Кримський Агатангел Юхимович
КРИ́МСЬКИЙ Агатангел Юхимович (псевд. і крипт.: А. Хванько, Хванько Кримський, Ївхимець, Панько Рогач, Мирза-Джафар, А. Е. К., А. К., А. Кр. та ін.; 03(15). 01. 1871, м. Володимир-Волинський, нині Волинська обл. – 25. 01. 1942, м. Кустанай, Казахстан) – сходознавець, мовознавець, літературознавець, історик, письменник, перекладач. Син Ю. Кримського. Академік АН УРСР (1918). Дійсний член НТШ (1903). Заслужений діяч науки УРСР (1940).
Походив із кримськотатарсько-білоруського роду, засновник якого – мулла з Бахчисарая (нині місто АР Крим) – переселився до м. Мстиславль (нині Могильовська обл., Білорусь), прийняв християнство й одружився з місцевою жінкою. Через кілька місяців після народження Агатангела разом із родиною переїхав до м. Звенигородка (нині Черкаська обл.).
Навчався у Звенигородському міському училищі (1876–81), Острозькій прогімназії (нині Рівненська обл., 1881–84), 2-й Київській гімназії (1884–85), Колегії П. Ґалаґана у Києві (1885–89). У 3,5 років умів читати, у 18 років знав 8 мов, до кінця життя опанував ще понад 50. Вивчав арабістику в Лазаревському інституті східних мов (Москва, 1889–92), де був залишений для підготовки до професорського звання, слов’янську філологію та світову історію – у Московському університеті (1892–96). Під впливом П. Житецького та М. Драгоманова, з яким неодноразово полемізував у періодиці, захопився українською мовою, літературою та історією і перейшов на українофільські позиції (у публікаціях і листах називав себе свідомим українцем). Листувався із Б. Грінченком, М. Павликом, Лесею Українкою, І. Франком. Відмовився від пропозиції очолити кафедру руської філології у Львівському університеті, оскільки зацікавився сходознавством й одержав стипендію на наукове відрядження до арабських країн. 1896–98 у Лівані та Сирії зібрав значну кількість матеріалів і документів, які опрацьовував до кінця життя.
Від 1896 викладав у Лазаревському інституті східних мов: від 1901 – надзвичайний професор арабської філології, від 1903 – професор історії мусульманського Сходу. Член, секретар (від 1900) Східної комісії Московського археологічного товариства, редактор його друк органу – часопису «Древности восточные» та «Трудов по востоковедению, издаваемых Лазаревским институтом восточных языков». Написав багато статей зі сходознавства для «Энциклопедического словаря» Ф. Брокгауза та І. Ефрона (С.-Петербург, 1890–1904) та «Энциклопедического словаря» О. та І. Гранат (Москва, 1891–1903). 1918 переїхав до Києва, де на запрошення В. Вернадського увійшов до складу Комісії для вироблення законопроекту про заснування УАН.
Став одним із академіків-засновників УАН, незмінним секретарем і головою Історико-філологічного відділу. Зробив значний внесок у її становлення та розбудову. Окрім наукової діяльності, в умовах неодноразової зміни влади в Києві під час воєнних дій 1918–20 виявляв вміння знаходити компроміс і дипломатичні здібності, не даючи УАН загинути на початку свого існування (домагався надання харчів і одягу, відведення землі під городи тощо). Співробітники жартома називали УАН «Кримською академією». Очолював Кабінет арабо-іранської філології, Комісію словника живої мови, Комісію історії української мови, Діалектологічну комісію й Правописну комісію ВУАН тощо, ініціював створення низки установ у її структурі; водночас 1918–21 – професор всесвітньої історії Київського університету; 1921–29 – директор Інституту української наукової мови. Член Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. Виступав на захист колег, які зазнали репресій, зокрема сприяв звільненню М. Василенка. 1928 був переобраний неодмінним секретарем ВУАН, однак уряд не затвердив це рішення. Після процесу в справі СВУ 1929–30 звільнений з усіх наукових посад, позбавлений можливості на викладацьку діяльність.
