Легітимність

Визначення і загальна характеристика

ЛЕГІТИ́МНІСТЬ (лат. legitimus — від­повід­ний до закону, правовий) — правова категорія, що від­ображає звʼязок інтересів людей з їхньою внутрішньою оцінкою, зумовленою особливостями світос­прийня­т­тя, системи цін­ностей, пере­конань, су­спільної думки, морально-психологічних чин­ників, традицій, повсякден­них звичок тощо. У вузькому ро­зумін­ні Л. озна­чає під­тримку, позитивне ставле­н­ня, довіру або ви­зна­н­ня авторитету влади та державно-правових ін­ститутів су­спільною думкою, населе­н­ням країни загалом (або великими його групами). Вона є наслідком спри­йня­т­тя права. 

Термін «легітимність» уперше викори­стали на поч. 19 ст. у Франції для характеристики державної влади як влади закон­ної. З часом обсяг змісту цього терміна роз­ширився і Л. почала означати не лише закон­ність походже­н­ня та способу встановле­н­ня влади, а й такий її стан, за якого громадяни (під­дані) держави ви­знають право даної влади диктувати їм той чи інший спосіб поведінки. Значний внесок у теоретичне опрацюва­н­ня поня­т­тя «легітимність» зробив М. Вебер, який ви­окремив дві її фундаментальні ознаки: ви­зна­н­ня влади, реалізоване наявними ін­ститутами держави, та обовʼязок індивідів їй під­порядковуватися. Вона може бути частковою та навіть не­­узгодженою, оскільки в су­спільстві існують різні прошарки населе­н­ня з різними інтересами. Позитивна оцінка населе­н­ням політики влади і ви­зна­н­ня ним правомочності правлячої еліти формуються та виявляються у фокусі су­спільної думки, хоча Л. може ініціювати і формувати не населе­н­ня, а сама держава й політичні структури, що спонукають масову сві­домість від­творювати позитивні оцінки ді­­яль­ності правлячого режиму. 

Л. без­посередньо залежить від здатності влади створювати й під­­­тримувати пере­кона­н­ня людей у справедливості й оптимальності чин­них політичних ін­ститутів. Будь-які норми правового або неправового характеру су­спільство може спри­ймати як не­справедливі навіть за умови встановле­н­ня їх у перед­баченому законом порядку та забезпечен­ня викона­н­ня закон­ними методами. Хоча такі норми легальні, водночас вони можуть бути нелегітимними, тобто такими, що не спри­ймаються як правові більшістю населе­н­ня, су­спільною думкою, світовим спів­товариством. Водночас із легальними правовими нормами в су­спільстві можуть існувати не ви­знані офіційною владою нелегальні соціальні норми, які діють паралельно з офіційними нормами або врегульовують важливі су­спільні від­носини у випадку існува­н­ня прогалин у офіційно встановленому праві. Вони отри­мують ви­зна­н­ня серед певних груп чи більшості населе­н­ня й ви­ступають у ролі нелегальних регуляторів частини су­спільних від­носин, а іноді можуть під­міняти офіційно встановлені правові норми. Унаслідок цього виникає дуалізм або навіть багатоваріантність реально наявного правопорядку, зумовлені існува­н­ням прогалин в офіційному праві, невід­повід­ністю офіційно встановлених норм поведінки уявле­н­ням певної частини населе­н­ня про правове і неправове, справедливість і не­справедливість. Легітимація може здійснюватися у від­повід­них процедурах, але головна її форма — екзистенційне спри­йня­т­тя народом певної системи норм і цін­ностей, ви­зна­н­ня сили загальності та обовʼязковості. Не­увага до цієї важливої складової феномена влади спричинює пошире­н­ня кризи влади у сучасному світі. Отже, Л. правових норм ви­значають субʼєкти правовід­носин у процесі від­обра­же­н­ня у правосві­домості явищ правової реальності: сприйня­т­тя права, яке роз­кривається через психологічне ставле­н­ня до цих явищ, реагува­н­ня на них, осягне­н­ня їхнього сенсу та сутності.

