Католицизм

Визначення і загальна характеристика

КАТОЛИЦИ́ЗМ (від грец. καθολικός — все­осяжний, вселенський, цілісний) — найчислен­ніший з трьох основних (поряд із православʼям і протестантизмом) напрямів християнства. Католиками є понад 1 млрд населе­н­ня Землі. К. — це сукупність доктрин (теологічних, світо­глядних, моральних, соціальних, політичних), релігійної практики й організаційного устрою Католицької Церкви — християнської релігійної спільноти, яка ви­знає верховенство єпис­копа Риму (Папи Римського) і дотримується єд­ності у справах віри та церковної дисципліни незалежно від расового й етнічного походже­н­ня, статі, громадянства, соціального статусу, політичних по­глядів її прихильників. Характерною рисою К. є його ін­ституційно-організаційне оформле­н­ня, при цьому організаційна єд­ність стосується лише релігійної сфери життя віруючих. Католицька Церква — складна, централізована система, що виражено в її ієрархічно-харизматичній структурі, наявності осіб, груп та установ, які виконують притаман­ні їм функції й обовʼязки. 

Згідно з уче­н­ням Католицької Церкви, її засновником, первосвящеником і главою є Ісус Христос. Примат керівництва і повнота духовної, юридичної й ординарної влади в К. належить земному намісникові Христа — Папі Римському, якого обирають довічно зі­бра­н­ням (конклавом) кардиналів. Його кафедра — Апостольський Престол (або Св. Престол) — має особливий статус, зумовлений успадкува­н­ням Папою влади, яка була на­дана Христом апостолові Петру — першому єпис­копові Риму. Папа є монархом і сувереном духовно-адміністративного центру К. — Апостольського Престолу і міста-держави Ватикан. Офіційною доктриною K. є томізм — створена богословом 13 ст. Т. Аквінським метафізична релігійно-філософська теорія, на основі якої в 19–20 ст. по­став один із най­впливовіших філософських напрямів, теологічна форма сучасного обʼєктивного ідеалізму — неотомізм. Згідно з соціально-політичною філософією неотомізму, в основу якої покладено ідеї гуманізму, права, свободи і справедливості, людина, наділена сві­домістю, волею, свободою і від­повід­альністю, є вінцем живої природи. Права людини від­несено до категорії природних (божествен­них) прав; найістотнішою серед свобод ви­знано свободу совісті. Суспільство роз­глядають як природну сукупність повʼязаних між собою біо­логічними, психічними, общин­ними, економічними, політичними і, найістотніше, релігійними узами його основних складників — родини, громади, професійних обʼ­єд­нань і, зрештою, держави. Від­носини особи із су­спільством поділяють на 3 типи, при цьому позитивно оцінюють лише один — солідаризм, тоді як абсолютизацію двох інших — індивідуалізму чи колективізму — вважають хибною крайністю; особистих благ можна досягти лише за умови гармонійних від­носин із су­спільством і всім людством. 

Універсальну соціальну доктрину Католицька Церква започаткувала за понтифікату Лева XIII (1878–1903). Ідею активної участі католиків у політичному, соціальному і громадському житті висловлено в енцикліці про християнський устрій держави «Immortale Dei» (1885). Одним із основних документів К. із соціальних про­блем є енцикліка «Rerum novarum» (1891), в якій ви­знано існува­н­ня су­спільної не­справедливості, притаман­ної капіталістичному ладу, необхідність захисту Церквою інтересів трудящих, і водночас під­тримано ідею захисту приватної власності як невід­ʼємної частини природних прав людини і спів­праці класів, спростовано ідею соціалістичного шляху виріше­н­ня соціальних питань. Енцикліки римських понтифіків 20 — поч. 21 ст. присвячено глобальним про­блемам людства: соціальній справедливості, соціалізму і комунізму, солідарності, праці, науково-технічному про­гресу, моральним засадам су­спільного життя, значен­ню родини, збережен­ню миру, природного середовища. 

