А́ТЛАС ЛІНГВІСТИ́ЧНИЙ — зі­бра­н­ня лінгвістичних карт, на яких від­ображені мовні явища і територія їх пошире­н­ня. Обʼєктом карто­графува­н­ня можуть бути окремі мовні факти (слово, словоформа, фонема, звук) або мовне явище як цілісність. Карто­графува­н­ня здійснюють на гео­графічних картах-бланківках за допомогою словесних написань (романська лінгвогео­графічна школа) або одно- чи різнокольорових знаків у ви­гляді геометричних фігур з різною внутрішньою модифікацією, а також різними видами штрихува­н­ня, заливкою площин та ізоглосами. Матеріал для А. л. записують єдиною фонетичною транс­крипцією у попередньо ви­значених населених пунктах за спеціальною про­грамою-питальником.

Необхідність у лінгвістичних картах по­стала перед ученими різних країн у 19 ст. У «Заметках о материалах для гео­графии рус­ского языка» (С.-Петербург, 1851) І. Срезневський писав про першу насущну потребу цієї науки — скла­да­н­ня лінгвістичних карт. Карто­графува­н­ня мовних явищ започаткував у Зх. Європі у 2-й пол. 19 ст. німецький учений Г. Венкер, під­готувавши атлас Рейнської провінції. 1902–10 у Парижі опубліковано 12-томний «Atlas linguistique de la France» («Лінгвістичний атлас Франції») Ж. Жильєрона й Е. Едмона, після чого укла­да­н­ня атласів стає одним із пріоритетних напрямів досліджень національних мов. Більшість А. л. зʼявилося у 2-й пол. 20 ст. 

Проте ще у кін. 19 ст. діалектологи ді­йшли висновку, що про класифікацію говорів від­повід­ної мови можна з певністю говорити лише тоді, коли будуть складені лінгвістичні карти пошире­н­ня хоча б основних її диференційних ознак. За способом опрацюва­н­ня і від­ображе­н­ня матеріалу на картах ви­значили різні школи лінгвістичної гео­графії. Це перед­усім романська школа, основоположною працею якої став зга­даний атлас французької мови. За його принципом в основу карто­графува­н­ня беруть окреме слово, яке наноситься на карту в записі фонетичною транс­крипцією. Так побудовані атласи інших романських мов. Німецькій лінгвогео­графічній школі притаман­не за­стосува­н­ня різних (різноколірних) умовних знаків — лінійних і фігурних. Принципи цієї школи за­стосовано в низці атласів європейських мов (також і словʼянських), зокрема в «Mały atlas gwar polskich» (Wrocław; Kraków, 1957–68). 

Російська школа лінгвістичної гео­графії, продовжуючи значною мірою традиції німецької школи, виробила свою теорію, принципи й способи карто­графува­н­ня. Роз­виток її повʼязаний пере­довсім із працями Р. Аванесова та його послідовників. В «Атласе рус­ских народных говоров центральных областей к востоку от Москвы» (1957); «Диалектологическом атласе рус­ского языка», вып. 1 — «Фонетика» (1986), вып. 2 — «Морфология» (1989; усі — Москва) основними засобами карто­графува­н­ня є одно- й багатоколірні геометричні фігури з різним заповне­н­ням, кольорові штрихува­н­ня, площини та ізоглоси. Карто­графують мовні явища як елементи системи мови на основі великої кількості слів-ре­презентантів. Теоретичні засади російської лінгвістичної гео­графії узагальнено в кн. «Во­просы теории лингвистической гео­графии» (Москва, 1962).

