КО́НСУЛЬСЬКА СЛУ́ЖБА — різновид державної служби, покликаної захищати за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб і громадян Укра­­їни, сприяти роз­витку від­носин з іншими державами, роз­ширен­ню економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних звʼязків і туризму. К. с. здійсню­­ють консульські установи, до яких належать консульські управлі­н­ня Міністерства закордон­них справ Укра­­їни, консульські і генеральні від­діли ди­пломатичних пред­ставництв України, генеральні консульства, консульства та консульські агентства. На від­міну від посольств і місій, консульські установи не є універсальними пред­ставництвами держави за кордоном і виконують свої зав­да­н­ня у сфе­­рі, що, як правило, не стосується суто політичних аспектів між­державних зносин. Лише в тому випадку, коли з певних причин дипломатичне пред­ставництво у державі не від­крито, на консула, за згодою держави пере­бува­н­ня, може бути покладено викона­н­ня ди­пломатичних функцій.

Консульства, як і посольства, входять до системи державних органів зовнішніх зносин, а від­так, мають пред­ставницький характер. Однак посольство завжди одне і знаходиться у столиці держави пере­бува­н­ня, а консульств може бути декілька (їх роз­ташовують не лише в сто­­лиці, а й у інших містах). При цьому компетенція посольства поширюється на права та інтереси акредитуючої держави на всій території держави пере­бува­н­ня, а консульство має лише певну спеціальну компетенцію і діє у межах від­веденого йому консульського округу. Посольство під­тримує контакти з центральними органами влади держави пере­бува­н­ня (урядом, главою держави, Міністерством закордон­них справ тощо), тоді як консульство може напряму контактувати лише з місцевими органами влади (свого консульського округу). Правовою основою функ­­ціонува­н­ня К. с. є Ві­денська конвенція про консульські зносини 1963, дво­сторон­ні консульські конвенції між зацікавленими державами, Консульський статут України 1994 та інші законодавчі акти дер­­жав, що стосуються діяльності консульських установ та їхнього персоналу. Згода, дана на встанов­­ле­н­ня дипломатичних від­носин між двома державами, означає, якщо інше не перед­бачено, згоду на встановле­н­ня консульських від­носин. Разом з тим, ро­зірва­н­ня дипломатичних від­носин не призводить до ро­зірва­н­ня консульських від­носин. Консульська установа може бути від­крита на території держави пере­бува­н­ня тільки за її згодою. Місце­знаходже­н­ня консульської уста­­нови, її клас і консульський округ ви­значає Міністерство закордон­них справ України за погодже­н­ням із державою пере­бува­н­ня. Основні функції консульської уста­­нов ви­значено у Ві­денській конвенції про консульські зносини 1963: захист у державі пере­бува­н­ня інтересів акредитуючої держави та її громадян (фізичних осіб) у межах, регламентованих між­державним правом; сприя­н­ня роз­виткові торгів­вельних, економічних, культурних і наукових звʼяз­­ків між акредитуючою державою і державою пере­бува­н­ня; зʼясува­н­ня всіма закон­ними засоба­­ми умов і подій в торгівельному, економічному, культурному і науковому житті держави пере­бува­н­ня, пові­домле­н­ня про них урядові акредитуючої держави та по­да­н­ня ві­домостей за­­цікавленим особам; видача пас­­портів і проїзних документів громадянам акредитуючої держави та віз або від­повід­них документів особам, які хочуть здійснити по­їздку в акредитуючу державу; на­да­н­ня допомоги і сприя­н­ня громадянам (фізичним і юридичним особам) акредитуючої держави; викона­н­ня обовʼязків нотаріуса, реєстратора актів громадянського стану та інших подібних обовʼязків; охорона інтересів громадян (фізичних осіб) акредитуючої держави у випадках правона­ступництва з причин смерті на території держави пере­бува­н­ня; охо­­рона інтересів неповнолітніх або недіє­здатних осіб, які потребують опіки чи піклува­н­ня; пред­ставництво або забезпече­н­ня пред­ставництва громадян акредитуючої держави у судових органах держави пере­бува­н­ня; на­гляд та інспекція суден і літаків акредитуючої держави, а також їхнього екіпажу; на­да­н­ня допомоги суднам і літакам акредитуючої держави та їхнім екіпажам. В окремих випадках за домовленістю між державами консульські установи можуть виконувати дипломатичні функції, хоча це не прирівнює їх у статусі до дипломатичного пред­ставництва і не дає права претендувати на ди­пломатичні привілеї та імунітети.

