Кумівство

КУМІ́ВСТВО (вiд лат. cum — у спiлцi) — поширений рiзновид духовної спо­­рiдненостi між кумами, спрямо­­ваний на опiку над дітьми. Традиції народного звичаю обра­н­ня для немовляти «других батькiв» (опі­­кунів, покровителів) надавали над­звичайно великого значе­н­ня: його цiнували не менше, нiж кревну спорiдненiсть, а для духовного єд­на­н­ня К. мало навiть бiль­­шу вагу. Спочатку для хрещення дитини обирали одного кума чи одну куму, пiзнiший варiант — пару кумiв («других батькiв»), регiон. варiант — кiлька пар ку­­мiв (для більшого гонору й шан­­сів дитини щасливіше жити). Корi­н­ня першого варiанта К. сягають часiв матрiархату, коли всiх народжених у роду дiтей вважали причетними до матерi, а опiку над ними брали їхнi брати (роль батька тодi ще не була вирiшальною). Це згодом вико­­ри­стала християн. церква в обря­­дi хреще­н­ня та при­значе­н­ня для новонародженого «вос­приємника», в миру — хрещеного бать­­ка, котрий, згiдно з уявле­н­нями, мусив вiдганяти вiд дитини злi сили. Нар. традицiя вiд­давала пере­вагу парi, тому обирали хре­­щених батька i матір. Така практика побутувала скрiзь в Укра­­їнi, але пiзнiше (деякi дослi­­д­­ники повʼязують це з проникне­н­ням католицизму) у куми по­­чали брати до шести пар. Особливо характерним це було для Над­днiстрянщини (кумів там на­­зивали, як i у молдаван, нанашками). У бойків було прийнято для дiвчаток обирати пару ку­­мiв, а для хлопчикiв — 2–3 пари. З них видiляли «старшу» пару, яка тримала «дитину до хреста»: саме їй надавали право записувати дитину до метрич. кни­­ги. Ін. кумiв, які, за звичаєм, тримали свiчки в церквi пiд час хрестин, називали молодшими, а гостей, котрi брали участь у хрестинах, — пiдкумами (прику­­мами). Як правило, кумів за­про­­шував із хлiбом-сiллю та дарунками батько немовляти з кола добропоряд. людей, які жили у парi. Вiдмову вважали за грiх; погодившись на роль хрещених батькiв, куми ставали най­ближчими для батькiв дитини людьми, а для похресника — «другими батьками», духов. на­ставниками. До їхнiх обовʼязкiв входило вихова­н­ня похресника до одруже­н­ня. Куми ставали ніби членами родини й пере­бирали обовʼязки батьків дитини на випадок їхньої смерті; вони мали приносити дарунки, криж­­мо (за реліг. приписами), хліб, бублики; напр., на Гуцульщині дарували вівцю, коня, сорочку, сірак тощо. Батьки похресника вважали кумів першими порадниками у родинi. Не випадково без них не обходилася жодна важлива подiя в сiмʼї: кумiв за­прошували до супряги, толоки, на найважливiшi свята й обряди, вони заправляли хрестинами, по­стрижинами, весi­л­лям. Похресник був забовʼязаний до­глядати на­званих батькiв до смертi. Роз­рiзняли кумів i за способом обра­н­ня: прохані (кли­­кані), стрiчені (здибані, стрiтен­­ні) та одкупні. Кликаних кумів вибирали із поваж. свояків чи добрих зна­йомих, приятелів. Обирали духов. людей, бо вірили, що ці риси пере­йдуть на дитину. Бідні люди намагалися під­шукати у куми багачів, щоб отримати гарний дарунок, забезпечити майбутнє дитини. Кликаних кумів не міняли, і якщо діти не вмирали, то для новонароджених просили їх знову. Коли дiти в родинi часто хво­­рiли, кликаних кумiв замi­­нюва­­ли першими зустрiчними — «Бо­­жими посланцями». Цей звичай зафіксовано і в ін. народів (напр., у Німеч­чині). Якщо вихрещена дитина довго хворіла, це могли тлумачити як не­вдалий вибір кумів; тоді шукали одкупних кумів. Їм подавали дитину через сінеш. поріг або вікно; при­ймаючи дитину, одкупні куми давали за неї гроші, одягали принесену з собою нову сорочку й від­нині за­ступали хресних кумів. Спец. обряди замiни хрещених батькiв по­вторюють язич­­ниц. при­йоми захисту дитини вiд злих сил, що й донинi подекуди зберiгаються в Укр. Карпатах. Новi куми йшли з дитиною до церкви на христини, а повертаючись додому, обовʼяз­­ково пере­давали її батькам через порiг, садили на вивернутий кожух (символ до­статку та обереговий знак родини), пере­вдягали у чисту бiлизну тощо. Успiх таких ритуал. дiй багато в чому залежав вiд морал. облич­чя кумiв, тому вибiр i конт­­роль за їхньою поведiнкою з боку громадськостi були особ­­ливо ретельними. У народi склав­­ся еталон взаємин мiж кумами, сповнених при­стойностi, духов­­ностi, — вiдповiдно до морал. iдеа­­лу українцiв. Після хреста куми вступають у духов­­не споріднен­­ня. Тому вже Рим. собор 721 за­­боронив кумам входити між собою у любовні зносини, від­тоді це вважають особливо важким гріхом. У нар. сві­домості кумів по від­ношен­ню до батьків охрещеної дитини вважають на­стіль­­ки рідними, що чужоложство між ними було б на­справді смерт. гріхом; натомість пере­люб між кумом і кумою, які тримали дитя до хреста, прирівнюють до звичай. гріха. В укр. пере­казі «Кумова долина» кумів, які згрішили, пере­творено на качок, а долину — на озеро. Про любовні від­носини між кумами згадують у нар. піснях, прислівʼях («кого люди за люди мають, того в куми обирають», «кум із кумою повин­ні жити, як брат із рідною се­строю»).

Пере­носно, у негативному значен­ні К. — потура­н­ня по службі родичам, друзям на шкоду справі, державі загалом. Ще у практиці римських пап у 15–16 ст. прибуткові посади, вищі церковні зва­н­ня чи землі надавали близьким родичам. При­значе­н­ня членів родини, кумів, зна­йомих на посади незалежно від їхніх професійних здібностей називають непотизмом (різновид К. і фаворитизму). К. у владі, економіці, інших сферах людської діяльності спричинює корупцію.

Завантажити статтю