Згодом ліквідовано сходознавчі установи, якими він опікувався, й Історико-філологічний відділ. За деякими даними, уникнути арешту Кримському вдалося тому, що найближчий помічник і названий син М. Левченко відмовився давати свідчення проти нього. Мешкав у Києві та Звенигородці, перебував у скрутному матеріальному становищі, спілкувався лише з родинами дочок Старицьких (Л. Старицькою-Черняхівською, О. Стешенко), сестрою Лесі Українки О. Косач-Кривинюк і Н. Полонською-Василенко (від 1935 була його секретарем), за допомогою якої написав декілька наукових праць, серед них – «Історія хозар». Лише 1937 його залучено до підготовки аспірантів у Інституті мовознавства АН УРСР, 1938 він очолив у ньому відділ української мови. Після приєднання до УРСР західноукраїнських земель 1939 його неодноразово відряджали до Львова з метою популяризації здобутків української радянської науки (виступав із доповідями, спогадами). У січні 1941 широко відзначено 70-річний ювілей вченого (урочисте засідання організували АН і СП УРСР та Київський університет), його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Однак 20 липня того ж року заарештований за звинуваченням в українському націоналізмі. Помер у Кустанайській тюремній лікарні. Реабілітований 1957 завдяки клопотаням Л. Булаховського.
Один із провідних лінгвістів і засновників сходознавства в Україні, автор фундаментальних досліджень з арабістики, семітології, тюркології, іраністики, славістики. У низці розвідок заперечив шовіністичну, псевдонаукову теорію Погодіна–Соболевського про походження українського народу та його мови («Филология и погодинская гипотеза. Дает ли филология малейшие основания поддержать гипотезы г. Погодина и г. Соболевского о галицко-волынском происхождении всех малоруссов?» // «Киевская старина», 1898, № 6, 9; «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» // «Науковий збірник, присвячений М. Грушевському», Л., 1906; «Древнекиевский говор» // «Известия Отделения русского языка и словесности АН», 1906, т. 11, кн. 3; С.-Петербург, 1907). Уклав «Украинскую грамматику для учеников высших классов гимназии и семинарий Приднепровья» (1907, т. 1; 1908, т. 2). Співавтор «Программы для собирания особенностей малорусских говоров» (К., 1910).
На підставі морфологічних критеріїв поділяв українські говори на західноукраїнські та східноукраїнські; уважав, що українська літературна мова повинна розвиватися на основі народної мови. Під його керівництвом складено «Найголовніші правила українського правопису» (1921). Науковий редактор «Російсько-українського словника» (1924–33, т. 1–3), «Російсько-українського словника правничої мови» (1926), а також «Українського діалектичного збірника» (1928, кн. 1; 1929, кн. 2), «Записок Історико-філологічного відділу ВУАН». Написав літературні розвідки про творчість І. Вишенського, І. Котляревського, С. Руданського, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. Тичини та ін.
