ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Encyclopedia of Modern Ukraine

Липа Іван Львович

ЛИ́ПА Іван Львович (псевд.: Мих. Жи­тецький, Літописець, Мих. Міщанин, Іван Степовик, Тонкошкур, Петро Шелест, Якийсь та ін.; 24. 02. 1865, м. Керч, нині АР Крим – 13. 11. 1923, м. Винни­ки, нині у складі Львова) – громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, видавець. Батько Ю. Липи, дід М. Липи-Гуменецької. Народився у міщан. сім’ї. По лінії матері (Г. Житецька) походив з полтав. козац. роду. Навч. у початк. парафіял. школі при грец. церкві, Керчен. гімназії (1880–88), де зачитувався творами М. Чернишевського, Д. Писарева і М. До­бролюбова, самостійно вивчав природн. науки з наміром займатися ними в майбутньому про­фесійно, озна­йомився з ідеями народництва і до її закінчення став переконаним народовольцем. Громад. діячів бачив «натуралістами й реалістами», такими, як тургенєв. персонаж Базаров. На соц. нерівність і утиски селян відгукувався щирим співчуттям. Багато вражень про Крим і його жителів виніс із пішої подорожі, здійсненої з гімназій. товаришем після випуск. іспитів. Побував у Феодосії, Коктебелі, Отузі (нині смт Щебетівка Феодосій. міськради), Судаку, Байдарських воротах, Перекопі, Інкермані, у болгар., татар. і укр. селах. У Севастополі купив першу укр. книжку – «Досвітки» П. Куліша. Як «неблагонадійна» особа, попри відмін. атестат зрі­лості, але з «четвіркою» за поведінку, не мав права навч. у Москві та великих університет. містах України. Пропонований Дерпт. університет (нині м. Тарту, Естонія) відхилив і 1888 таки вступив на мед. факультет Харків. університету. Тут під впливом студент. громади перейшов на нац. позиції. Формуванню нац. світогляду сприяли знайомства зі «Старою громадою» міста, до якої належали Д. Багалій, О. Катренко, родини Русових і Алчевських та ін. «Громадівці» поширювали як укр., так і рос. книжки серед народу, влаштовували театр. вистави і відзначення роковин Т. Шевченка, організовували хори і студент. бібліотечки. Така діяльність невдовзі перестала задовольняти активну молодь. Л. вважав, що на часі створювати «власні таємні організації в ім’я боротьби за народне діло». Його думки поділяли троє нових друзів, з якими працював улітку 1891 статистиком на Пол­тавщині, з групи запрошених на цю роботу О. Русовим 50-ти студентів-«українофілів» – В. Бо­ровик, М. Базькевич та М. Бай­здренко. Разом вони здійснили символічне паломництво на могилу Т. Шевченка, де поклялися бути вірними заповітам Кобзаря і самовіддано працювати на користь лише рідного народу. Так виникла перша наддніпрян. самостійниц. організація – Братство тарасівців, гол. завданням якого визначалося нац.-політ. і соц. визволення України. У 1890-і рр. Л. з однодумцями розгорнув широку публікатор. та редакц.-видавн. діяльність. Його власні твори і статті та багатьох літераторів друкували під псевдонімами у галиц. періодиці. Зокрема у г. «Зоря» та «Буковина» упродовж 1892 під псевд. Іван Степовик опублікував ст. «З Тарасової могили», «Могила Ст. Ру­данського», «Олександр Потебня (Посмертна згадка)», «У бать­ка Тараса в гостині». Він змінив характер відзначення річниць Т. Шевченка, запровадивши ви­ступи на актуал. теми: 1892 про­читав реферати «Харківський національний рух» та про Галичину. Питання самостійності України не відділяв від соборності, тому бачив необхідність популяризації галиц. укр. руху в Наддніпрянщині. У лютому 1893 на Шевченків. вечорі виголосив реферат, присвяч. питанням укр. нац. активізму із самостійниц. тенденціями з позицій «свідомих українців», на відміну від несвідомого малоросійства й аполіт. «українофільства» (надрук. ано­німно у ж. «Правда» під редакц. назвою «Profession de foi молодих українців» у квітні 1893). Ідеї «тарасівців» пропагував Б. Грін­ченко у «Листах з Наддніпрянської України», на які відгукнувся М. Драгоманов. Поряд із твор. роботою, чл. харків. організації поширювали книжки, що підпадали під заборону за Емським указом, тому їх переправляли нелегально через рос.