Африканістика

АФРИКАНІ́СТИКА — комплекс наукових дисциплін, що ви­вчають сучасні про­блеми Африки, історію, етно­графію, мистецтво, літературу та мови її народів. Від­ділилася від сходо­знавства у 1960, коли на 25-му Між­нар. кон­гресі сходо­знавців у Москві було прийнято ріше­н­ня заснувати між­нар. кон­грес африканістів. Інтерес до ви­вче­н­ня Африки зʼявився ще в антич. світі. Докладну інформацію, зокрема про її пн. області, знаходимо в стародавніх грец. та рим. авторів. Араб., візант., перські, індій. та ін. гео­графи і мандрівники збагатили зна­н­ня середньовіч. Європи про неї, а під кінець середньовіч­чя, в епоху великих геогр. від­крит­тів, почалося дослідже­н­ня європейцями частини континенту на Пд. від Сахари, т. зв. Чорної Африки, що набуло особливо інтенсив. характеру від кін. 18 ст. у звʼязку з роз­витком промисловості та світ. торгівлі. 1788 в Лондоні створюється «Асоціація для сприя­н­ня від­кри­т­тю внутр. частин Африки» (від 1830 — у складі Королівського геогр. товариства). Одним з обʼєктів ви­вче­н­ня стають водні шляхи внутрішньої Африки. Багато матеріалу для ви­вче­н­ня Африки дали екс­педиції М. Парка, Г. Клап­пертона, Р. Лендера та ін. Єгипет. похід Наполеона став поштовхом для досліджень чорного континенту французами. Кальо і Леторзек, Рус­сеґер ви­вчали басейн Блакитного Нілу, Білий Ніл досліджували Л. де Бельфон Старший (1827), дʼАрно Сабатьє і Верне (1839–41). Із завоюва­н­ням англійцями Капленда (1795) почалося ви­вче­н­ня Пд. Африки. У 1803–05 Г. Ліхтенштайн подав опис земель Карро та Кафрів. З ініціативи бурів по­стало Капське товариство з ви­вче­н­ня Центр. Африки. Європ. мандрівники почали зʼявлятися в Ефіопії, Кенії, Пн.-Зх. Сахарі, Су­дані. У 60–80-х рр. 19 ст. р-ни Сх. Африки та басейну Нілу досліджували Ґ. Швайнфурт та В. Юнкер. А. збагачується результатами досліджень англ. мандрівника Д. Лівінґстона та амер. журналіста Г.-М. Стенлі. З європ. колонізацією Африки повʼязано виникне­н­ня у 20 ст. н.-д. центрів, серед яких найдавніші: Семінар колоніал. мов при Колоніал. ін­ституті в Гамбурзі і Школа сх. та афр. досліджень при Лондон. університеті. Дослідже­н­ня у галузі А. по­жвавились після 2-ї світової війни. Нині про­блемами А. в Європі за­ймаються на каф. афр. досліджень при Гамбур. університеті (Німеч­чина), у Нац. центрі наук. досліджень і Т-ві афр. мов (Париж), Паризькому ін­ституті етнології та Ін­ституті між­етніч. та між­культур. досліджень при університеті в Ніцці (Франція), у Королів. музеї Центр. Африки в Тервурені (Бельгія), Університеті Африки при Віден. університеті (Австрія), на каф. А. в Університеті сходо­знавства при Варшав. університеті та у Від­ділі афр. про­блем Краків. університету (Польща) тощо. Низку центрів з А. створ. у США, зокрема Центр з ви­вче­н­ня афр. мов при Каліфорній. університеті в Лос-Анджелесі та ін. університетах. Цінні праці з А. створили нім. вчені Ґ. Швайнфурт, Л. Фробеніус, К. Майнгоф, Б. Анкерман, Д. Вестерман та ін.; франц. — М. Делафос, Г. Лабуре, Е. Ґотьє, Ж. Доресс, М. Коен, М.-П. Лебеф, А. Лоте, Р. Моне та ін.; англ. — Р. Ратрей, С. Мік, Г. Джонстон, Д. Форд, М. Фортес, М. Глукман та ін.; амер. — М. Герсковіц, Дж. Грінберґ, В. Вельмерс; швейц. — А. Жюно; італ. — Р. Корсо та ін.

