Асиміляція мовна

Визначення і загальна характеристика

АСИМІЛЯ́ЦІЯ МО́ВНА — втрата своєї мови особою, етнічною групою чи народом і пере­хід на мову іншого народу, а також утрата мовою своїх оригінальних рис під впливом мови панівної нації. Роз­різняють природну асиміляцію як наслідок індивід. вибору (напр., у мішаних шлюбах) і примусову, характерну для країн, де національності нерівноправні. Найвищий рівень примус. А. — знище­н­ня мовно-нац. сві­домості народу, характерний тоді, коли сфера пошире­н­ня мови народу звужується внаслідок імперської асиміляц. політики чужої для нього держави. Мовно-нац. А. від­бувається не в усіх поліетніч. державах. Напр., у Швейцар. конфедерації спочатку було три держ. мови — нім., франц., італ., а ретороманська, найменша за кількістю носіїв, не була державною. Вона опинилася у неви-гід. становищі, тому для збереже­н­ня цієї мови 1938 її теж оголошено державною. Але кожна з чотирьох держ. мов Швейцар. конфедерації поширена лише у від­повід. кантонах, причому і в місті, і в селі, тобто у Швейцарії держ. мови не конкурують, не витісняють одна одну. Мовні кордони існують у Бельгії та Фінляндії, де на чітко окресл. території функціонує одна з держ. мов. Тому жодній мові в цих державах А. не за­грожує. Інакше було в Рос. імперії, традиції якої успадкував СРСР. Усі мови, крім рос., кваліфікувалися як непер­спективні, їх під­давали всіляким заборонам, через що користува­н­ня ними часто зводилося до хатнього вжитку, бо без зна­н­ня російської мови неможливо було вийти за межі побуту навіть на своїй споконвіч. землі. Особливу пристрасть рос. імперіалізм мав до асиміляції мов словʼян. народів. Від часу при­єд­на­н­ня України до Росії (1654) і до роз­валу імперії (1917) ви­дано багато указів, циркулярів, актів із різними формами заборони української мови, якої, на думку міністра внутр. справ Рос. імперії 1861–68 П. Валуєва, «не было, нет и быть не может». Укр. нац.-визв. рух завжди дбав про мовне від­родже­н­ня народу, збереже­н­ня і вільний роз­виток української мови, утвердже­н­ня мовного суверенітету українців. Видат. мово­знавець О. Потебня наголошував, що основою нар. психології є рідна мова, яка забезпечує нормальне існува­н­ня етніч. спільнот. Укр. письмен­ник, фольклорист, лексико­граф і педагог Б. Грінченко стверджував: «Яка мова, такі й наші думки будуть: московська мова — московські думки». На захист української мови ставали літератори, митці, науковці, об­стоюючи органічну єд­ність духовності та рідної мови.

