Либохора
ЛИБОХОРА – село Самбірського району Львівської області. Простягається на 12 км уздовж долини однойменної річки (притока Стрия, бас. Дністра), знаходиться побл. підніжжя Верховинського Вододільного хребта з найвищою на цьому відтинку вершиною Великий Верх (1309 м над р. м.) і перевалу Руський Шлях, в етнографічному регіоні Бойківщина. Його мешканці донині зберігають давні бойківські традиції та звичаї через пісні, танці, вишиванки. Відстань від населеного пункту до обласного центру 164 км, до райцентру – 41 км, до залізничної ст. Яблунька – 31 км, до залізничної ст. Сянки – 17 км, до українсько-польського кордону – 15 км, до Закарпатської обл. (Великоберезнян. і Воловец. р-ни) – 4 км. Площа 5,7 км2. За переписом населення 2001, проживали 2302 особи; станом на 2016 – 2300 осіб; переважно українці. У селі та його околицях виявлено артефакти періоду мезоліту.
Вперше згадується у писемних джерелах 1553 як поселення, яке за привілеєм польської королеви Бони відійшло до землевласника Олекси. Деякий час село називалося Олексанкою, пізніше перейменовано на Любохору (поступово назва трансформувалася у сучасну). Тут перевалом Руський Шлях проходив торговий шлях з давньоруських земель в Угорщину. У 2-й пол. 16 ст. село перевели на волоське право та створили Либохорську країну Самбірської економії, яка перебувала у коронній власності. Після 1-го поділу Польщі 1772 – у складі Австрії (1867–1918 – Австро-Угорської імперії). Згодом Либохорську країну приєднано до цісарських столових маєтків. 1818 засновано однокласну початкову школу. За переписом 1880, проживали 1686 греко-католиків і декілька родин римо-католиків. У роки 1-ї світової війни побл. Л. відбувалися великі бої. Під час Брусиловського прориву у червні–вересні 1916 російська армія використовувала перевал Руський Шлях для обходу укріплень австро-угорських військ. 1918 Л. увійшла до складу ЗУНР, 1919 – Польщі, 1939 – УРСР. 1921–39 тут через перевал проходив кордон між Чехословаччиною та Польщею, 1939–41 – між Угорщиною та СРСР. 1921 мешкали 2082 особи. У 1920–30-х рр. функціонувало кілька українських громадських організацій.
Від червня 1941 до вересня 1944 – під німецько-фашистською окупацією. Восени 1944 в околицях села упродовж 18-ти днів рад. бійці 4-го Українського фронту штурмували перевал для обходу угорських укріплень лінії Арпада. На фронтах 2-ї світової війни у складі радянської армії воювали бл. 200 жителів. До серед. 1950-х рр. багато либохорівців брали участь у збройній боротьбі у складі ОУН–УПА. 29–30 серпня 1947 через польсько-радянський кордон біля Л. в УРСР прорвалися 86 вояків УПА-Захід. 29 грудня 1948 побл. села у бою з НКВС загинула письменниця, керівник Львівського міського жіночого проводу ОУН М. Дмитренко, 24 серпня 1949 – сотник УПА В. Мізерний-Рен.
1939–59 Л. входила до Дрогобицької обл., 1959 приєднана до Львівської обл. 1940–59 – у складі Боринського, 1962–65 – Старосамбірського, 1959–62 та від 1965 – Турківського, від 2020 – Самбірського р-нів. У 2-й пол. 1960-х рр. проживали понад 2,5 тис. осіб.
Здавна основними природними багатствами тут є лісові і гірські пасовища. На території Либохорівського лісництва (3388 га) – частина ландшафтного заказника Пікуй (загальнодержавного значення), загальнозоологічний заказник Либохорівський (2075 га) та заповідне урочище Ялина (6,3 га; обидва – місцевого значення; усі заповідаються від 1984).
