Кониський Олександр Якович

КОНИ́СЬКИЙ Олександр Якович (псевд.: Вер­­ниволя, Горовенко, Семен Жук, О. Кошовий, Одовець Кость, Олександр Пере­ходовець, Яковенко О., Пере­бендя, Галайда, Дрозд, Полтавець, О. Старий, Ма­руся К., Сирота та ін.; 06(18). 08. 1836, х. Пере­ходівка, нині село Ніжин. р-ну Черніг. обл. — 29. 11(12. 12). 1900, Київ) — пись­­мен­ник, літературний критик, громадсько-культурний діяч, педагог, публіцист. Отримав до­­машню освіту. Член полтав. і київ. «Громад», один з організаторів неділ. та вечір. шкіл, громад. б-ки, Т-в із роз­по­всюдже­н­ня писемності. Заарешт. 1863 за пі­дозрою у приналежності до анти­уряд. політ. організації, висланий до м. Вологда, згодом — до м. Тотьма (обидва — Росія). 1866 повернувся в Україну. Мешкав у Єлисавет­граді (нині Кірово­град), Бобринці (нині Кіровогр. обл.), Катеринославі (нині Дні­пропетровськ), від 1872 — у Києві, де мав адвокат. практику. Один з ініціаторів та організаторів спів­робітництва між сх.-укр. та зх.-укр. культ.-осв. організаціями. Спів­засн. ж. «Зоря». Брав участь у створен­ні Літ. товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), ініціював 1893 його пере­творе­н­ня у НТШ.

Літ. діяльність роз­почав 1858. Писав вір­ші, оповіда­н­ня, ви­ступав із літ.-крит. ста­т­тями і театр. рецензіями, популяр. нарисами з історії України і заг.-європ. демократ. руху, на екон.-етногр. теми. Дру­­кувався у рос. та укр. період. ви­да­н­нях, зокрема у ж. «Вѣст­ник Европы», «Основа», г. «Світ», «Мета», «Зоря», «Діло». Видав альманах «Луна» (К., 1881), в який уві­йшли раніше неопубл. твори Т. Шевченка, М. Стариць­кого, І. Нечуя-Левицького, Я. Що­­го­ліва, його власні. У худож. творчості сповід­ував принципи просвітительства й натуралізму, вважав літературу формою пропаганди. В поезіях К., більшість яких уві­йшла до зб. «Порвані струни» (Ж., 1886), звучать мотиви спів­чу­т­тя до знедолених («Каліка», «Ратай», «Утоплена»), почу­т­тя обуре­н­ня соц. не­справедливістю («Мої кучері опали», «Я не боюсь тюрми і ката», «Каторжний»), заклики до роботи на громад. ниві («Удосвіта», «Сиротина», «Старий», «Раз на віки», «Пророк»). Інтимна і пейзажна лірика К. («В ясну ніч у садок…», «Очі», «Тобі сусідоньки сказали», «Одна одинока березка стоїть», «До дівчини», «Зима») по­значе­на намага­н­ням ві­ді­йти від фоль­к­лору, пере­дати суперечливість душев. стану героя. Проза К. складається з кількох десятків оповідань, ідеол. повістей та ро­­манів. Тематично охоплює життя різних станів укр. су­спільства від кріпосництва («Панська воля», 1862) до періоду формува­н­ня ка­­піталіст. укладу, народж. нац. бур­­жуазії («Нав­випередки», 1903).

Одна з осн. тем — доля маленької людини у світі, пере­йнятому егоїзмом та жадобою наживи. Окремим пред­ставникам цього типу властиві жит­тєва впертість («Проте­стант», 1876; «Не­при­мирена», 1892), подвижництво («Сес­тра-жалібниця», 1892), але найчастіше вони — жертви соц. жорстокості та бюрократ. сваві­л­ля («Наймичка», 1876; «Антін Калина», 1881; «Знівечене життя», 1886; «Доля одного письмен­ника», 1887; «Хоча була б по­статі дожала», 1898; «За плах­ту», 1900). Критиці нових соц. від­носин, роз­кри­т­тю селян. індивідуалізму, забобон­ності і тем­ноти присвяч. оповіда­н­ня «Пожежа» (1881), «Народна педагогія» (1886), «У “тісної баби”» (1889), «Баба Явдоха» (1897), «Спо­­куслива нива» (1900; 1-а ред. — «Казарський ланок», 1889). У сатир. оповіда­н­нях «Суддя Гар­буз» (1875) та «І ми люди» (1882) роз­вінчується псевдонародолюбство частини ліберал. інтелігенції. Створені з пропагандист. метою образи героїв ідеол. тво­рів від­ображають не стільки долю реал. пред­ставників укр. культур. кіл 19 ст., скільки ілюструють своїми вчинками побутуючі в цих колах уявле­н­ня про уморальне­н­ня народу та поліпше­н­ня його добробуту шляхом освіти, позичкових кас, спілок («Перед світом», 1866; «Семен Жук і його родичі», 1875; «Стельмахи», 1887; роман «Боротьба», 1890; повість «Вісім день з життя Люлі», 1894; роман-хроніка «Грішники», Л., 1895), про рев. на­строї як суто емоц. реакцію на утиски самодержавства (хроніка «Юрій Горовенко», Л., 1885). Автор кн. «Та­­рас Шевченко-Грушівський: Хро­ніка його життя» (Л., 1898, т. 1; 1901, т. 2; К., 1991) — однієї з найповніших біо­графій поета, яку схвально оцінили І. Франко, А. Кримський.

Створив популярні книжки і під­ручники для неділ. і вечір. шкіл: «Українські прописи» (Л., 1862), «Арихмети­ка, або Щотниця» (С.-Петер­бург, 1863), «Граматика, або Перша читанка задля початку вче­н­ня» (К., 1883). Під­готував низку ста­тей, присвяч. укр. письмен­никам 19 ст. (І. Срезнєвському, М. Костомарову, М. Максимовичу, О. Чубинському, О. Федьковичу та ін.). Найві­доміші з них — «Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького “Хмари”)» («Правда», 1875, № 19), «Від­чити з історії русько-українського письменства ХІХ віку» («Світ», 1881, № 8–9). Написав 1885 слова пісні «Боже великий, єдиний» («Молитва за Украї­ну», музика М. Лисенка). Пере­клав із російської мови «Записки, або Журнал Тараса Грушівського-Шевченка» («Правда», 1893, т. 18–19; 1894, т. 20–23; Л., 1895) та повісті «Варнак» («Зоря», 1893, № 5), «Художник» (1894), «Наймичка» (1895), «Без­щасний» (1897; усі — Львів) Т. Шевченка, частину поеми «Войнаровсь­кий» К. Рилєєва (1867), з польс. — новели Е. Ожешко («Великий», 1895; «Ані на ступінь», 1898); вірші А. Мюссе та ін. Уклав «Російсько-український словник» (К., 1918). Від кін. 1920-х до 80-х рр. у колиш. СРСР твори К. були заборонені.

Завантажити статтю