С. В. Різник

Легітимність у соціології

Легітимність у соціології — субʼєктивно усві­домлена громадянами закон­ність, правомірність, виправ­даність або прийнятність існува­н­ня певного соціального обʼєкта з огляду на релігійні, культурні, соціальні, політичні, економічні, правові, інтелектуальні, ситуативні та інші під­стави (критерії). У соціології та політичних науках здебільшого роз­глядають легітимність таких соціальних обʼєктів, як різні види соціального порядку (су­спільний устрій, світовий лад), різні соціальні ін­ститути (влада, власність тощо). Легітимність обʼєкта або її від­сутність (нелегітимність) може вплинути на пер­спективи його існува­н­ня — сприяти від­повід­но устален­ню або припинен­ню цього існува­н­ня, змінам і пере­творе­н­ням обʼєкта тощо.

Процес досягне­н­ня легітимності соціальним обʼєктом (його легітимація) може стати наслідком цілеспрямованої діяльності або побічним наслідком іншої діяльності соціальних субʼєк­тів. Легітимувальних наслідків цілеспрямовано досягають фахівці у галузях релігії, культури, філософії, науки, політики, економіки, масової комунікації, звʼязків із громадськістю, політ. технологій та ін. Водночас без­посереднім субʼєктом легітимації є громадськість, що обирає легітимувальну чи делегітимувальну позицію стосовно соціального обʼєкта. 

Досягнутий стан легітимності може бути непо­стійним через мінливість масової сві­домості, громадської думки, соціальної активності тощо; певний соціальний обʼєкт — одночасно легітимний для одних і нелегітимний для інших соціальних субʼєктів (осіб, верств, спільнот). Легітимність соціального обʼєкта не то­­тожна його легальності, оскільки легальність обʼєкта — формальна від­повід­ність нормам права, функціонува­н­ня у належних правових формах і процедурах від­повід­но до законодавчо встановлених компетенцій, а від­повід­на легітимність — соціально-психологічне явище схвального і позитивного спри­йня­т­тя, ви­зна­н­ня цього обʼєкта громадськістю.

Між легітимністю і легітимністю обʼєкта можливі суперечності, що від­ображають суперечності між державою і правом, з одного боку, і громадськістю — з іншого. За Максом Вебером, легітимність соціального порядку гарантується як зовнішнім примусом, так і внутрішньо: суто афективно — чут­тєвою від­даністю; цін­нісно-раціонально — вірою в абсолютну дію порядку як вираже­н­ня граничних зобовʼязальних цін­ностей (за звичкою, естетичних чи будь-яких інших); релігійно — вірою у залежність володі­н­ня священ­ними предметами від дотрима­н­ня порядку. Від­так особи можуть приписувати легітимну дію порядку на під­ставі традиції (дія того, що було завжди), афективно, зокрема емоційно, віри (дія нового від­критого чи зразкового), цін­нісно-раціональної віри (дія того, що вважається абсолютно чин­ним), статуту (в закон­ність якого вірять). Юрґен Габермас об­ґрунтував роль мови та мовлен­нєвої комунікації у досягнен­ні легітимності. На його думку, модерні під­валинами легітимації є комунікативна дія, здійснювана у пере­бігу обміну інформацією з викори­ста­н­ням спільних мовних засобів; дискурс як довершений діалог раціонально вмотивованих, логічно коректних та пере­конливих аргументацій з метою досягне­н­ня загально-значущого консенсусу між учасниками; ідеологія, що генерує некритичну віру та припиняє свободу дискурсу й сумніви. Своєрідним дискурсом Юрґен Габермас вважає громадянське су­спільство, в якому за публічного обговоре­н­ня, раціоналізації та процедурного консенсусу по­стає схвальна громадська думка як форма соціальної легітимності.

В. С. Різник

Завантажити статтю