Папа Бенедикт XVI в енцикліці «Deus Charitas est» (2006), торкаючись про­блеми доброчин­ності й полемізуючи з марксистською критикою християнського милосердя, за­значає, що соціальна справедливість — політичне зав­да­н­ня, яке пере­буває в зоні від­повід­альності держави, а не Церкви. Водночас понтифік під­креслив, що Церква завжди готова брати участь у житті су­спільства; робити свій внесок у справу соціальної справедливості шляхом милосердних вчинків — обовʼязок Церкви і кожного вірянина. Окрім зверне­н­ня до теми християнської надії, енцикліка «Spe Salvi» (2007) роз­глядає феномен атеїзму і повʼязані з ним про­блеми сучасного су­спільства. Глава Католицької Церкви за­стерігає людство від нових соціальних екс­периментів, наголошуючи на моральній складовій про­гресу. Темою енцикліки «Caritas in Veritate» (2009) є актуальні соціальні про­блеми, повʼязані з процесами глобалізації і роз­горта­н­ням світової фінансово-економічної кризи. Від­значаючи контраст між багатством і бідністю в сучасному світі, Папа наполягає на необхідності звʼязку між соціально-економічним роз­витком су­спільства і повагою до людської особистості. Декларуючи не­втруча­н­ня у без­посередню політичну боротьбу, Апостольський Престол здійснює сут­тєвий вплив на політичне життя, вказуючи на цін­ності, які мають надихати су­спільство заради загального блага.

Політичний вимір діяльності Католицької Церкви і сві­домості католиків називають політичним К. (політологією К.). Ставле­н­ня до політичного К. залежить від оцінки ролі релігії в су­спільному житті та політичних по­глядів. Ортодоксальний К. трактує політику не як боротьбу за державну владу, а лише як сві­дому, вільну й оптимальну спів­організацію життя су­спільства, насамперед держави. Натомість модернізм, секуляризм і т. зв. приватний К. наполягають на мінімізації присутності Католицької Церкви в су­спільній, економічній, культурній, науковій та інших сферах публічного життя. Пред­ставники таких течій, як політичний атеїзм, постмодернізм, крайній лібералізм, роз­глядають політичний К. як прагне­н­ня Католицької Церкви до узурпації сфери політики. Від­повід­но до офіційної позиції Католицької Церкви, її право на участь у політичній діяльності не може бути опосередкованим. 

Політична доктрина К., цілком узгоджуючись із засадами християнства, змінюється залежно від конкретних об­ставин реального світу, значне місце в ній за­ймає трактува­н­ня про­блем сучасності. К. від­хиляє ідеологію і політику тоталітаризму, фундаменталізму, расизму і шовінізму, будучи противником теократії, водночас негативно оцінює су­спільно-політичний атеїзм і секуляризацію. Не­прийнятними для нього є також аксіологічна нейтральність, брак плюралізму і толерантності, заперече­н­ня діалогу й екуменізму. Від­носини між К. і державами мають від­повід­ати трьом основним принципам, закладеним у ріше­н­нях 2-го Ватиканського собору (1962–65): дотрима­н­ня свободи віро­сповіда­н­ня, незалежне спів­існува­н­ня Церкви і держави, спів­праця між ними в інтересах людини. Принциповими вимогами К. до своїх послідовників є лояльність до світської влади, дотрима­н­ня законів, якщо вони не суперечать моральним нормам, турбота про народ і країну. Водночас католики можуть по-різному позиціонуватися стосовно політичних ідей та реалій.

Літ.: J. Ratzinger. Kirche, Ökumene und Politik. Basel, 1987; Giovanni XXIII. La fede e la politica. Roma; Bari, 1988; Хома І., о. Нарис історії Вселенської Церкви. Рим, 1990, Л., 1995; J. Ratzinger. Zur Gemeinschaft gerufen. Freiburg im Breisgau, 1991; J. D. Faris. Eastern Catholic Churches. New York, 1992; W. Rood. Rom und Moskau: Der heilige Stuhl und Rußland bzw. die Sowjetunion von der Oktoberrevolution 1917 bis zum 1. Dezember 1989. Altenberge, 1993; Cz. S. Bartnik. Teologia spoleczno-polityczna. Lublin, 1998.

Н. С. Рубльова

Завантажити статтю