Лептоспіроз

ЛЕПТОСПІРО́З (нім. Leptospirose, від грец. λεпτός — вузький і οпεĩра — завиток) — природно-осередкова інфекційна хвороба тварин і людей, спричинена різними серо­групами лепто­спір. Збудник належить до патоген. бактерій із роду Leptospiroza. Клін. карти­ну захворюва­н­ня вперше описав 1886 нім. учений А. Вайль. 1914–15 япон. дослідники Р. Інадо і Ю. Ідо виділили з крові хворих людей чисту культуру збудника. Нині ві­домо понад 120 серотипів патоген. лепто­спір. Осн. джерела збудника — щури, миші, велика рогата худоба, свині, собаки, лисиці, песці, які виділяють лепто­спіри у довкі­л­ля із сечею. Всього ві­домо понад 100 видів диких і домаш. тварин, сприйнятливих до Л. Хвора людина не становить небезпеки для інших. Зараже­н­ня людей від­бувається під час купа­н­ня у водо­ймі, риболовлі, косовиці, вжива­н­ня за­бруднених лепто­­спірами продуктів і води, до­гляді за хворими тваринами. В організм людини і тварин лепто­спіри проникають через ушкоджену шкіру та слиз. оболонки. Найчастіше хворіють тварин­ники, спів­роб. мʼясокомбінатів, дератизатори, особи, які працюють на заболочених луках, шахтарі. Після пере­несеного захворюва­н­ня формується стійкий типо­специфіч. імунітет. Л. поширений пере­важно у країнах з вологим тропіч. кліматом. В Україні зафіксовано спорадичні випадки захворюва­н­ня, іноді спо­стерігають групові спалахи, ендем. вважають територію Зх. Поді­л­ля. Інкубац. період становить 7–14 діб. Захворюва­н­ня починається пере­важно з ознобу та стрімкого під­вище­н­ня температури тіла до 39–40 °С. Гарячк. період триває 5–10 діб, через декілька днів можлива його друга хвиля, коротша за першу. У тварин, зокрема собак, проявами хвороби є лихоманка, слабкість, втрата апетиту, жовтяниця, крововиливи; у людей — заг. слабкість, головний біль, нудота, блюва­н­ня, іноді — маре­н­ня. Характерні також біль у мʼязах, роз­ширені судини склер, почервоні­н­ня облич­чя і шиї, герпес на губах, при­скорений пульс, низький артеріал. тиск, збільшені печінка і селезінка. Під час захворюва­н­ня кількість сечі зменшується, на шкірі зʼявляються висипи, геморагії. Часто спо­стерігається жовтяниця з червоним від­тінком. Хвороба іноді ускладнюється менінгітом, інфекц.-токсич. шоком, нирк.-печінк. і серц.-судин. недо­статністю, знач. кровотечами, що може мати летал. наслідки. Аналіз крові при Л. засвідчує гіперлейкоцитоз із нейтрофільозом і зсувом формули вліво, значне збільше­н­ня швидкості осі­да­н­ня еритроцитів, а також під­вище­н­ня вмісту азотистих метаболітів (сечовини, креатиніну), при жовтяничній формі — білірубіну. У сечі наявні білок, лейкоцити, еритроцити, гіалінові циліндри. При тяжких фор­мах хвороби летальність у тварин досягає 80 %, у людей — 10–40 %. У перші дні захворюва­н­ня лепто­спіри можна побачити при мікро­скопії крові, від 6–7-го дня — в сечі. Для діагностики використовують серол. реакції, імунофермент. метод, полімеразну ланцюг. реакцію, а також висів крові, сечі, ліквору на спец. живил. середовища і біол. пробу на ґвінейських свинках. Лікува­н­ня хворих здійснюють в умовах інфекц. стаціонару, в тяжких випадках — у реанімац. від­ділен­ні. Ефектив. є антибіо­тики пеніцилін. ряду, цефалоспорини, фторхінолони, протилепто­спіроз. донор. імуно­глобулін, дезінтоксикац. засоби, у випадку роз­витку нирк.-печінк. недо­статності — гемодіаліз, плазмаферез, гемосорбція. Особи, які пере­хворіли на Л., протягом 6-ти місяців під­лягають диспансер. спо­стережен­ню. Профілакт. та протиепідем. заходи (ви­значе­н­ня характеру й інтенсивності епідем. та епізоот. процесів, боротьба з шкідливими гризунами, охорона джерел водопо­стача­н­ня і продуктів харчува­н­ня від за­брудне­н­ня ними, заборона вживати воду з від­критих водойм і купатися в них у р-ні ендемії) проводять спіл. зуси­л­лями територ. СЕС та вет. служби. Для запобіга­н­ня захворюван­ню необхідно користуватися захис. одягом, гумовими чоботами і рукавицями під час роботи в заболоченій місцевості, на бойнях і мʼясокомбінатах тощо. За епізоот. та епідем. показа­н­нями використовують лепто­спірозну вакцину. В ендем. осередках здійснюють дезінфекцію і дератизацію.

Літ.: Інфекційні хвороби у загальній практиці та сімейній медицині. Т., 2007; Бес­сарабов Б. Ф., Вашутин А. А., Воронин Е. C. и др. Инфекцион­ные болезни животных. Москва, 2007; Андрейчин М. А., Василишин З. П., Вино­град Н. О. та ін. Епідеміологія: Під­руч. В., 2012.

М. А. Андрейчин

Завантажити статтю