Часто відвідував Крим (переважно Ялту і Бахчисарай), підтримував особисті знайомства з провідними кримськотатарськими культурно-освітніми і літературними діячами І. Гаспринським, І. Лемановим, Б. Чобан-заде, А. Лятіф-заде (спогади та враження про них виклав у «Студіях з Криму»). Під впливом Кримського О. Акчокракли видав українською мовою зміст поеми Дж. Мухамеда (зять Тугай-бея) про походи Б. Хмельницького 1648 під назвою «Татарська поема Джан-Мухамедова. Про похід Іслям-Гірея ІІ (ІІІ) спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу» // «Східний світ», 1930, № 12 (перевид. там само, 1993, № 1). Вивчав історію, літературу та культуру мусульманських народів, проблеми семітології. Серед праць, опублікованих у Києві, – «Історія Туреччини», «Хафіз та його пісні (бл. 1300–89) в його рідній Персії ХVІ в. та в новій Європі» (обидві – 1924), «Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь» (1925), «Історія Туреччини та її письменства» (1927). Автор перекладів з арабської, перської, турецької і західноєвропейських мов; поетичної збірки «Пальмове гілля» (Л., 1901; 1908; 1922), збірок оповідань «Повістки й ескізи з українського життя» (Коломия; Л., 1895), «Бейрутські оповідання» (надруковано 1906 у журналі «Нова громада»), роману «Андрій Лаговський» (Л., 1905; повністю опубліковано в Києві у 1972, 2011). Переклав з арабської «Коран», турецькою мовою декілька творів Т. Шевченка. Цікавився оперною музикою, мав цінні колекції грамофонних платівок і поштових марок. 1970 ГА ООН внесла А. Кримського до переліку видатних діячів світу. У Києві його ім’ям названо Інститут сходознавства НАНУ та вулицю, на колишньому приміщенні Колегії П. Ґалаґана (вул. Б. Хмельницького, № 11) встановлено меморіальну дошку. 1991 засновано премію НАНУ ім. К.
Пр.: Про научність фонетичної правописи // Буковина. 1897, 27 марта; Мусульманство и его будущность. Прошлое ислама, современное состояние мусульманских народов, их умственные способности, их отношения к европейской цивилизации. Москва, 1899; Ислам, его возникновение и старейший период его истории. Москва, 1901; Лекции по истории семитских языков. Вып. 1–2. Москва, 1902–03; История арабов, их халифат, их дальнейшие судьбы и краткий очерк арабской литературы. Москва, 1903; История арабов и арабской литературы. Ч. 1–3. Москва, 1911–13; Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася // Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників староукраїнщини ХІ–ХVII вв. К., 1922; Історія Персії та її письменства. К., 1923; Оповідання арабського історика Абу-Шоджі Рудраверського XI в. про те, як охрестили Русь // Юбіл. зб. на пошану академік Д. Багалія з нагоди 70-ї річниці життя та 50-х роковин наук. діяльності. Ч. 1. К., 1927 (співавт.); До історії вищої освіти у арабів та дещо про Арабську академію наук. К., 1928 (співавт.); Нарис історії українського правопису до 1927 р. К., 1929; Тюрки, їх мова та література // Зб. Істор.-філол. відділу УАН. К., 1930. № 105; История новой арабской литературы (19 в. – нач. 20 в.). Москва, 1971; Твори. Т. 1–5. К., 1972–74; Низами и его современники. Баку, 1981; Історія Туреччини: Звідки почалася Османська держава, як вона зростала й розвивалася і як досягла апогею своєї слави й могутності. К.; Л., 1996; Вибрані сходознавчі праці: В 5 т. К., 2007–10.
Літ.: Бібліографічний покажчик друкованих писань професора А. Е. Кримського // Зап. Істор.-філол. відділу УАН. К., 1919. Кн.1; Бібліографічний покажчик писаннів академіка А. Ю. Кримського. К., 1926; А. Е. Кримський: Бібліогр. покажч. К., 1941; Полонська-Василенко Н. Агатангел Кримський // Україна. 1949. № 2; Білодід І. К. Творчий подвиг ученого // Мовознавство. 1971. № 1; Полонська-Василенко Н. Д. Академік Агатангел Юхимович Кримський (1871–41) // УІ. 1971. № 3/4; А. Ю. Кримський (1889–1971): Бібліогр. покажч. К., 1972; А. Ю. Кримський – україніст й орієнталіст: (Мат. Ювіл. сесії до 100-річчя з дня народж.). К., 1974; Гурницкий К. И. Агафангел Ефимович Крымский. Москва, 1980; Крымский Агафангел Ефимович // Веркалець М. М. А. Ю. Кримський у колі своїх сучасників. К., 1990; Пріцак О. Про Агатангела Кримського (У 120-і роковини народж.) // Україна. Наука і культура. К., 1991. Вип. 25; Матвєєва Л. В., Циганкова Е. Г. А. Ю. Кримський – неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук: Вибране листування. К., 1997; Павличко С. Д. Націоналізм. Сексуальність. Орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. К., 2000, 2001; Епістолярна спадщина Агатангела Кримського. Т. 1–2. К., 2005; Агатангел Кримський: Нариси життя і творчості. К., 2006; Мовні та літературні зв’язки України з країнами Сходу. К., 2010.
