ЛЕВИ́ЦЬКИЙ Євген Йосипович (17. 01. 1870, с. Качанівка, нині Під­волочис. р-ну Терноп. обл. — 21. 11. 1925, Ві­день) — громадсько-політичний діяч, дипломат. Навч. у гімназії в Тернополі, Львів. і Віден. університетах. Здобув докторат із права, працював адвокатом у Відні. Спів­засн. і спів­автор про­грами Укр. радикал. партії (1890), голова Всесловʼян. студент. кон­гресу (Ві­день, 1892). Згодом в Укр. радикал. партії очолив т. зв. групу молодих, після роз­колу ви­йшов з неї. 1899 взяв участь у створен­ні Укр. нац.-демократ. партії, уві­йшов до її керів. органів. Під час 1-ї світової вій­ни — чл. Заг. укр. ради. Здійснював пропагандист.-просвітн. роботу в таборах для військовополонених українців — вояків рос. армії. Видав кілька брошур укр. і нім. мовами про Україну та боротьбу за її незалежність, зокре­ма «Листи з Німеч­чини» (1916). У листопаді–грудні 1918 — послан­ник ЗУНР у Швейцарії; від січня 1919 — посол УНР, від груд­ня того ж року — посол ЗУНР у Німеч­чині; 1920–23 — голова дипломат. місії ЗУНР у Чехо-Словач­чині. 1923 повернувся до Відня.