Аутекологія

Визначення і загальна характеристика

АУТ­ЕКОЛО́ГІЯ (від грец. αύτος — сам, ὀίκος — дім, середовище і ...логія) — роз­діл екології, що ви­вчає залежність між організмами певного виду та чин­никами середовища. Термін «А.» за­провадив К. Шрьотер 1896. Аут­екологічні дослідж. посідають значне місце в роз­витку екології як науки. Перші такі дослідж. повʼязані з іменем Аристотеля, який, спо­стерігаючи за поведінкою тварин, зʼясовував причини їхніх міграцій. Його учень Теофраст уперше виділив жит­тєві форми у рослин, описав зміну зовн. ви­гляду вино­град. лози залежно від ґрунту, на якому вона росла. Самост. роз­ділом екології А. офіційно ви­знано на 3-му Між­нар. ботан. кон­гресі 1910 у Брюс­селі. Істор. корені А. повʼязані з екологією рослин і тварин, наук. основи якої роз­роблено у 18–19 ст. (Ж. Турнефор, К. Лін­ней, Ж.-Б. Ламарк, Е. Гек­кель, А. Гумбольдт, Ч. Дарвін, Й. Вармінґ). А. ґрунтується на тому принципі, що організм тісно повʼязаний з довкі­л­лям і поза ним існувати не може: він витримує певні умови існува­н­ня або активно від­шукує найнеобхідніші з них. Вплив зовн. чин­ників на організм має назву «акція», а від­гук організму на цей вплив — «реакція». Виділяють два типи реакції організмів на екол. зміни: із запізне­н­ням (у від­повідь на зміни зовн. умов) та на випередже­н­ня (з опорою на сигнальний чин­ник, що випереджає зміни зовн. умов). Межі чин­ника, вище або нижче яких організм існувати не може, називаються критичними. Між нижньою (мінімум) і верх­ньою (максимум) критич. межами лежить зона екол. толерантності, яка поділяється на зони по­близу критич. меж, суб­оптимальні й оптимальні. Аут­екол. дослідже­н­нями встановлено, що кожен вид має екол. специфіку, адаптований лише до певних умов існува­н­ня, і двох ідентич. видів не існує. Що більше спеціаліз. вид, то вужчий діапазон його адаптації, а зміна умов існува­н­ня викликає від­повід­ні зміни організмів чи веде до їх зникне­н­ня. При цьому висока адаптація до одних чин­ників не дає пере­ваги щодо ін., тобто види характеризуються від­носною незалежністю стосовно адаптації. Це стало основою для роз­робки поня­т­тя «екологічна ніша». Сучасна А. охоплює кілька напрямів екол. досліджень: ви­вче­н­ня впливу абіо­тич. і біо­тичних чин­ників на організм і норми його реакції; встановле­н­ня екобіо­морф (жит­тєвих форм); ви­значе­н­ня меж толерантності виду до дії екол. чин­ників і впливу середовища на морфологію, фізіологію та поведінку організмів. Іноді під А. ро­зуміють популяцій. під­хід до ви­вче­н­ня видів (динаміки чисельності та біо­маси організмів), але остан. часом дедалі більше дослідників виділяють екологію популяцій в окремий роз­діл екології. А. проти­ставляється синекологія — роз­діл екології, що ви­вчає існува­н­ня біо­тич. угруповань в екосистемах. Сучасні аут­екол. дослідже­н­ня охоплюють ви­вче­н­ня всіх екол. чин­ників, що впливають на окремий вид рослин чи тварин та адаптив. реакцій організмів упродовж жит­тєвого циклу, опис екол. ніші виду. Під час аут­екол. досліджень часто аналізують норму реакції організму на зміну умов середовища. Дослідже­н­ня екології рослин і тварин послужили основою для роз­робки класифікації жит­тєвих форм (екобіо­морф), стратегії видів. В Україні провід. центрами аут­екол. досліджень є Ін­ститути ботаніки та зоології НАНУ. Знач. внесок у роз­виток цього напряму екології зробили укр. вчені М. Холодний, П. Погребняк, А. Гродзинський, М. Голубець, Я. Дідух, М. Мусієнко та ін. Нині аут­екол. дослідже­н­ня ведуться в різних напрямах: В. Голубєв (Ялта) роз­робив лінійну класифікацію жит­тєвих форм, Ю. Злобін (Суми) — поня­т­тя віталітету; екологію карпат. видів досліджують К. Малиновський та Й. Царик (Львів), а жит­тєвий цикл роз­витку — В. Комендар та В. Кричфалушій (Ужгород). Узагальне­н­ням цих робіт є випуск «Екофлори України», у якій по­дано характеристику видів щодо термо-, омбро-, кріоклімату, вологості, кислотності ґрунту, вмісту в ньому солей, азоту, карбонатів тощо.

Літ.: Бигон М., Харпер Дж., Таусенд К. Экология. Особы, популяции и сообщества: В 2 т. / Пер. с англ. Москва, 1989; Коцюбинская Н. П. Аутэкологическая адаптация культурных растений к антропоген­ным факторам среды. Дн., 1996; Протасов А. И. Аутэкологическая изменчивость морфолого-анатомических и физиолого-биохимических при­знаков экотипов сосны обыкновен­ной (Sylvestris Pinus L.) в засушливых условиях место­произра­стания. Х., 1996; Дідух Я. П. Популяційна екологія. К., 1998; J. Chapman, M. Reiss. Ecology: principles and applications. Cambridge, 1999.

Я. П. Дідух, І. Г. Вишенська

Завантажити статтю