Кон­­сульські установи очолюють генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти. При кожному при­­­значен­ні глави консульської установи акредитуюча держава забезпечує його документом, що має форму патенту або подібного акта, який посвідчує посаду, імʼя і прі­звище, категорію або клас, до якого він належить, консульський округ і місце­знаходже­н­ня консульської установи. Найвищий клас має генеральний консул. За загальним правилом у консульській практиці його при­значають главою установи у тих консульських округах, що мають для акредитуючої держави особливе значе­н­ня (території, де компактно проживають вихідці або навіть громадяни акредитуючої держави, регіони з привабливим економічним і торговельним потенціалом, сприятливим інвестиційним кліматом тощо). Главу консульської установи допускає до викона­н­ня своїх функ­­цій держава пере­бува­н­ня шляхом на­да­н­ня до­зволу — консульської екзекватури. Держава пере­бува­н­ня також повин­на забезпечи­­ти йому від­повід­ні умови. Згідно з Ві­денською конвенцією про консульські зносини 1963 для ефективного здійсне­н­ня консульськими устано­­вами своїх функцій їм на­дано від­повід­ні привілеї та імунітети. Серед них — недоторкан­ність консульських архівів, документів та офіційного листува­н­ня; свобода зносин і пере­сува­н­ня; фіскальний імунітет; право консульства кори­­стуватися гербом і прапором своєї держави; митні привілеї. Держава пере­бува­н­ня зобовʼя­­за­­на ставитися до консульських посадових осіб із належною повагою і вживати всіх необхідних заходів для запобіга­н­ня будь-яким посяган­­ням на їхню свободу або гідність. Для забезпече­н­ня цього у 2-му роз­ділі Ві­денської конвенції про консульські зносини 1963 закріп­­лено положе­н­ня про особисту недоторкан­ність консульських посадових осіб, імунітет від юрисдикції, податкових стягнень, звіль­­не­н­ня від митного збору та огляду. Але водночас особи, які користуються привілеями та іму­­нітетами, зобовʼязані (без шкоди для їхніх привілеїв та імунітетів) поважати закони і правила держави пере­бува­н­ня та не втручатися у її внутрішні справи. Крім того, консульські приміще­н­ня заборонено використовувати для потреб, не сумісних з викона­н­ням консульських функцій.

Консульська служба України почала формуватися з моменту її виникне­н­ня та виходу на між­народну арену як незалежної і суверен­ної дер­­жави. Починаючи від січня 1918 УНР у рамках між­державних зносин з іншими державами роз­почала набір службових осіб, які, крім дипломатичних, могли б виконувати й консульські функції. Після більшовицького пе­­ревороту 1917 за кордоном за­­лишилася значна кількість громадян Російської імперії українського походже­н­ня, тому основним зав­да­н­ням українських консульських установ став захист інтересів громадян України, незалежно від їхнього національного походже­н­ня та релігійної приналежності. Від­повід­но до «Закону про громадянство Української Держави» (1918) громадянином ставав ко­­жен, хто склав присягу на вір­­ність Українській державі у приміщен­ні консульської установи. Після ухвале­н­ня цього закону багато осіб українського походже­н­ня, які проживали за межами України, звер­­нулися до консульських установ із проха­н­ням надати їм українське громадянство та видати паспорт. До середини 1918 установи К. с. Української держави функціону­­вали у Берліні, Відні, Стамбулі, Бухаресті та інших містах; за часів Директорії УНР їх зорієнтовано на держави Західної Європи, насамперед Італію, Швецію, Бельгію, Францію, Велику Британію. Одним із остан­ніх документів, який стосувався К. с., був «Закон про громадянство Української Народної Республіки» (1921), що діяв до кінця 1924, коли були остаточ­но закриті остан­ні консульські уста­нови у Берліні та Будапешті.