КОРОТКОМЕТРА́ЖНИЙ ФІЛЬМ — кінокартина, що за тривалістю не пере­вищує 40 хвилин екран­ного часу, за­звичай — 10–20 хвилин. На перших етапах кінемато­графа усі фільми були короткометражні, згодом, зав­­дяки удосконален­ню знімальної техніки, створили повнометраж­ні фільми (тривалістю понад годину), що часто містили по кілька серій. К. ф. продовжують існувати як само­стійна форма кіномистецтва. Їх поділяють на ігро­ві, документальні (хроніка, кінонарис, кінопорт­рет та ін.), науково-популярні (пі­знавальні, на­вчальні стрічки тощо), анімаційні. Жанрова і тематична палітра К. ф. така ж, як і повнометражних — драма, комедія, трагікомедія, детектив, трилер, фільм жахів тощо. Обмежена тривалість К. ф. ви­значає особливості їх драматургії, що перед­бачає чіткість задуму, виразність і лаконізм. Практично всі кінорежисери роз­починають свою творчість із К. ф. Часто К. ф. різних режисерів обʼ­єд­нують у кіноальманахи з метою прокату, а також здійснюють засадниче фільмува­н­ня тематичних чи жанрових альманахів К. ф. («РоҐоПॻ, 1963, Р. Рос­селіні, Ж.-Л. Ґодар, П.-П. Пазоліні, У. Ґреґорет­ті; «Чотири кімнати», 1995, режисер К. Тарантіно, Р. Родріґес та ін.; «Париж, я тебе люблю», 2006, реж. Т. Тиквер, брати Коени, А. Куарон, В. Сал­лес та ін.). Серед українських — кіноальманахи «Мудаки. Арабески» (реж. В. Тихий, Ю. Шашкова, І. Тімшин, Ж. Довгич та ін.), «Закохані в Київ» (режисер Т. Ткаченко, О. Борщевський та ін.; обидва — 2010), «Україно, ґудбай!» (2012, режисер В. Тихий, А. Ку­ріна, М. Слабошпицький, Є. Мат­вієнко, Ю. Ковальов та ін.). У ме­­жах документального проекту під загальною наз­вою «Вавилонʼ13» (грудень 2013 — лютий 2014) створили понад 100 К. ф. хронікального характеру, що послідовно висвітлюють події Української революції гідності.

Серед знаних українських кінемато­графістів старшого поколі­н­ня, які практикують як режисери К. ф., — К. Муратова (альманах «Три історії», 1997; «Лист до Америки», 1999; «Лялька», 2007), М. Іл­лєн­ко («Одноразова вічність», 2001; «Маленька подорож на великій каруселі», 2002; «Далі буде», 2014) — ігрове кіно; С. Буковсь­кий («Завтра свято», 1987; «Дис­локація», «Пейзаж. Порт­рет. На­тюрморт»; обидва — 1992) — документальне кіно; Є. Сивокінь («Людина і слово», 1973; «Країна Лічилія», 1982; «Засипле сніг дороги», 2004) — анімаційне кіно. Ві­домі українські режисери середнього і молодшого поколі­н­ня, які знімають короткометражні стрічки: В. Ти­хий («Русалонька», 1996; «Рано-вранці», 2009; «Дідочок», 2014), М. Слабошпицький («Діа­гноз», 2009; «Глухота», 2010) — ігрове кіно; Р. Бондарчук («Таксист», 2007; «Метро», 2014) — ігрове й документальне кіно; С. Коваль («Злидні», 2005; «Чорнозем», 2013) — анімаційне кіно. Низка вітчизняних короткометражних кінокартин нагороджена призами най­пре­стижніших між­народних кінофестивалів: «Срібний ведмідь» між­народного кінофестивалю у Берліні — «Йшов трамвай № 9» (2003, режисер С. Коваль); спеціальний приз журі між­народного кінофестивалю у Клермон-Фер­рані (Франція) — «Проти сонця» (2004, режисер В. Васянович); «Золота пальмова гілка» між­народного кінофестивалю у Кан­нах — «Подорожні» (2005, режисер І. Стрембіцький; «Крос», 2011, режисер М. Врода); «Срібний Леопард майбутнього» між­народного кінофестивалю у Локарно (Швейцарія) — «Ядерні від­ходи» (2012, режисер М. Слабошпицький). У м. Тампере (Фінляндія), Обергаузен, Ман­нгайм, Ляйпциґ (усі — Німеч­чина), Клермон-Фер­ран, Краків, Нью-Йорк та інших містах світу регулярно від­буваються між­народні кінофестивалі короткометражного кіно. У ме­жах різних кінофестивалів загального типу (зокрема у Кан­нах і Берліні) проводять конкурси К. ф. Серед найві­доміших українських фестивалів короткометражного кіно — «Від­крита ніч», Київський між­народний фестиваль короткометражних філь­мів та «КіноЛев» (Львів). Між­народний кінофестиваль «Молодість» (Київ) і Між­народний фестиваль документального кіно про права людини «DOCUDAYS UA» традиційно мають кілька конкурсних про­грам К. ф., як і Між­народний фестиваль анімаційного кіно «Крок».