У Рос. імперії, а потім у СРСР також існували значні наукові традиції ви­вче­н­ня історії та культури афр. народів. У галузі А. працювали ві­домі учені: у дорад. часи — П. Успенський, Б. Тураєв, В. Голенищев, В. Болотов та ін.; у СРСР — І. Крачковський, Н. Юшманов, В. Струве, Ю. Кобищанов, Л. Куб­бель, М. Райт, Д. Ольдерог­ге, Т. Тютрюмова та ін. Тільки протягом 1959–81 у серії моно­графій «Языки зарубежного Востока и Африки» ви­дано 15 моно­графій, присвяч. різним афр. мовам. Осн. наук. сили з А. в СРСР концентрувалися в наук. і навч. закладах Москви та Ленін­града: в Університеті Африки, ін­ститутах сходо­знавства, етно­графії, світ. економіки та між­нар. від­носин, заг. історії, держави і права, мово­знавства, філософії, світ. літ-ри АН СРСР, Університеті країн Азії та Африки при Моск. університеті, на сх. факультеті Ленінгр. університету. Респ. АН, респ. університети та ін. провід­ні ВНЗи (зокрема в Україні після погрому укр. науки 30-х рр.) майже не за­ймалися пита­н­нями А., якщо не вважати числен­них публіцист. статей і брошур про тяжку долю афр. народів і «теоретичного об­ґрунтува­н­ня» того, що єдиним шляхом для них є побудова соціалізму рос. зразка. Такі публікації мали на меті ідеологічно виправдати втруча­н­ня Москви в афр. справи, особливо у звʼязку з роз­кладом старої колоніал. системи і появою на континенті нових, незалеж. держав, що їх СРСР намагався втягнути у сферу свого впливу.

У самій Африці дослідж. в галузі А. до 2-ї світової війни проводилися в Єгипті, де ви­вчали здебільшого долину Нілу, та в Пд. Афр. Союзі (нині Пд.-Афр. Респ.). Від 50–60-х рр. 20 ст. наук. дослідж. роз­почали вчені-африканці. Зʼявляються нові й реорганізовуються старі, колоніал. періоду, центри А. Так, на базі організованого в 1930 між­територ. комітету, що обʼ­єд­нував Кенію, Танґаньїку, Уґанду і Занзібар, у 1964 після створе­н­ня Обʼ­єд­наної Республіки Танґаньїки виник при університеті в Дар-ес-Саламі Університет суахілійських досліджень; колиш. франц. Університет Чорної Африки в Дакарі після отрима­н­ня Сенеґалом незалежності пере­творено на Університет фундам. дослідже­н­ня Чорної Африки та ін. Перед вченими-африканцями першочерговим стало зав­да­н­ня спростувати твердже­н­ня, до якого вдавалися європейці ще у серед. 20 ст., нібито Африка, оскільки про неї від­сутні письмові свідче­н­ня, не має своєї історії, або що су­спільства Чорної Африки не здатні усві­домлювати себе в часі. Про це говорив іще Геґель, називаючи Африку не­істор. частиною світу. Заперечуючи такі висновки, сенеґалець Шейх Анта Діоп висунув концепцію, згідно з якою афр. цивілізація спирається на славетне минуле, повʼязане з фараонським Єгиптом, а зачинателі академ. історії Чорної Африки Ж. Кі-Зербо та Аде Аджаї акцентували на звʼязках сучас. історії континенту з доколоніальним, ближчим у часі, періодом. Пере­глянувши європоцентрист. концепцію колоніал. часів, афр. вчені створили протягом трьох десятиліть (1950– 80) нову афр. історію як цілком академ. дисципліну, що роз­глядає Африку як частину історії людства. Такою по­дано історію континенту в «Загальній історії Африки», ви­даній ЮНЕСКО, та в «Кембриджській історії Африки». Афр. дослідники, реконструюючи минуле, довели, що історію та культуру характеризують не тільки письмові джерела, а й усні пере­кази; що усна історія також має свої власні, пере­вірені часом, критерії та логіку тлумаче­н­ня минулого. Такий висновок був на­дба­н­ням не лише афр. історіо­графії, а й сприяв плідній роз­робці Я. Вансіною та ін. вченими методології, що спирається на тісну спів­працю істориків, антропологів та лінгвістів. Нині афр. дослідники мають власний по­гляд на кардинальні про­блеми своєї історії та культури.

