КОНОНЕ́НКО Петро Максимович (29. 06(10. 07). 1875, с. Юсківці Сенчанські, нині с. Ісківці Лохвицького р-ну Полтавської обл. — 22. 09. 1942, с. Малі Будища Зіньківського р-ну Полтавської обл.) — живописець, майстер художньої кераміки. Батько З. Лин­ник. Учасник першої світової війни. Закінчив іконописну майстерню Києво-Печерської лаври (1899). Від­тоді жив у Малих Будищах. Створював ікони, іконостаси, зокрема для церкви Різдва Богородиці у с. Малих Будищах, народні картини із зображе­н­ням природи, етно­графічних сценок, порт­рети. Працював у с. Опішня (нині смт Зіньківського р-ну Полтавської обл.): від 1913 — у гончарному на­вчально-показному пункті, викладач малюва­н­ня і кресле­н­ня у восьмирічній школі (1919–26), керамічній профтех­школі (1926–33), одночасно — у промислово-ко­оперативній артілі «Художній керамік» (1926–42). Учасник ви­ставки українського народного мистецтва у Києві, Москві та Ленін­граді (нині Санкт-Петербург; усі — 1936). Роз­мальовував гончарні вироби, зокрема створив порт­рет Т. Шевченка на плескачах, зображе­н­ня бандури зі стовбуром дуба на вазах, тарелях (1920–30-і роки), а також порт­рети діячів культури, літератури і науки, керівника держави, на радянську тематику (тарелі «Червоноармійці», «Фізкультурниця», «Футболісти»). Окремі роботи зберігаються у Полтавському та Охтирському (Сумська обл.) крає­знавчих музеях, Російському етно­графічному музеї у Санкт-Петербурзі, НМУНДМ, Національному музеї-заповід­нику українського гончарства в Опішні.