У Рад. Союзі мовна політика була під­ступно-фарисейська. Після кількох років українізації (тобто заходів, спрямов. на роз­шире­н­ня сфери функціонува­н­ня української мови, що мали неабиякий успіх на всіх заселених українцями землях) на­став час перманент. нище­н­ня найсві­доміших носіїв української мови, що під­ривало соц. основи її існува­н­ня. Деяке послабле­н­ня ре­пресив. режиму після смерті Й. Сталіна істотно не поліпшило становища української мови, навпаки, асиміляц. на­ступ посилився. Від серед. 60-х рр. у рад. нац. політиці актуалізується, з посила­н­ням на В. Леніна, псевдонаук. теорія зли­т­тя націй та їхніх мов. Цей процес мав завершитися появою «нової історичної спільності — радянського народу», який роз­мовляв би російською мовою. З цією метою ЦК КПРС та РМ СРСР видавали по­станови, на під­ставі яких дедалі вужчими ставали сфери функціонува­н­ня мов нерос. народів. Тих, хто ви­ступав проти такої політики, під­давали пере­слідува­н­ням, арештам, увʼязне­н­ням. У поперед. імперіях, у складі яких пере­бував укр. народ, тиск на укр. мову був пере­важно зовн. (повна або часткова заборона, пере­селе­н­ня українців за межі своєї етніч. території, завезе­н­ня на їхнє місце пред­ставників панів. нації тощо). У Рад. Союзі, крім цього, асиміляц. тиск пере­несено «всередину мови» (Ю. Шевельов): заборона оригін. укр. слів та синтакс. кон­струкцій і впровадже­н­ня замість них на­ближених до рос., а то й цілком російських. Напр., ві­домий у багатьох мовах Європи хім. термін «арсен» замінено рос. «мишʼяк»; замість укр. висловів «ласкаво просимо», «щиро за­прошуємо» та ін. тривалий час рекомендували до вжитку «добро пожалувати». Наслідком такої політики ста-ло роз­хитува­н­ня фонетичних («цільки» замість «тільки»), вимовних («чьорний», «дзіфчіна» замість «чорний», «дівчина»), акцентуаційних («оди́надцять», «сі́мдесят» замість «одина́дцять», «сімдеся́т»), лексичних («канєшно», «тоже» замість «звичайно», «теж»), граматичних («дякую Вас» замість «дякую Вам») та ін. норм української мови, її синонімічне збідне­н­ня (з кількох синонімів вибирали най­ближчий до рос. слова, а решту оголошували за­старілими, архаїч. чи діалектними). Ще один наслідок мовної А. — зруйнува­н­ня дво­ступеневої системи укр. власних імен (коли поряд з офіц. формами, напр., Іван, Петро, Марія, Ганна, вживалися зменшено-пестливі: Іванко, Івась, Івасик, Петрик, Петрусь, Маруся, Марічка, Марусинка, Ганя, Ган­нуся) і пере­хід до три­ступеневої рос., де є поділ на офіц. форми, напр. Иван, Пётр, Мария, Анна, зневажливі Ванька, Петька, Манька, Анька і пестливі Ваня, Петя, Маша, Ан­нушка. Багатьох укр. дітей у повсякден. спілкуван­ні звуть тепер не Михась, Євгенко, Катруся, Оленка, а Міша, Женя, Катя, Лєна (Альона). Але найтяжчий результат асимілятор. політики — деморалізація нац. сві­домості, зменше­н­ня кількості актив. носіїв рідної мови серед українців на своїх питомих землях, від­луче­н­ня їх від укр. духовності, історії, пере­творе­н­ня на осіб без нац. корі­н­ня, байдужих до від­родже­н­ня своєї держави, її долі взагалі. Тепер Україна — самост. держава, і одне з найважливіших її зав­дань — повернути укр. народові ві­ді­брану в нього мову на всіх етніч. теренах. Екон. роз­виток в Україні неможливий без нац. від­родже­н­ня, основою якого є роз­виток української мови. Це засвідчує досвід багатьох народів, які позбулися колоніал. залежності, від­родили свої мови та держави.

Літ.: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен; Лондон, 1965, К., 1998; Межнациональные связи и взаимодействие культур народов СССР. Тал­лин, 1978; Власенко-Бойцун А. Русифікація і топонімоцид в Україні // Альм. Укр. Нар. Союзу на рік 1982. Нью-Йорк, 1981; Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого столі­т­тя (1900–1941): Стан і статус // Бібліотека Прологу і Сучасности. 1987. Ч. 173; Дзюба І. «Бо то не просто мова, звуки...». К., 1989; Бабилунга Н. В. Население Молдавии в прошлом веке: Миграция? Ас­симиляция? Русификация? Кишинев, 1990; Очирова Т. Асиміляція або від­родже­н­ня // Прапор. 1990. № 7; Потебня А. А. Мысль и язык // Полн. собр. соч. Т. 1. О., 1992; Мова державна — мова офіційна. К., 1995; Русначенко А. Зросійще­н­ня України в остан­ні чотири десятилі­т­тя та його наслідки. К., 1995; Погрібний А. «Якби ми вчились так, як треба...». К., 1998; Радевич-Вин­ницький Я. Етикет і культура спілкува­н­ня. Л., 2001.

О. Д. Пономарів

Завантажити статтю