Латиниця

Визначення і загальна характеристика

ЛАТИ́НИЦЯ — одна з найдавніших систем письма, якою користувалися давні римляни, і яка стала осно­вою письма більшості народів Західної Європи. Назва походить від племені латинів. Інша назва — латинка. Є від­галуже­н­ням етруського алфавіту, що походить від грецького письма. Найдавніший напис латиниці виявлено на золотій за­стібці з міста Пренесте (нині комуна Палестрина по­близу Рима; 6–5 ст. до н. е.). Напрям письма від початку — справа наліво, згодом перший рядок текс­ту читали справа наліво, другий — зліва направо, і так до кінця текс­ту (так званий бу­строфедон), після 4 ст. до н. е. — лише зліва направо. Форма літер усталилася у 1–5 ст. Спочатку використовували лише великі літери (маюскульне письмо), від 8 ст. — великі й малі (мінускульне письмо). Латиниця стала основою алфавітів багатьох мов Європи (зокрема романських, германських, західнословʼянських, окремих пів­ден­нословʼянських, фіно-угорських), деяких мов Африки, Америки, Азії. Латиниця створила значну частину писемної спадщини України (латинською і польською мовами).

Проникне­н­ня латиниці в Україну повʼязують з канцелярією князя Данила Галицького, який після прийня­т­тя 1254 королівського титулу налагодив контакти з країнами Європи. Початок 14 ст. датовані перші латиномовні акти внутрішнього обігу, що зʼявилися в Галичині. До середини 15 ст. латинська мова на цій території майже повністю витіснила староукраїнську з адміністративної і судової сфер. На Волині і Над­дні­прянщині функції ділової латини були значно вужчими, оскільки в цій ролі від кінця 16 ст. тут почали за­стосовувати польську мову. З огляду на контакти українських писарів з мовами, де використовували латиницю від 14–15 ст., цю традицію частково збережено і в українських памʼятках ділової писемності 16–17 ст., а саме ві­домі випадки за­стосува­н­ня латиниці у памʼятках, написаних тодішньою українською мовою, напр.: «tedy... Oleszko Pukossowicz у so staremy liudmy wiwył zemliu sczo ko Poukossowczom panu Mirosławu od Bludnik hranicza» (Галич, 1413). Ці українськомовні записи із за­стосува­н­ням латиниці польського типу, що виникли стихійно, мають велику цін­ність для історії української мови, бо в них значно точніше, ніж у кириличних памʼятках, скутих традицією, від­ображено тодішню українську мову, зокрема її фонетику.

Водночас від кінця 16 ст. унаслідок пере­орієнтації на західноєвропейські освітні зразки латиниця уві­йшла в широкий обіг як мова освіти й культури. Основна частина памʼяток такого роду повʼязана з Києво-Могилянською академією, а також з уніатськими школами Галичини і Прав­обережної України. На­прикінці 16 ст. в українських друкарнях започатковано книго­друкува­н­ня латинською і польською мовами. Після роз­паду Речі Посполитої (кін. 18 ст.) польська мова ще понад пів­столі­т­тя зберігала провід­ні позиції в Прав­обережній і понад столі­т­тя — у Галицькій Україні, де в середині 19 ст. навіть дебатувалася ідея за­провадже­н­ня латинського алфавіту для українського письма.

Еволюція латиниці в Україні як графічної системи в найзагальніших рисах від­ображала загальноєвропейський процес роз­витку письма, що полягав у по­ступовому витіснен­ні середньовічних готичних канонів новітньою моде­л­лю, витвореною на основі так званої гуманістичної стилістики італійського походже­н­ня. Остаточне витісне­н­ня готичних курсивів близькими до сучасного письма гуманістичними від­булося в Галичині у другій половині 16 ст., а у волинсько-над­дні­прянському регіоні — в першій половині 17 ст. Протягом 18–19 ст. в Україні мали місце такі ж самі зміни моди на стилі письма, як і притаман­ні європейській графіці того часу завдяки поширен­ню загально­вживаних під­ручників калі­графії та шкіл прописів. У книго­друкуван­ні спершу в обігу було два типи шрифтів, характерних для тодішніх друкарень Чехії і Польщі: для латиномовних текс­тів — італійські, для польськомовних — німецькі готичні. Від 18 ст. утвердилися новітні шрифти, на­ближені до сучасних. Спроба за­стосувати латиницю до сучасної української мови у 20-х роках 20 ст. успіху не мала. Проте не втрачає актуальності про­блема викори­ста­н­ня латинської транс­крипції та транслітерації у наукових, зокрема між­народних, ви­да­н­нях, а також у практиці між­народних контактів (зокрема в теле­графному звʼязку).

Літ.: Истрин В. А. Развитие письма. Москва, 1961; Гиляревский P. С., Грив­нин В. С. Определитель языков мира по письмен­ностям. Москва, 1961; Різник М. Г. Письмо і шрифт. К., 1978; Павленко Н. А. История письма. Минск, 1987.

Ф. О. Нікітіна, Й. М. Яковенко

Завантажити статтю