ЛЕО́НОВ Леонід Максимович (Леонов Леонид Максимович; псевд.: Лапоть, Максим Лаптев; 19(31). 05. 1899, Москва — 08. 08. 1994, там само) — російський письмен­ник. Син М. Леонова. Академік РАН (1972). Заслужений діяч мистецтв РСФРР (1949). Герой Соц. Праці (1967). Державні нагороди СРСР. Депутат ВР СРСР (1946–70), нар. депутат ВР СРСР від СП (1989–91). У Москві закін. 3-ю гімназію (1918), навч. в Університеті. У г. «Северное утро» 1915 вміщено його вірші, театр. рец., нариси. Під час воєн. дій 1918–20 працював у фронт. та армій. газетах в Одесі, Катери­­нославі (нині Дні­пропетровськ). Повернувшись 1921 до Москви, друкував вірші та фейлетони у г. «Красный воин». Перші оповіда­н­ня «Бурыга» (1922), «Гибель Егорушки», «Туатамур» (обидва — 1924), «Халиль» (1925), повісті «Петушихинский пролом» (1923), «Конец мелкого человека», «Записи некоторых эпизодов, сде­­лан­ные в городе Гуголеве Андреем Петровичем Ковякиным» (обидві — 1924) написав у стилі т. зв. орнам. прози. У романі «Барсуки» (1924; укр. перекл. — К., 1971) показав драм. події в селі під час революції. 1927 взяв участь у написан­ні колектив. роману «Большие пожары», опубл. у ж. «Огонек». Складні соц.-філос. та морал.-психол. про­блеми порушив у романі «Вор» (1928, 2-а ред. — 1958–59). Тему соц. пере­творень, про­блеми науки, морал.-етичні шука­н­ня, трагедії людей у складних умовах 1920–30-х рр. дослідив у романах «Соть» (1930), «Скутаревский» (1932), «Дорога на Океан» (1936). Драм. колізії 1930-х рр. від­образив у повісті про рос. еміграцію «Evgenia Ivanovna» (1938, опубл. 1963), пʼєсах «Волк», «Половчанские сады» (обидві — 1938), «Метель» (1940, про чекіст. ре­пресії; ставили в провінц. театрах, востан­нє — 1940 у Сімферополі; заборонена як наклеп на рад. дійсність; поновлена 1962, опубл. 1963, по­ставлена 1967), «Обык­­новен­ный человек» (1942; укр. перекл. — К., 1953). Події 2-ї світової війни від­творив у пʼєсах «Нашествие» (1942; Сталін. премія, 1943; 2-а ред. — 1964) та «Ленушка» (1943), худож.-публіцист. ста­т­тях і нарисах (зб. «Статьи воен­ных лет», 1946; «В наши годы», 1949). Складні морал.-етичні про­блеми порушив у комедії «Золотая карета» (1946; 2-а ред. — 1955, 3-я ред. — 1964; через гостру критику знімали з репертуару театрів). У романі «Рус­ский лес» (1953; Ленін. премія, 1957; укр. перекл. — К., 1956; 1979) одним із перших у Рад. Росії порушив екол. про­блематику, ви­ступивши на захист природ. багатств. Автор сатир. кінопамфлету «Бегство мистера Мак-Кинли» (1961; екранізов. 1975; Державна премія СРСР, 1977). Ви­ступав як літературо­знавець, критик, публіцист — зб. «Литература и время» (1976; 1983), «Раздумья у старого камня» (1987). Проза Л. від­значається глибиною філос. мисле­н­ня, інтелектуальністю, худож. майстерністю, склад. композицією, викори­ста­н­ням колорит. стилістики з елементами староросійської мови. У незаверш. романі «Пирамида» (1994) еволюцію природи та люд. сві­домості роз­глянув як єдиний процес. У рад. час Л. вважали май­стром соцреалізму, пізніше від­значали увагу до про­блематики християн. моралі. Заст. голови Всерос. товариства озелене­н­ня. Член редколегій ж. «Роман-газета», «Наука и жизнь». У низці творів порушив укр. тему (ст. «Раздумья возле Киева», 1943; повість «Взятие Великошумска», 1944). Усі книги опубл. у Москві. Пʼєси «Золота карета», «Навала», «Звичайна людина» по­ставлені у театрах Києва, Ужгорода, Донецька, Запоріж­жя. Деякі твори Л. пере­клали Д. Бобир, О. Кундзіч, Ю. Костюк.