Перші ві­домості про Африку несли в Україну паломники до Гробу Господнього. Тут, у Єрусалимі, українці зу­стрічали афр. християн-коптів та ефіопів, пі­знавали їхню культуру, звичаї, мови. У 18 ст. маршрути українців протяглися до Єгипту. Так, у 1705 монахи з Новгород-Сіверського Макарій та Селіверст від­відали Александрію та Рахит. Ще раніше про коптів згадує анонім. укр. кн. «Путник о граді Ієрусалимі», написаний між 1597 та 1607. Про Ефіопію пові­домляє черніг. ієромонах Іп. Вишенський (1707–09). В Африці побував і ві­домий укр. мандрівник В. Григорович-Барський, який свої враже­н­ня про неї описав у кн. «Пешеходца Василия Григоровича-Барского-Плаки-Албова, уроженца Киевского, монаха антиохийского, путешествие к святым местам, в Европе, Азии и Африки находящимся, пред­принятое в 1723 и окончен­ное в 1747 году, им самим написан­ное» (С.-Петербург, 1778). Укр. мандрівник докладно описує Нижній Єгипет, згадує побачені там обеліск Клеопатри та колону Помпея, пише про Абіс­сінію та поселе­н­ня коптів у Палестині. У 60-х рр. 18 ст. Африку від­відав, подорожуючи до Сінайського монастиря, укр. чернець, пізніше архімандрит Леонтій (Лука Зеленський-Яценко). У цьому ж століт­ті випускник Києво-Могилянської академії С. Тодорський, продовжуючи освіту в Німеч­чині, ви­вчав під керівництвом нім. семітолога Міхаеліса давньоєвр., сирій., араб. та «халдейську» (давньоефіопську) мови; зібрав велику бібліотеку рідкіс. книг багатьма сх. мовами. Ві­домий моск. африканіст родом з України Ю. Кобищанов називає його першим укр. ефіопістом. М. Лучкай, ві­домий просвітитель Закарпа­т­тя, крім своїх гол. праць з порівнял. граматики старословʼян. та укр. (карпат. говорів) мов та «Історії Карпатської Русі» (рукопис), у 1815 склав у Відні невеличкий словник двох осн. ефіоп. мов — амхарської та ґеез. У 1829 в Харків. університеті введено викла­да­н­ня мови ґеез, курс якої читав нім. вчений Б.-А. Дорн до 1836. Від 1861 в Києві працював перший рос. ефіопіст П. Успенський, друкуючи тут свої гол. праці, присвячені ефіоп. християнству. Його публікації та зі­брана ним колекція ефіоп. рукописів викликали в укр. наук. колах інтерес до А., про що свідчить видавнича продукція Київ. університету та Київ. духов. академії. У серед. 19 ст. Африку від­відав Є. Ковалевський, видат. мандрівник, дипломат, інженер та письмен­ник, який, закінчивши Харків. університет (1828), вступив на службу до департаменту гірничих справ у С.-Петербурзі, але вже на­ступ. року по­їхав у служб. від­рядже­н­ня до Сибіру, згодом від­відав Чорногорію, Румунію, Туреч­чину, Середню Азію, Монголію, Китай. 1847 за доруче­н­ням уряду по­їхав до Африки і був при­значений керівником рос. інж. місії в Су­дані, що тоді належав Єгиптові. Мандруючи дорогами Африки, Є. Ковалевський вів щоден­ник, записуючи спо­стереже­н­ня місц. звичаїв, вірувань, соц. та екон. умов життя. Його цікавило госп-во нубійських хліборобів, побут кочівників племені абабде, життя багатолюд. та різноплемен. міста Хартуму (Судан), руїни Сен­нару, колиш. столиці могутнього свого часу султанату фунгів. Біля під­ніж­жя гір Кос­сана місія роз­почала пошуки