-австр. кордон. Це привернуло увагу поліції і спричинило арешти багатьох «громадівців». Остан. ящик із книжками містив заборонений 2-й том зб. «Кобзарь» Т. Шевченка, 40 прим. якого потрапили на Полтавщину. Л. один рік утримували в одиноч. камері слідчої в’язниці, ще три місяці – разом із кримінал. злочинцями, 3 р. жив у Керчі без права виїзду під наглядом поліції. Сама організація, добре законспірована, продовжувала діяти аж до 1898. Під впливом ідей «тарасівців» «Стара громада» перетворилася 1897 на більш політ. «Загальну Українську без­партійну організацію», а молоде покоління 1900 створило РУП. 1896 Л. на влас. ризик побував у С.-Петербурзі, де у міністра освіти і в жандарм. департаменті добився дозволу закінчити навч. в Університеті. Знову пропоновано Дерпт, але він обрав Казан. університет (Росія), який закін. з дипломом лікаря 1897. Відтоді працював за фахом у Полтав. і Ананьїв. (на Херсонщині) земствах. Із періодом роботи в останньому пов’язане знайомство з Є. Чикаленком, який володів селом на Херсонщині, де бував Л. Тоді ж одружився з М. Шепель-Шепеленко, яка стала його вірним другом і помічником. Поряд із виконанням профес. обов’язків часто виявляв гуманітарну ініціативу. Так, на Полтавщині 1900 організував різдвяне свято для дітей у с. Мачухи. Серед подарунків учасникам свята були й кілька десятків «Кобзарів». На кожному з місць роботи намагався організовувати книгарню. 1901 брав участь у міжнар. конф. лікарів, що відбулася у Відні. Після її закінчення у товаристві відомого галиц. журналіста Р. Сембратовича приїхав до Львова, де провів майже два місяці, зустрівшись з багатьма відомими галиц. діячами і письменниками. 1902–18 жив у Одесі, займався лікар. практикою. 1904–05 влас. коштом збудував лікарню у м-ку Дальник під Оде­сою (нині с. Великий Дальник Біляїв. р-ну) – цілий комплекс, що складався з кількох будинків і десятини саду з басейном і альтанками. Як медик здобув великий авторитет і популярність. 1905 спробував видавати українською мовою ж. «Лікарський порадник», аргументуючи необхідність у ньому відсутністю у селян-українців елементар. гігієн. і мед. знань, що спричиняло високу смертність, однак цензура його не дозволила. Брав активну участь в укр. громад. житті, зокрема як чл. управи одес. філії товариства «Просвіта», що після подій 1905 була центром укр. життя міста й об’єднувала інтелігенцію різних поколінь. У зв’язку із забороною діяльності товариства «Просвіта» одес. градоначальником (1912) разом зі своїми однодумцями створив нові просвітниц. організації – «Український клуб» та молодіжну «Укра­їнську хату», що проіснували до поч. 1-ї світової війни. У цей період Л. активно займався літ. діяльністю: його вірші, новели, оповіді, поезії в прозі, розвідки і рецензії друкували у ж. «ЛНВ», «Українська хата», «Шершень», «Правда», «Ukrainische Rund­schau», альманахах «Терновий вінок», «За красою», «На шляху», антологіях «Акорди», «Укра­їнська муза», зб. «Досвітні огні», «З неволі», оповідання для дітей – у ж. «Дзвінок», а численні статті й дописи – у провід. укр. газетах («Діло», «Буковина», «Рада» та ін.). Літ. заняття поєд­нував з новими знайомствами, що переростали у дружні вза­ємини. Його відвідували Г. Хот­кевич, О. Маковей, Г. Чупринка. Щира дружба єднала його з М. Вороним. 1904 Л. побував з дружиною у Галичині та на Буковині, зустрівшись з І. Франком, В. Гнатюком, І. Трушем, В. Дорошенком, О. Кобилянською і багатьма ін. літераторами та діячами науки і культури, з якими відтоді підтримував листування. Він провадив також видавн. діяльність: друкував брошури Б. Грінченка, видав влас. коштом два томи творів О. Плю­ща у засн. спільно з М. Вороним і С. Шелухиним Одес. літ. спілці. Упорядкував і видав два альманахи, що містили поезії та оповідання наддніпрян., галиц. і буковин. авторів: «З-над хмар і долин» (О., 1903) – Б. Грін­ченко, М. Вороний, В. Самійленко, Леся Українка, М. Коцюбинський, А. Кримський, М. Ста­рицький, В. Щурат, Г. Хоткевич, І. Франко, О. Кобилянська, Л. Ста­рицька, Н. Кобринська та ін.; «Багаття» (О., 1905) – О. Маковей, П. Карманський, Панас Мирний, М. Чернявський, М. Левицький, О. Луцький, Олександр Олесь, Н. Кибальчич та ін. 1-у світову війну сприйняв двояко: як антинар., зважаючи на офіц. шовініст. про­паганду, якій слід було протидіяти, щоб рятувати укр. молодь від безглуздої смерті за чужі інтереси, і разом з тим – як вій­ну, що принесе визволення Україні. Громадськості Одеси вдалося розпочати видання часопису «Основа» (1915), що замінив за­боронений «ЛНВ», однак і він потрапив під заборону (вийшло лише три номери). 