О. Й. Пріцак
Основні праці
Про научність фонетичної правописи // Буковина. 1897, 27 марта; Мусульманство и его будущность. Прошлое ислама, современное состояние мусульманских народов, их умственные способности, их отношения к европейской цивилизации. Москва, 1899; Ислам, его возникновение и старейший период его истории. Москва, 1901; Лекции по истории семитских языков. Вып. 1–2. Москва, 1902–03; История арабов, их халифат, их дальнейшие судьбы и краткий очерк арабской литературы. Москва, 1903; История арабов и арабской литературы. Ч. 1–3. Москва, 1911–13; Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася // Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників староукраїнщини ХІ–ХVII вв. К., 1922; Історія Персії та її письменства. К., 1923; Оповідання арабського історика Абу-Шоджі Рудраверського XI в. про те, як охрестили Русь // Юбіл. зб. на пошану академік Д. Багалія з нагоди 70-ї річниці життя та 50-х роковин наук. діяльності. Ч. 1. К., 1927 (співавт.); До історії вищої освіти у арабів та дещо про Арабську академію наук. К., 1928 (співавт.); Нарис історії українського правопису до 1927 р. К., 1929; Тюрки, їх мова та література // Зб. Істор.-філол. відділу УАН. К., 1930. № 105; История новой арабской литературы (19 в. – нач. 20 в.). Москва, 1971; Твори. Т. 1–5. К., 1972–74; Низами и его современники. Баку, 1981; Історія Туреччини: Звідки почалася Османська держава, як вона зростала й розвивалася і як досягла апогею своєї слави й могутності. К.; Л., 1996; Вибрані сходознавчі праці: В 5 т. К., 2007–10.
Рекомендована література
- Бібліографічний покажчик друкованих писань професора А. Е. Кримського // Зап. Істор.-філол. відділу УАН. К., 1919. Кн.1;
- Бібліографічний покажчик писаннів академіка А. Ю. Кримського. К., 1926;
- А. Е. Кримський: Бібліогр. покажч. К., 1941;
- Полонська-Василенко Н. Агатангел Кримський // Україна. 1949. № 2;
- Білодід І. К. Творчий подвиг ученого // Мовознавство. 1971. № 1;
- Полонська-Василенко Н. Д. Академік Агатангел Юхимович Кримський (1871–41) // УІ. 1971. № 3/4;
- А. Ю. Кримський (1889–1971): Бібліогр. покажч. К., 1972;
- А. Ю. Кримський – україніст й орієнталіст: (Мат. Ювіл. сесії до 100-річчя з дня народж.). К., 1974;
- Гурницкий К. И. Агафангел Ефимович Крымский. Москва, 1980;
- Крымский Агафангел Ефимович // Веркалець М. М. А. Ю. Кримський у колі своїх сучасників. К., 1990;
- Пріцак О. Про Агатангела Кримського (У 120-і роковини народж.) // Україна. Наука і культура. К., 1991. Вип. 25;
- Матвєєва Л. В., Циганкова Е. Г. А. Ю. Кримський – неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук: Вибране листування. К., 1997;
- Павличко С. Д. Націоналізм. Сексуальність. Орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. К., 2000, 2001;
- Епістолярна спадщина Агатангела Кримського. Т. 1–2. К., 2005;
- Агатангел Кримський: Нариси життя і творчості. К., 2006;
- Мовні та літературні зв’язки України з країнами Сходу. К., 2010.