У Л. – 2 загальноосвітні школи; 2 Народні доми, 2 б-ки; лікарська амбулаторія, медичний пункт; відділення ощадбанку. За межами села став відомим фольклорно-етнографічний ансамбль троїстих музик «Бескид», який виник у 1950-х рр. За керівництва скрипаля В. Ігнатища ансамбль побував у більшості областей України, неодноразово виступав на фестивалях у Польщі. Мешканці займаються народними художніми промислами, зокрема писанкарством. Либохорівські писанки шпильковані кольоровим воском (поєднання від сірого до чорного). Діють релігійної громади УПЦ КП і УГКЦ. Пам’ятки архітектури національного значення: дерев’яні дзвіниця церкви св. архангела Михаїла (1764) та церква Собору Пресвятої Богородиці (1798) з дзвіницею (кін. 19 ст.). Церква св. архангела Михаїла з дзвіницею були зведені у верх. частині села. 1922 стару церкву св. архангела Михаїла розібрали, а на її місці спорудили новий дерев’яний храм, який також зберігся до сьогодні. Дзвіниця розташована на Півдні від церкви, є триярусною та квадратною у плані, вкрита восьмибічним наметовим дахом. Перший ярус зрубний, два інші – стовпові будови; верх. ярус опоясує відкрита аркада.
Церква Собору Пресвятої Богородиці встановлена на невеликому пагорбі, при дорозі на цвинтарі. У 18 ст. її освятили з назвою Втеча до Єгипту Пресвятої Богородиці. Спочатку цей храм звели у традиц. бойків. стилі – тризрубною та триверхою, а 1914 перебудували. Велику цінність для мистецтва має іконостас 16 ст. (один з найстаріших в Україні) з цієї церкви, який від 1914 експонується у Музеї нар. архітектури та побуту у Львові. Досить майстерно виконані ікони з іконостаса «Благовіщення Марії» (була викрадена, донині не знайдено), «В’їзд в Єрусалим», «Хрещення Господнє». Весь іконостас ілюструє нові та маловідомі богослов. символи давнього бойків. сакрал. мистецтва, а ікона «Хрещення Господнє» вирізняється архаїзуючими елементами іконографії. Нині храм Собору Пресвятої Богородиці – триділ. будівля в неоукр. стилі, яка закріплена на підмурівку. Складається з квадратної нави та вівтаря і прямокутного бабинця. При вівтарі з Півдня розташоване невелике прямокутне захристя. Всі 3 зруби завершені наметними банями на високих світлових восьмериках та увінчані сліпими ліхтарями і маківками з хрестами. Церкву оточує піддашшя, оперте на профільовані виступи вінців зрубів. На поч. 21 ст. стіни підопасання, надопасання та восьмериків були ошальовані вертикально пластмасовою вагонкою. Дзвіниця розміщена на Захід від церкви Собору Пресвятої Богородиці. Вона триярусна, квадратна в плані; перший ярус зрубний, а 2 ін. – стовпові будови. Дзвіниця вкрита восьмибічним наметовим верхом.
З Л. у Музей народної архітектури та побуту у Львові також перевезені хата 1812 і млин кін. 19 ст. Встановлено пам’ятник воїнам, які загинули під час 2-ї світової війни, та пам’ятний хрест В. Мізерному-Рену. Серед видатних уродженців – громадський діяч, правознавець Є. Гурко, фахівець у галузі мех. інженерії та теплообміну В. Мінкович, посол до Галицького сейму (1867), член фракції послів-українців «Руський клуб» А. Мінкович.
Літ.: Юсипович І. Турківщина за завісою століть. Л., 1993; Гайда Ю. Турківщина: від перших згадок до наших днів. Коломия, 1997; Гайда Ю. Турківщина: Природа і люди. Уж., 1998; Гайда Ю., Шуптар В. Турківщина: історія населених пунктів. Уж., 2002; Слободян В. Церкви Турківського району. Л., 2003; Турківщина – серце Бойківського краю (Area of Turka is a heart of boyky people land). Перша мандрівка (Fest travel). Л., 2007.
Л. В. Сливка
Рекомендована література
- Юсипович І. Турківщина за завісою століть. Л., 1993;
- Гайда Ю. Турківщина: від перших згадок до наших днів. Коломия, 1997;
- Гайда Ю. Турківщина: Природа і люди. Уж., 1998;
- Гайда Ю., Шуптар В. Турківщина: історія населених пунктів. Уж., 2002;
- Слободян В. Церкви Турківського району. Л., 2003;
- Турківщина – серце Бойківського краю (Area of Turka is a heart of boyky people land). Перша мандрівка (Fest travel). Л., 2007.