1917 з поч. укр. революції признач. комісаром одного з р-нів Одеси, а згодом і комісаром міста (до травня 1918); входив до складу Керів. комітету Одеси. Водночас був обраний до складу ЦК Укр. партії соціалістів-самостійників (УПСС), діяльність якої була спря­мована на подолання розбіжностей між укр. політ. партіями та вироблення спіл. платформи заради держ. справи – йти єдиним нац. фронтом. Сприяв її розбудові за рахунок національ­но свідомих і авторитет. військовиків. До лідерів належали такі видатні військ. діячі, як М. Білинський, Г. Болбочан, О. і П. Ма­каренки. Виразником спіл. інте­ресів мав стати тижневик «Укра­їнське слово». У ньому, крім Л., співпрацювали С. Шелухин, В. Чеховський, М. Гордієвський та І. Гаврилюк. Вид. мало успіх у читачів, про що свідчив наклад – 10 тис. прим. 1917 заснував видавництво «Народний стяг» (згодом перевед. в еміграцію). За Гетьманату обіймав посаду лікар. інспектора, залишався ним і тоді, коли місто захопили денікінці. 1 січня 1919 признач. Міністром віросповідань УНР (від УПСС). У Києві провів оформлення автокефалії УАПЦ та скликання її Синоду. Сама автокефалія була проголошена раніше, але тільки рішенням Синоду УАПЦ здобула права громадянства і підтримку держави. У недовгий період перебування Директорії у Кам’янці-Поділь­ському – в. о. Міністра віро­сповідань, юстиції та охорони здоров’я. Водночас працював у Всеукр. нац. раді над парламентизацією устрою УНР. Восени 1919 – серпні 1920 – в уряд. комісії з підготовки Конституції УНР у м. Тарнув (Польща). Тут 1921 скликано перший від часів Директорії парламент – Раду Республіки. Л. відкрив перше його засідання привітанням Армії УНР. У скликаному першому уряд. комітеті, відп. перед парламентом признач. Міністром охорони здоров’я. Згодом працював лікарем у військ. таборах. Проводив і далі парт. роботу. Був головою Тарнув. філії УПСС, яку поповнили Й. Хилецький, Я. Хрис­тич, Ю. Колард, В. Мурський, Д. Щербина та ін. Склав свої повноваження у червні 1921. Після закриття «Тарнів. центру» у березні 1922 приїхав до Львова, почав працювати приват. лікарем у Винниках. Тут упорядковував свої твори для вид., збирав матеріали для вшанування пам’яті давніх друзів, які загинули у визв. боротьбі, – І. Лу­ценка та М. Білинського. Сам уже тоді був важко хворий на рак шлунка, що спричинив його смерть. У еміграц. період друкувався в офіц. періодиці УНР та вид., що перебували на соборниц. позиціях, зокрема ти­жневику «Воля», двотижневику «Визволення» тощо. Як тільки у Львові відновлено вид. «ЛНВ», став його актив. автором. Тут з’явилася низка літ. творів Л. і посмертно – ст. «Тарасівці» (1925). Братство тарасівців висвітлював і в автобіогр. спогадах, опубл. у різні роки: «Тарасовці. Зі споминів» («Письмо з Просвіти», 1922), у ж. «Наші дні» – «Дитинство в Керчі», «Юнацькі роки. Гімназія в Керчі» (обидва – 1942), «Університет і Тарасівці» (1943). Письменниц. твор­чість Л. охоплює прозу різних жанрів і поезію. Найбільшу частину її становлять оповідання, в яких реалістично відобразив тяжке життя народу, духовні поривання і щоденну працю демократ. інтелігенції, картини воєн. дійсності («Він умирав», 1905; «У невідому путь», 1908; «По щастя», 1912; «Нові хрести», П., 1913). Л. порушував нац.-патріот., філос.-етичні проблеми (казки-поеми «Колесо життя» // «Українська хата», 1909, № 1; «Дух Всесвіту» // там само, 1911, № 10; новели «З нового світу», К., 1918; «Утома», «Кара», обидві – 1922; «Або воля, або смерть», 1923), переосмислював фольк­лорно-казк. сюжети («Сім братів», 1899; «Лада Прекрасна», О., 1918; «Орел промінистий», Станіславів, 1920; «Три царства», Станіславів; Коломия; Бистриця, 1922). Як прозаїк тяжів до соц.-психол. стилю, створював індивідуально й національно виразні характеристики персонажів, образ людини, гідної наслідування. Писав інтимну («Аль­бом Івасі», «Журба», «Її очі», «На спомин», «Цвіти ще трохи...»; усі – 1906) та громадян. («Суд визволеного краю», 1903; «З чужини», «У камеру № 3», «У камеру № 5», «Уночі», «Море»; усі – 1908) лірику, поезії у прозі. Л. належать статті про творчість Б. Грінченка, О. Плюща та ін., спогади про Н. Грінченко (1908), І. Франка (1918). Переклав окремі вірші М. Лермонтова, С. Надсона, П. Вейнберґа, Й.-В. Ґете.

