Легітимність

ЛЕГІТИ́МНІСТЬ (лат. legitimus — відповідний до закону, правовий) — правова категорія, що відображає зв’язок інтересів людей з їхньою внутрішньою оцінкою, зумовленою особливостями світосприйняття, системи цінностей, переконань, суспільної думки, морально-психологічних чинників, традицій, повсякденних звичок тощо. У вузькому розумінні Л. означає підтримку, позитивне ставлення, довіру або визнання авторитету влади та державно-правових інститутів суспільною думкою, населенням країни загалом (або великими його групами). Вона є наслідком сприйняття права.

Термін «легітимність» уперше використали на поч. 19 ст. у Франції для характеристики державної влади як влади законної. З часом обсяг змісту цього терміна розширився і Л. почала означати не лише законність походження та способу встановлення влади, а й такий її стан, за якого громадяни (піддані) держави визнають право даної влади диктувати їм той чи інший спосіб поведінки. Значний внесок у теоретичне опрацювання поняття «легітимність» зробив М. Вебер, який виокремив дві її фундаментальні ознаки: визнання влади, реалізоване наявними інститутами держави, та обов’язок індивідів їй підпорядковуватися. Вона може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами. Позитивна оцінка населенням політики влади і визнання ним правомочності правлячої еліти формуються та виявляються у фокусі суспільної думки, хоча Л. може ініціювати і формувати не населення, а сама держава й політичні структури, що спонукають масову свідомість відтворювати позитивні оцінки діяльності правлячого режиму.

Л. безпосередньо залежить від здатності влади створювати й підтримувати переконання людей у справедливості й оптимальності чинних політичних інститутів. Будь-які норми правового або неправового характеру суспільство може сприймати як несправедливі навіть за умови встановлення їх у передбаченому законом порядку та забезпечення виконання законними методами. Хоча такі норми легальні, водночас вони можуть бути нелегітимними, тобто такими, що не сприймаються як правові більшістю населення, суспільною думкою, світовим співтовариством. Водночас із легальними правовими нормами в суспільстві можуть існувати не визнані офіційною владою нелегальні соціальні норми, які діють паралельно з офіційними нормами або врегульовують важливі суспільні відносини у випадку існування прогалин у офіційно встановленому праві. Вони отримують визнання серед певних груп чи більшості населення й виступають у ролі нелегальних регуляторів частини суспільних відносин, а іноді можуть підміняти офіційно встановлені правові норми. Унаслідок цього виникає дуалізм або навіть багатоваріантність реально наявного правопорядку, зумовлені існуванням прогалин в офіційному праві, невідповідністю офіційно встановлених норм поведінки уявленням певної частини населення про правове і неправове, справедливість і несправедливість. Легітимація може здійснюватися у відповідних процедурах, але головна її форма — екзистенційне сприйняття народом певної системи норм і цінностей, визнання сили загальності та обов’язковості. Неувага до цієї важливої складової феномена влади спричинює поширення кризи влади у сучасному світі. Отже, Л. правових норм визначають суб’єкти правовідносин у процесі відображення у правосвідомості явищ правової реальності: сприйняття права, яке розкривається через психологічне ставлення до цих явищ, реагування на них, осягнення їхнього сенсу та сутності.

Літ.: Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. К., 1996; Кола Д. Политическая социология / Пер. с франц. Москва, 2000; Оніщенко Н. М. Сприйняття права в умовах демократичного розвитку: проблеми, реалії, перспективи. К., 2008.

С. В. Різник

Легітимність у соціології

Легітимність у соціології — суб’єктивно усвідомлена громадянами законність, правомірність, виправданість або прийнятність існування певного соціального об’єкта з огляду на релігійні, культурні, соціальні, політичні, економічні, правові, інтелектуальні, ситуативні та інші підстави (критерії). У соціології та політичних науках здебільшого розглядають легітимність таких соціальних об’єктів, як різні види соціального порядку (суспільний устрій, світовий лад), різні соціальні інститути (влада, власність тощо). Легітимність об’єкта або її відсутність (нелегітимність) може вплинути на перспективи його існування — сприяти відповідно усталенню або припиненню цього існування, змінам і перетворенням об’єкта тощо.

Процес досягнення легітимності соціальним об’єктом (його легітимація) може стати наслідком цілеспрямованої діяльності або побічним наслідком іншої діяльності соціальних суб’єктів. Легітимувальних наслідків цілеспрямовано досягають фахівці у галузях релігії, культури, філософії, науки, політики, економіки, масової комунікації, зв’язків із громадськістю, політ. технологій та ін. Водночас безпосереднім суб’єктом легітимації є громадськість, що обирає легітимувальну чи делегітимувальну позицію стосовно соціального об’єкта.

Досягнутий стан легітимності може бути непостійним через мінливість масової свідомості, громадської думки, соціальної активності тощо; певний соціальний об’єкт — одночасно легітимний для одних і нелегітимний для інших соціальних суб’єктів (осіб, верств, спільнот). Легітимність соціального об’єкта не тотожна його легальності, оскільки легальність об’єкта — формальна відповідність нормам права, функціонування у належних правових формах і процедурах відповідно до законодавчо встановлених компетенцій, а відповідна легітимність — соціально-психологічне явище схвального і позитивного сприйняття, визнання цього об’єкта громадськістю.

Між легітимністю і легітимністю об’єкта можливі суперечності, що відображають суперечності між державою і правом, з одного боку, і громадськістю — з іншого. За Максом Вебером, легітимність соціального порядку гарантується як зовнішнім примусом, так і внутрішньо: суто афективно — чуттєвою відданістю; ціннісно-раціонально — вірою в абсолютну дію порядку як вираження граничних зобов’язальних цінностей (за звичкою, естетичних чи будь-яких інших); релігійно — вірою у залежність володіння священними предметами від дотримання порядку. Відтак особи можуть приписувати легітимну дію порядку на підставі традиції (дія того, що було завжди), афективно, зокрема емоційно, віри (дія нового відкритого чи зразкового), ціннісно-раціональної віри (дія того, що вважається абсолютно чинним), статуту (в законність якого вірять). Юрґен Габермас обґрунтував роль мови та мовленнєвої комунікації у досягненні легітимності. На його думку, модерні підвалинами легітимації є комунікативна дія, здійснювана у перебігу обміну інформацією з використанням спільних мовних засобів; дискурс як довершений діалог раціонально вмотивованих, логічно коректних та переконливих аргументацій з метою досягнення загально-значущого консенсусу між учасниками; ідеологія, що генерує некритичну віру та припиняє свободу дискурсу й сумніви. Своєрідним дискурсом Юрґен Габермас вважає громадянське суспільство, в якому за публічного обговорення, раціоналізації та процедурного консенсусу постає схвальна громадська думка як форма соціальної легітимності.

Літ.: Тур М. Г. Некласичні моделі легітимації соціальних інститутів. 2006; Резнік В. С. Леґітимація приватної власності як концепт соціологічної теорії. 2010; Вебер М. Господарство і суспільство: Нариси соціології розуміння / Пер. з нім. 2012 (усі — Київ).

В. С. Різник

Розмір шрифту

Легітимність

Визначення і загальна характеристика

Легітимність у соціології

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті