Левицький Модест Пилипович

ЛЕВИ́ЦЬКИЙ Модест Пилипович (псевд. і крипт.: М. Пилипович, М. Виборний, Макогоненко, М. Поліщук, М. Вигнанець, Залізничний служащий, Дід Модест, М. Л. та ін.; 13(25). 07. 1866, с. Вихилівка Проскурів. пов. Поділ. губ., нині Ярмолинец. р-ну Хмельн. обл. — 16. 06. 1932, Луцьк, пере­похов. у с. Гаразджа Луцького р-ну Волин. обл.) — лікар, письменник, перекладач, громадсь­кий діяч. Брат Софії, чоловік Зінаїди Левицьких. Закін. істор.-філол. (1888) та мед. (1893) факультети Університету св. Володимира у Києві. Лікар. практику розпочав на Оренбур. залізниці (Росія); згодом працював у м. Ковель (нині Волин. обл.), у селах Поділля, де провадив освітню діяльність. Від 1905 — директор фельдшер. школи та кер. притулку для підкинутих дітей у Києві. Під час роботи у земській лікарні в м. Боярка (нині Київ. обл.) співпрацював із «Гро­мадою», зокрема з Б. Грінченком, С. Єфремовим, М. Лисенком. 1907 у Києві опубл. першу зб. «Оповідання». Друкувався у «Київській старовині», «ЛНВ», газетах «Громадська думка», «Рада», «Нова громада», зб. «На вічну пам’ять Котляревському», альманасі «Нова рада» та ін. 1907–11 був лікарем на залізнич. ст. Радивилів (нині Рівнен. обл.), від 1912 — у м. Біла Церква (нині Київ. обл.; 1917 — також дир. і викл. української мови укр. гімназії). Від 1918 очолював культ.-осв. відділ Міністерства шляхів, від 1919 — радник укр. дипломат. місії в Греції, а згодом очолив її, видавав грец. мовою часопис. Переїхав до Відня, згодом — до м. Тарнув (Польща), де у вересні 1921 став останнім Міністром нар. здоров’я й опікування УНР в екзилі. Після ліквідації Міністерства організував курси медсестер, 1922 завідував санаторієм для хворих на туберкульоз вояків Армії УНР у м. Закопане (Польща). Очолював Гол. управу Укр. Червоного хреста (1921–22). Згодом переїхав до м. Подєбради (Чехо-Словаччина), де працював лікарем і викл. Укр. госп. академії. 1927 повернувся в Україну, мешкав у Луцьку, викладав у гімназії (на її будівлі Л. встановлено мемор. дошку). Написав низку творів про Визв. змагання 1917–21, зокрема «Glo­ria Victus» («ЛНВ», 1925), «Людина-звір» (там само, 1927), «Чужинець про Петлюру» (передруковано в кн. «Симон Петлюра — державний муж», Нью-Йорк, 1957), п’є­су «Без­партійний», водевіль «В клу­ні» (разом з І. Поповим). Не­опубл. залишилися роман «Перша руїна» та мемуари «Спогади лікаря» (1898–1929). Л. — автор мовозн. статей, підручників «Гра­матика української мови» (К., 1918; Шипйорно, 1921; Берлін, 1925), «Українська читанка» (Р., 1930), праці «Дещо про сучасну стадію розвитку української літературної мови» (К., 1913) та ін. Разом із дружиною переклав романи «Історія одного селянина» Еркмана-Шатріана, «Спартак» Р. Джованьйолі, «Фараон» Б. Пруса, твори Г. Сенкевича, Шалома Аша та ін. У Луцьку Л. встановлено пам’ятник, у м. Ко­вель та Радивилів його ім’ям названо вулиці.

Рекомендована література

1. Дорошенко В. Пам’яті Модеста Левицького (замісць вінця на могилу) // Діло. 1932, 26 черв.;
   Google Scholar Internet
2. Левицький В. Спогади про свого батька. Вінніпеґ, 1967;
   Google Scholar Internet
3. Сташенко Н. З обов’язку лікаря і людини: відсвіти волинських сторінок біографії М. Левицького // Світязь: Альм. Лц., 2005. Вип. 11;
   Google Scholar Internet
4. Корсак І. Тиха правда Модеста Левицького: Повість-есей. К., 2009;
   Google Scholar Internet
5. Сяйво душі Модеста Левицького (Життя і творчість). Лц., 2009;
   Google Scholar Internet
6. Пундій.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю