже 1921. Окремі під­пільні і напів­підпільні громади анархістів існували в Україні до 1924.

Процес демократизації у 2-й половині 1980-х років призвів до від­родже­н­ня анархістських груп і пошире­н­ня їхніх ідей. Насамперед це були молодіжні угрупова­н­ня, які не ставили за мету створе­н­ня політичних партій та боротьбу за владу. Стихійний анархізм поширюється у молодіжному середовищі, пере­важно у ви­гляді анархізму-індивідуалізму, особливістю якого є нехтува­н­ня законами держави та су­спільства. Такий анархізм — одна з рис світос­при­йма­н­ня молодіжних угруповань «панків», «рокерів», «гіпі». Анархістські групи політичного спрямува­н­ня виникли (під впливом московських анархістських організацій) в Східній і Пів­ден­ній Україні 1988–90-х років серед них найві­доміші: «Світове братство анархістів», махновці, «Січ», анархісти-комуністи Пів­ден­ної України, «Набат», «зелені» анархісти (екологісти), анархо-пацифісти, біо­космісти, анархо-містики. Обʼ­єд­навчим центром українських анархістів стала газета анархістів-синдикалістів «Набат» (Харків). У травні 1990 анархісти-синдикалісти спробували обʼ­єд­нати всіх анархістів у Конфедерацію анархістів України і заснували в Харкові інформаційний центр; 1994 створили окрему Конфедерацію анархістів-синдикалістів України. Ідеологія сучасного анархізму ґрунтується на ідеях П. Прудона, М. Бакуніна, П. Кропоткіна, Н. Махна. Гасла децентралізації, самоврядува­н­ня, соціалізації під­приємств по­єд­нуються з такими новими гаслами гуманізму, як свобода людини, захист прав людини, екологічні гасла, під­тримка мирних народних рухів, «мирної народної антибюрократичної революції». Сучасні українські анархісти ви­ступають проти насильства й терору, ведуть свій родовід, як вони вважають, від запорожців та махновців. На їхню думку, компʼютерне, інформатизоване су­спільство сприяє свободі інформації, а від­так і анархізмові. У 1989–91 українські анархісти під­тримували гасла руйнації СРСР та створе­н­ня суверен­ної України, але роз­глядали Україну як федерацію з широкою автономією історико-етно­графічних р-нів, під­тримували ідею Української духовної республіки, проводили спільні дії з Рухом (будучи його асоці­йованими членами у 1989) та Партією демократичного від­родже­н­ня України. Після 1991 анархісти України ві­ді­йшли від національно-демократичного напряму й почали ви­ступати з позиції го­строї критики держави, об­стоюючи ідеї самоврядува­н­ня та регіоналізації, добробуту народу і капіталістичних пере­творень, проти комуністичної і кримінальної мафії. Анархічні організації мають деякий вплив у студентському і робітничому середовищі Східної України. Але чисельність анархістських груп мала (близько 1000 осіб), членство в групах не фіксоване (немає партійних квитків і внесків). У серпні 1999 в Одесі на установчому зʼ­їзді створено Союз-партію «Анархісти України» (лідер В. Чорний), яка провела ревізію старих анархістських догм; ви­знала приватну власність і державу, партійну систему і парламентські форми боротьби, однак вважає державу та бюрократів головними екс­плуататорами і ворогами, проти все­вла­д­дя яких пропонує створити союз буржуазії, дрібних власників і робітників. Про­грама партії схиляється до анархо-індивідуалізму та лібералізму. Ідеологія анархізму зі значною часткою екс­тремізму та комуністичними ідеями домінує серед сучасних українських «лівих» молодіжних угруповань, що інколи блокуються з КПУ і СПУ.