Лиман Леонід Іванович

ЛИ́МАН Леонід Іванович (13. 08. 1922, с. Малі Сорочинці, нині Миргород. р-ну Полтав. обл. — 31. 10. 2003, м. Нью-Йорк, США) — пись­мен­ник, публіцист. Навч. у Гадяц. пед. технікумі (Полтав. обл.) та Харків. учител. ін­ституті (1939–41). У повоєн. час жив у м. Реґенсбурґ (Німеч­чина), де почав за­йматися літ. творчістю. 1946–47 його поезії друкували у ж. «Арка», «Неділя» та ін. Від 1949 — у Нью-Йорку. 1960–70 видавав щомісяч. су­спільно-політ. бюлетень «Нотатник», 1992–96 — інформ. бю­летень «Полтавське земляцтво». Вміщував стат­ті у часописі «Укра­їнські вісті» (США) та ін. ви­да­н­нях. Автор повісті «Колгоспники» («Збірник української літературної газети», Мюнхен, 1956), зб. віршів «Ти знов живеш у Хар­кові тепер..!» («Український засів», 1994, № 1), «Повісті про Харків» («Березіль», 1996, № 9–10), кн. поезії і прози «Памʼять» (К., 2002). Л. часто звертався до творчості Т. Шевченка, по­стать якого у нього символізує укр. самобутність, державність, духовність, воскресі­н­ня нації. У нарисі «Моє інтимне» (1944) й «Повісті про Харків» (1947), ана­лізуючи укр.-рос. політ.-культурні звʼязки 1930-х — поч. 40-х рр., Л. роз­глядав Т. Шевченка як опозицію імпер. політиці денаціо­налізації, русифікації, пролетаризації укр. су­спільства. Викривал. зна­че­н­ня у «Повісті про Харків» мають популярні у 1930-і рр. клі­ше, які Л. по­вторював: «Шевченко і Чернишевський», «Шевченко і російська література», «Шевченко і робітничий клас», «Шевченко і робітничий рух», «Шевченко і релігія», «Шевченко і світовий пролетаріат», «лише завдяки пере­мозі трудящих мрії Шевченка стали дійсністю» тощо. Л. ви­ступав проти спекуляції іме­нем укр. поета. У «Нотатнику» за­початкував рубрику «До 150-річ­чя народже­н­ня Т. Г. Шевченка», вміщуючи інформацію про ювіл. заходи, проведені в СРСР та еміграції.

Літ.: Державін В. Поезія і проза. Леоніда Лимана // Україна і світ. 1952. № 6–7; Лавріненко Ю. Поет духовного ари­стократизму // Зруб і парості. Мюнхен, 1971; Доценко Р. Леонід Лиман. Зблизька і здалеку // Лиман. Л. Па­мʼять. К., 2002.

П. В. Одарченко

Завантажити статтю