Українська лінгвогео­графія

Українська лінгвогео­графія починається від перших класифікацій українських говорів і скла­да­н­ня діалектних карт. Уже в праці К. Михальчука «Наречия, поднаречия и говоры Южной Рос­сии в связи с наречиями Галичины» («Тр. энтогр.-статистич. экспедиции в Юго-Западный край», 1877, т. 7) наведено першу класифікаційну карту української мови, для скла­да­н­ня якої викори­стано не лише попередні класифікації і діалектні записи, а й матеріали з 59 населених пунктів, обстежених за спеціальною про­грамою, складеною І. Новицьким. На­прикінці 20-х років 20 ст. зʼявляються праці, у яких зроблені перші спроби дослідити українські говори лінгвогео­графічним методом. Це дослідже­н­ня П. Бузука «Діалектологічний нарис Полтавщини» («Український діалектологічний збірник», К., 1929, кн. 2), І. Панькевича «Українські говори Під­карпатської Русі і сумежних областей. Ч. 1. Звучня і морфологія» (Praha, 1938), а також К. Дейни «Gwary ukraińskie Tarnopolszczyzny» (Wrocław, 1957) та ін., до яких були до­дані лінгвістичні карти. Ви­значаються ареали як окремих діалектних елементів, так і діалектних утворень, починаючи з карто­графува­н­ня окремих діалектних рис у межах певних територій. Роз­різняють А. л. загальномовні національні, в яких карто­графуються діалектні роз­різне­н­ня однієї мови, напр., «Атлас української мови», і регіональні — загальні та про­блемні. У загальних А. л. від­ображаються елементи різних рівнів певної території чи одного структурного рівня: напр., усім структурним рівням присвячені атласи: J. Tarnacki «Studia porównawczе nad geografią wyrazów (Polesie-Mazowsze)» (Warszawa, 1939), Z. Stieber «Atlas językowy dawnej Łemkоwszczyzny» (1–8, Łódź, 1956– 64), В. Ващенко «Лінгвістична гео­графія Над­дні­прянщини» (Дні­пропетровськ, 1968), F. Czyźewski «Atlas gwar polskich i ukraińskich okolic Włodawy» (Lublin, 1986), «Atlas gwar bojkowskich» (Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdańsk, Łódź, t. 1–7, 1980– 91), В. Латта «Атлас українських говірок Східної Словач­чини» (Пряшів, 1991), «Atlas gwar wschodnio-słowiańskich Bіałostocczyzny» (Wrocław, т. 1 — 1980; т. 2 — 1989, т. 3 — 1993), К. Герман «Атлас українських говірок Пів­нічної Буковини» (Чернівці, 1998); лише лексиці — Й. Дзендзелівський «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР» (ч. 1–2, 1958–60) та «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області України» (ч. 3, 1993), З. Ганудель «Лінгвістичний атлас українських говорів Східної Словач­чини» (Пряшів, т. 1, 1981; т. 2, 1989), М. Никончук «Лексичний атлас Прав­обережного Поліс­ся» (Київ; Житомир, 1994), I. Rieger «A Lexical Atlas of the Hutsul Dialects of the Ukrainian Language» (1996), І. Сабадош «Атлас ботанічної лексики української мови» (Ужгород, 1999), Г. Мартинова «Лінгвістична гео­графія Прав­обережної Черкащини» (Черкаси, 2000). У про­блемних А. л. карто­графуються лише явища певного кола, напр.: П. Лизанець «Атлас лексичних мадяризмів та їх від­повід­ників в українських говорах Закарпатської області УРСР» (1976), Т. Назарова «Лінгвістичний атлас Нижньої Припʼяті» (Київ, 1985), де зафіксовані явища, що від­бивають українсько-білоруські контакти. Зга­дані атласи дають синхрон­ний зріз мови в його територіальній проекції, ви­значають членува­н­ня національної мови, вказують на основні говіркові ареали й найголовніші діалекти загальнонаціональної мови. Регіональні (обласні) атласи, орієнтуючись пере­важно на загальномовні, по­глиблюють і доповнюють остан­ні. Багато діалектних рис функціонують на порівняно невеликій території, а тому в загальномовному атласі недо­статньо або взагалі не від­биті. Регіональні атласи з густішою мережею обстеже­н­ня пунктів від­бивають їх значно повніше.

Общеславянский лингвистический атлас

В остан­ні десятилі­т­тя 20 ст. роз­почався якісно новий етап роз­витку лінгвістичної гео­графії: виникла ідея створити атлас, який би виявив між­мовні й діалектні ізоглоси, що важливо для пі­зна­н­ня історичного роз­витку споріднених мов, їхньої територіальної диференціації. Таким є «Общеславянский лингвистический атлас», що виходить окремими випусками, присвяченими фонетико-граматичним та лексико-словотворчим про­блемам словʼянських мов. Роз­почато ви­да­н­ня «Atlas Linguarum Europae», обʼєктом карто­графува­н­ня якого є від­далено споріднені й неспоріднені мови Європи, та «Общекарпатского диалектологического атласа», де карто­графовано генетично близькі й від­далені мови регіону Карпат і суміжних територій; у цих атласах пред­ставлена й українська мова; українські мово­знавці беруть активну участь у їх під­готовці.

Значе­н­ня для мово­знавства

Карто­графува­н­ня є способом не лише наочного по­да­н­ня мовних фактів, а також їх зі­ставле­н­ня та осмисле­н­ня. Лінгвістична карта, виявляючи від­повід­ники того чи іншого мовного явища в різних говорах, допомагає зʼясувати походже­н­ня і час його виникне­н­ня, що неможливо зробити іншими методами. Синхрон­ний зріз територіальної диференціації мови від­биває її історію; карта від­ображає різні етапи роз­витку й змін мовного явища в просторі. Лінгвістичне карто­графува­н­ня дає змогу роз­вʼязати і ряд таких важливих питань, як закономірності й основні тенденції роз­витку національної мови, виявле­н­ня діалектної основи літературної мови, її взаємозвʼязків з говорами на різних історичних етапах.