Кучма Леонід Данилович

КУ́ЧМА Леонід Данилович (09. 08. 1938, с. Чайкине Новгород-Сі­­верського р-ну Чернігівської обл.) — державний і політичний діяч. Другий Президент України (1994–99, 1999–2004). Кандидат технічних наук (1988), професор (1994). Ленінська пре­­мія (1981). Державна премія України в галузі науки і техніки (1993). Закінчив Дніпропетровський університет (1960). Відтоді працював у КБ «Південне»: 1972–75 — помічник головного конструктора, 1975–81 — секретар парткому, 1982–86 — 1-й заступник генерального конструктора; 1986–92 — генеральний директор ВО «Південний машино-будівний завод» (обидва — Дніпропетровськ, нині Дніпро). 1992 обраний Прем’єр-Міністром України, 1993 подав у відставку, мотивуючи це конфліктом із тодішнім Президентом України Л. Крав­­чуком.

1994 обраний Президентом України. У 2-му турі отримав 52,2 % голосів виборців, найбільше — у Криму та Севастополі. Його виборчу кампа­­нію підтримала РФ. Ключовими передвиборчими гаслами стали засудження розпаду СРСР, максимальне зближення з РФ, надання російській мові статусу офіційної, боротьба з корупцією, розв’язання соціальних проблем. До здобутків його першого президентського терміну зараховують стабілізацію національної валюти, прийняття 1996 Конституції України (співголова Конституційної комісії), економічні укази, що відіграли ключову роль у реформуванні відносин власності, переході української економіки на ринкові відносини. Кучма доклав багато зусиль для зміцнення взаємин України та РФ (укладення й ратифікація Договору про друж­­бу та співпрацю), поглиблення польсько-українських взаємин. Водночас проголошений курс на боротьбу з корупцією і організованою злочинністю повністю провалився. Він наблизив до себе представників певних олігархічних угруповань. 1996–97 за його рекомендацією КМ України очолював П. Лазаренко, заарештований 1999 у США і засуджений за звинуваченням у привласненні значної суми грошей. На цьому тлі тривало масо­­ве зубожіння людей, які отриму­­вали мізерні зарплати та пенсії, значно зріс відплив трудових ресурсів за кордон, почала запроваджуватися цензура. Кучма заявив, що перший термін не дав йому змогу реалізувати всі задуми й використати досвід інших країн для покращення ситуації в Укра­­їні, тому він має намір боротися за переобрання.

1999 у 2-му турі переобраний на посаду Президента України (отримав 56,2 % голосів виборців). На від­­міну від попередніх виборів, 1999 він не мав масової підтримки виборців Криму і Севастополя, які вважали, що Кучма не виконав своїх обіцянок щодо статусу російської мови та подальшого зближення з РФ. Значну роль у переобранні Кучми відіграли запрошені з інших країн політтехнологи (насамперед російські), великих мас­­штабів набуло маніпулювання громадською думкою, використання адміністративного ресурсу (забезпечення го­­лосів виборців зусиллями місцевих керівників). Під час 2-го президентського терміну він у зовнішній політиці реалізовував лінію на багатовекторність і заявляв, що Україна зацікавлена у подальшій інтеграції у Європу, а також у розвитку стратегічного партнерства з РФ та США, у внутрішній — балансування між олігархічними угрупованнями та інтересами власної родини. За­­галом обіцянки Кучми побудувати соціально відповідальну державу, економіку добробуту залишилися нереалізованими, країни Заходу почали поступово дистанціюватися від України з дискредитованим лідером на чолі. Цій дискредитації значно сприя­­ло зникнення 2000 опозиційного жур­­наліста Г. Ґонґадзе (див. також Справа Ґонґадзе). 2000 спочатку в Києві, від 2001 — в інших регіонах України розпочалася акція «Україна без Кучми». 2001 ВР України кілька разів намагалася розпочати стосовно нього процедуру імпічменту. 2003 Кучму обрано головою Ради голів держав СНД, і він посилив курс на зближення з РФ.

2004 партія «Християнський рух» висунула його кандидатом на президентських виборах, а Конституційний суд Укра­­їни визнав право балотуватися (перший президентський термін Кучми розпочався до прийняття Конституції України). За таких умов він заявив, що не має наміру йти у Президенти, а підтримує кандидатуру Прем’єр-Міністра України В. Януковича. Водночас влада почала форсоване запровадження політичної реформи, за якою значно зростали повноваження прем’єр-міністра і обмежувалися права Президен­­та України. Пропрезидентські політичні сили виступали за те, щоб посаду прем’єр-міністра у майбутньому посів Кучма. Це спричинило нову хвилю протестів, що значно посилилися після 1-го туру президентських виборів 2004, коли режим вдався до прямих фальсификацій виборчого процесу, порушення прав виборців. У кра­­їні розпочалися масові протестні акції, відомі як Помаранчева ре­волюція, поглиблювалося протистояння, що могло перерости у громадянську війну. В таких умовах розпочався пошук компромісу. 8 грудня 2004 ВР прийняла низку змін до Конституції України, відповідно до яких Україна фактично перетворена у парламентську республіку.

Від 2005 — голова Благодійної організації «Президентський фонд Л. Кучми “Україна”». У 2014–20 брав участь у роботі тристоронньої кон­тактної групи (Україна–ОБСЄ–РФ) з мирного врегулювання війни на сході України, що мала шляхом перемовин залагодити кровопролиття і врятувати ці регіони від гуманітарної катастрофи (інші члени групи від України — Л. Кравчук, Є. Марчук). Автор книг «Про найголовніше» (К., 2001), «Укра­їна — не Росія» (Москва, 2003), «Своїм шляхом. Роздуми про економічні рефор­­ми в Україні» (2004), «Після Май­­дану» (2007), «Зламане десятиліття» (2010; усі — Київ).

Завантажити статтю