золота і будівництво золото­промив. ф-ки. Є. Ковалевський організував екс­педиції до верхівʼя р. Тумат і далі до ефіоп. кордонів, проводячи дорогою геол., геогр. та етногр. спо­стереже­н­ня. Результатом його дослідж. стала перша наук. праця про геол. будову долини Нілу: «Нильский бас­сейн в геологическом отношении» («ГорЖ», 1849, ч. 2, кн. 4). В одній з подорожей Є. Ковалевський зустрів у маленькій фортеці Дуль словʼян: чорногорців, сербів, хорватів, босняків, які служили військ. на­йманцями в загоні одного з офіцерів Су­дану — Омара-аґі. Записуючи в своєму щоден­нику про цю зу­стріч, укр. мандрівник не міг стримати хвилюва­н­ня, побачивши серед очеретяних хат, де жили солдати, декілька мазанок, «збитих з глини, начисто вибілених, під соломʼяним дахом, які мені нагадали наші малоросійські хати…». У 1848 Є. Ковалевський повернувся до С.-Петербурга і опублікував кн. «Путешествие во внутрен­нюю Африку», що витримала багато пере­ви­дань. Внесок українців у роз­виток А. повʼязаний також з діяльністю О. Булатовича, який першим з європейців досягнув від­далених р-нів Ефіопії. А. досліджували також науковці Укр. соціол. ін­ституту (УСІ), організованого М. Грушевським в еміграції (1919–23). До часу поверне­н­ня М. Грушевського в Україну УСІ видав 12 книжок з різних про­блем соціології та культури, зокрема працю К. Грушевської «Примітивні оповіда­н­ня, казки і байки Африки та Америки». На жаль, справа пере­веде­н­ня УСІ в Київ не була реалізована; до­зволено було лише від­крити н.-д. каф. історії України з кабінетом примітив. культури. 1928 каф. роз­ділили на 2 від­діли: істор. та етнолог., або від­діл примітив. культури і нар. творчості. Керівник цього від­ділу К. Грушевська здійснила низку наукових від­ряджень, працювала у Франц. етнолог. ін­ституті. В Україні створили Асоціацію культурно-істор. досліду, куди уві­йшли Культурно-істор. комісія і Комісія істор. писемності ВУАН. Це мало по­жвавити дослідж. у галузі етнології (етно­графії) та фольклору, де ви­вчалися також і пита­н­ня А. Роз­відки з цього напрямку друкувалися у вид. «Первісне громадянство», «Східний світ» тощо. У 20–30-х рр. 20 ст. в Україні ви­йшли друком декілька перекл. книжок Д. Лівінґстона та невеликі книжки про окремі афр. країни. Від поч. 30-х рр. низку наук. установ та ви­дань ліквідовано. Надалі А. в Україні майже не за­ймалися, хоч на істор. ф-тах провід. ВНЗів читають курси новіт. історії країн Азії та Африки.

Літ.: African studies. Johannesburg, 1921; Мазуренко В. Мароко. Х., 1926; Державін В. Неві­дома Африка // ЖР. 1927. № 1; Його ж. Ново­зна­йдений епос західного Су­дану // СС. 1928. Ч. 2; Яценко В. З рушницею та вудкою по Африці. Х.; К., 1930; Цейтлін Б. Абіс­сінія (нотатки кіно­оператора). К., 1934; Головко М. К., Міхньов Р. М. Країни Африки: Короткий довід. К., 1961; Кобищанов Ю. Украинцы в Африке // Африка: встречи цивилизаций. Москва, 1970; Бродський Р. М., Єнольський З. А. Нова історія країн Азії та Африки (1642–1870): Навч. посіб. К., 1979; Євсієвіцкі Б., Мудімбе В. Африка: у пошуках власного голосу // Курʼєр ЮНЕСКО. 1990, трав.

П. В. Голобуцький

Завантажити статтю