ЛЕВИ́ЦЬКИЙ Модест Пилипович (псевд. і крипт.: М. Пилипович, М. Виборний, Макогоненко, М. Поліщук, М. Ви­гнанець, Залізничний служащий, Дід Модест, М. Л. та ін.; 13(25). 07. 1866, с. Вихилівка Проскурів. пов. Поділ. губ., нині Ярмолинец. р-ну Хмельн. обл. — 16. 06. 1932, Луцьк, пере­­похов. у с. Гаразджа Луцького р-ну Волин. обл.) — лікар, письмен­ник, пере­кладач, громадсь­кий діяч. Брат Софії, чоловік Зінаїди Левицьких. Закін. істор.-філол. (1888) та мед. (1893) факультети Університету св. Володимира у Києві. Лікар. практику роз­почав на Оренбур. залізниці (Росія); згодом працював у м. Ковель (нині Волин. обл.), у селах Поді­л­ля, де провадив освітню діяльність. Від 1905 — директор фельдшер. школи та кер. притулку для під­кинутих дітей у Києві. Під час роботи у земській лікарні в м. Боярка (нині Київ. обл.) спів­працював із «Гро­мадою», зокрема з Б. Грінченком, С. Єфремовим, М. Лисенком. 1907 у Києві опубл. першу зб. «Оповіда­н­ня». Друкувався у «Київській старовині», «ЛНВ», газетах «Громадська думка», «Рада», «Нова громада», зб. «На вічну памʼять Котляревському», альманасі «Нова рада» та ін. 1907–11 був лікарем на залізнич. ст. Радивилів (нині Рівнен. обл.), від 1912 — у м. Біла Церква (нині Київ. обл.; 1917 — також дир. і викл. української мови укр. гімназії). Від 1918 очолював культ.-осв. від­діл Міністерства шляхів, від 1919 — радник укр. дипломат. місії в Греції, а згодом очолив її, видавав грец. мовою часопис. Пере­їхав до Відня, згодом — до м. Тарнув (Польща), де у вересні 1921 став остан­нім Міні­стром нар. здоровʼя й опікува­н­ня УНР в екзилі. Після ліквідації Міністерства організував курси медсестер, 1922 завідував санаторієм для хворих на туберкульоз вояків Армії УНР у м. Закопане (Польща). Очолював Гол. управу Укр. Червоного хреста (1921–22). Згодом пере­їхав до м. Подєбради (Чехо-Словач­чина), де працював лікарем і викл. Укр. госп. академії. 1927 повернувся в Україну, мешкав у Луцьку, викладав у гімназії (на її будівлі Л. встановлено мемор. дошку). Написав низку творів про Визв. змага­н­ня 1917–21, зокрема «Glo­ria Victus» («ЛНВ», 1925), «Людина-звір» (там само, 1927), «Чужинець про Петлюру» (перед­руковано в кн. «Симон Петлюра — державний муж», Нью-Йорк, 1957), пʼє­су «Без­­партійний», водевіль «В клу­ні» (разом з І. Поповим). Не­опубл. залишилися роман «Перша руїна» та мемуари «Спогади лікаря» (1898–1929). Л. — автор мовозн. статей, під­ручників «Гра­матика української мови» (К., 1918; Шип­йорно, 1921; Берлін, 1925), «Українська читанка» (Р., 1930), праці «Дещо про сучасну стадію роз­витку української літературної мови» (К., 1913) та ін. Разом із дружиною пере­клав романи «Історія одного селянина» Еркмана-Шатріана, «Спартак» Р. Джовань­йолі, «Фараон» Б. Пруса, твори Г. Сенкевича, Шалома Аша та ін. У Луцьку Л. встановлено памʼятник, у м. Ко­вель та Радивилів його імʼям на­звано вулиці.