ЄВША́Н Микола (справж. — Федюшка Микола Йосипович; ін. псевд.: Лебедик, Явір; 19. 05. 1889, містечко Войнилів, нині смт Калус. р-ну Івано-Фр. обл. — 23. 11. 1919, Він­ниця) — літературний критик, публіцист, пере­кладач. Навч. у Станіслав. гімназії (нині Івано-Франківськ), від 1908 студіював германістику і україністику у Львів. університеті. Водночас працював у б-ці НТШ і особистим секр. М. Грушевського. Через політ. об­ставини 1910 продовжив навч. у Віден. університеті. Як літ. критик дебютував 1907 рецензією на вірш П. Карманського у альманасі «На роз­світі», висловивши, щоправда, тільки без­посередні враже­н­ня від поезії. Надалі по­стійно публікувався у ж. «Українська хата» (Київ) і «ЛНВ», галиц. філію ред. якого очолював 1912–14 (Львів). 1908 у ж. «Бджола» об­стоював принцип естет. вартості у літературі, чим започаткував модерніст. тенденції в укр. літературо­знавстві. Як пред­ставник нової течії у літ. критиці позиціонувався проти народництва в літературі, за новаторство й мист. шука­н­ня, під­креслюючи роль твор. індивідуальності. У ст. «Пісня про Мойсея» (ж. «Будучність», 1909, ч. 1–2) на­звав поему «Мойсей» І. Франка вершиною худож. успіху та по­ставив її поруч із творами на біблійну тематику Я. Кас­провича, Ґ. Флобера і Я. Врхліцького, за­значивши, що пере­довсім це «слово до українського народу, як гімн у честь його могутнього духу». У нарисі «Поетична творчість Івана Франка» (ж. «Українська хата», 1909, ч. 7–8) Є. пред­ставив могутність творчості: її сила «пульсує в на­ступальності поетичного слова, в його чині, в гарячій любові ліричного героя до правди, до життя в сукупності усіх його грізних драм, усієї жагучості роз­витку і гостроти». До письмен­ників, які мають творчу волю, поруч з І. Франком, зарахував Лесю Українку, О. Кобилянську та М. Коцюбинського («…се наш літературний арсенал, найвища ін­станція… Вони на те, щоби література могла пере­бути час формува­н­ня, не одну гостру і небезпечну кризу талантів, вони регулюють літературний дух і життя, серед роз­би­т­тя та зневіри дають приклади монументальної сили, високих аристократичних змагань та духовної культури»). У кн. «Тарас Шевченко» (К., 1911) роз­глянув творчість Кобзаря з філос. та психол. позицій, зокрема у роз­ділі «Релігія Шевченка» зробив висновок, що роз­мови з Богом були єдиною можливістю поета «сціле­н­ня свого роз­битого серця, зберегти віру в людину, у себе самого і свої устремлі­н­ня, про­йшовши пекло життя». Поруч із Т. Шевченком, почасти проти­ставляючи йому, Є. висунув недооцінюваного народниками П. Куліша — як пред­ставника більш тривкої поезії, звільн. від «елементу інстинктивності». У творах В. Стефаника вбачав справжнє по­єд­на­н­ня соц. спрямованості й естет. вартості, вважаючи, що їх психологізм не має рівних навіть у європ. літ-рі. Присвятив низку роз­відок творчості зх.-європ. письмен­ників, зокрема Р. Кіплінґа, С. Бот­тічел­лі, М. Ленава, М. Конопніцької, Б. Пруса, з метою проти­ставити декадент. на­строям в укр. літературі «вольовий, оптимістичний характер образу людини», примусити творити ідеал високогармонійної, мужньої і сильної людини майбутнього. Під час 1-ї світової війни служив старшиною австр. армії, воював на рос., румун. та італ. фронтах. З утворе­н­ням ЗУНР (листопад 1918) організував і очолив оборону її зх. кордону по р. Сян, проте незабаром отримав наказ роз­пустити військо. У березні–травні 1919 працював в уряд. г. «Республіка» (Станіслав), одночасно друкувався в опозиц. до ЗУНР часописах «Нове життя» і «Народ». Згодом при­знач. головою архівно-істор. від­ділу при начальній команді УГА. Помер від тифу у т. зв. чотирикутнику смерті.