ЛА́СТІВКА Корнило Остапович (псевд. і крипт.: Вернигора-Вірленко, К. Л.; 30. 12. 1893, с. Горошівці, нині За­ставнів. р-ну Чернів. обл. — 17. 12. 1975, Ві­день) — письмен­ник, народо­знавець. Закін. Чернів. університет (1930). У 1916–17 пере­слідувався рос. окупац. адмі­ністрацією, а від 1918 — румун. владою. Від 1932 служив священиком на Пд. Буковині, водночас спів­працював з чернів. часописами «Час», «Само­стійна думка», «Само­стійність» та ін. Листувався із Миколою Євшаном, за сприя­н­ня якого дебютував віршем «Бажа­н­ня» у січні 1914 у львів. двотижневику «Ілю­стрована Україна», а згодом на­друкував низку поезій у буковин. ж. «Промінь», «Само­стійна думка», альманасі «Назу­стріч волі». Пере­важно це тонко нюансована лірика природи і коха­н­ня, але є в нього і громадян. вірші, сповнені протесту проти румун. окупації на поч. 1920-х рр. Пн. Буковини («При­йшли кати у нашу хату», 1922; «І я зажив серед пустині…», 1923) та проти більшов. терору в Україні («Нова Голгофа»). У своїх творах часто використовував сюжетні мотиви й образи з Біблії. Уклав зб. «Пісня пісень» (не­опубл.). Автор драм. етюду «Плач Єремії» (1923), який є талановитим продовже­н­ням традицій Лесі Українки у цьому жанрі. У тяжкій недолі ізраїл. народу біблій. часів сучасники Л. впі­знавали трагічне становище України після поразки Визв. змагань 1917–21, а в майстерно пере­даних душев. муках героя — пере­жива­н­ня учасників цих змагань. Писав казки (1916–21; окреме вид. — «Сон Іванової ночі», Чц., 1929), роз­відки на істор. тематику («Два брати», 1930; зб. творів про добу геть­мана П. Сагайдачного «Пере­вертень», 1935), сучасну йому дійсність (цикли «Вій­на», 1923; «Село», 1934). У новелі «Ілашева теличка» (1934) особливо від­чувається вплив літ. шкіл В. Стефаника (в роз­крит­ті трагізму селян. життя за умов поневоле­н­ня окупац. владою) і М. Коцюбинського (у змалюван­ні тонкощів дит. психології). Був він і май­стром лірико-публіцист. етюду, що засвідчує мініатюра «Коли цвітуть черешні» (1937) — спомини про весну 1917, коли ЦР роз­почала роз­будову Української Держави. У 1930-і рр. під­готував романи «По втраті батьківщини» та «Біла мрія», доля яких неві­дома. 1941 пере­їхав до Відня. Писав оповіда­н­ня й повісті («Два шляхи», опубл. у кн. «Ві­дірвані лист­ки», Буенос-Айрес, 1968; «Стогне земля» — арґентин. ж. «Дзвін») про укр. трагічну дійсність 1930– 40-х рр., життя укр. буковин. села часів радянізації, емі­грантів з Буковини, зокрема й свій тернистий шлях. Пере­кладав з нім. та румун. мов. 1922 у ж. «Про­мінь» опублікував інтер­претов. ним фрагменти німецькомов. поеми С. Воробкевича «Цар Іван Грозний», на­прикінці 1920 — на поч. 30-х рр. у г. «Час» — уривки з романів Е.-М. Ремарка «На західному фронті без змін» (у Л. — «На Заході нічого нового»), Е. Цапа «Що зламало життя» тощо. На­прикінці 1938 під­готував перекл. роману румун. прозаїка Л. Ребряну «Йон» (подаль­ша його доля неві­дома). Важливе місце у твор. доробку Л. посідають народозн. студії, які друкувалися пере­важно у чернів. періодиці, окремі з них опубл. у Коломиї, Львові й Варшаві. В австр. період під­готував фольк­­лорно-етногр. дослідж. «Осно­ви українських календарних до­сліджень» (опубл. частково).