Тв.: Казки. 1928; Тихе слово: [Зб. казок]. 1929; Оповіді про смерть, війну та любов. 1935; Тринадцять притч. 1935 (усі – Львів).

Літ.: Богацький П. [Рец. на кн.: Липа І. З нового світу] // Книгарь. 1918. № 9; [Липа Ю.]. Світильник невгасимий. Пам’яті Івана Липи. Л., 1924; Гаври­люк І. Незабутний: Пам’яти Івана Липи. О.; Каліш, 1926; [Липа Ю.]. Притчі тара­­сівця [передм.] та Послів’я до трина­дцяти притч // Тринадцять притч. Л., 1935; [Його ж]. Новелі Івана Липи (вступ­­не слово до зб. «Оповіді про смерть, війну і любов»). Л., 1935; Огієнко І. Світлій пам’яті Івана Липи // Наша куль­­тура. Варшава, 1937, серп.–верес. (пе­­редрук у ж. «Кур’єр Кривбасу», 1998, № 104); Дорошенко В. Пам’яти старого Тарасівця (З нагоди відкриття пам’ят­ника) // Новий час. 1937. Ч. 112; Во­з­няк М. Іван Липа і Франко // Там само. Ч. 118; Погребенник Ф. Один з «тарасівців» // Дзвін. 1990. № 1; Липа-Гуме­нецька М. Про мого батька і діда // Березіль. 1991. № 1; Середницький Я. Батько і син (Про українських письменників Івана Липу та Юрія Липу) // Дні­про. 1992. № 8–9; Щегельський П. Іван Липа, письменник і людина // Липа І. Світильник невгасимий: 13 притч. К., 1994; Глиняна Л. Алегорична проза І. Липи: параметри духовності // СіЧ. 2003. № 9; Шестель О. Художня інтерпретація біблійної тематики в творчості Івана Липи // Вісн. Луган. пед. університету. Філол. науки. 2007. № 22; Качкан В. Посланник на ниву слова (Іван Липа в освітленні нових історичних джерел та матеріалів) // Народозн. зошити. 2010. Січ.–квіт.; Стамбол І. Наслідування заповітів Т. Шевченка на прикладі життєвого шляху І. Липи (1865–1923 рр.) // Укр. біографістика: Зб. К., 2014. Вип. 11.

Т. М. Гуцаленко

Основні твори

Казки. 1928; Тихе слово: [Зб. казок]. 1929; Оповіді про смерть, війну та любов. 1935; Тринадцять притч. 1935 (усі – Львів).

Рекомендована література

  1. Богацький П. [Рец. на кн.: Липа І. З нового світу] // Книгарь. 1918. № 9;Google Scholar
  2. [Липа Ю.]. Світильник невгасимий. Пам’яті Івана Липи. Л., 1924;Google Scholar
  3. Гаври­люк І. Незабутний: Пам’яти Івана Липи. О.; Каліш, 1926;Google Scholar
  4. [Липа Ю.]. Притчі тара­­сівця [передм.] та Послів’я до трина­дцяти притч // Тринадцять притч. Л., 1935;Google Scholar
  5. [Його ж]. Новелі Івана Липи (вступ­­не слово до зб. «Оповіді про смерть, війну і любов»). Л., 1935;Google Scholar
  6. Огієнко І. Світлій пам’яті Івана Липи // Наша куль­­тура. Варшава, 1937, серп.–верес. (пе­­редрук у ж. «Кур’єр Кривбасу», 1998, № 104); Дорошенко В. Пам’яти старого Тарасівця (З нагоди відкриття пам’ят­ника) // Новий час. 1937. Ч. 112;Google Scholar
  7. Во­з­няк М. Іван Липа і Франко // Там само. Ч. 118;Google Scholar
  8. Погребенник Ф. Один з «тарасівців» // Дзвін. 1990. № 1;Google Scholar
  9. Липа-Гуме­нецька М. Про мого батька і діда // Березіль. 1991. № 1;Google Scholar
  10. Середницький Я. Батько і син (Про українських письменників Івана Липу та Юрія Липу) // Дні­про. 1992. № 8–9;Google Scholar
  11. Щегельський П. Іван Липа, письменник і людина // Липа І. Світильник невгасимий: 13 притч. К., 1994;Google Scholar
  12. Глиняна Л. Алегорична проза І. Липи: параметри духовності // СіЧ. 2003. № 9;Google Scholar
  13. Шестель О. Художня інтерпретація біблійної тематики в творчості Івана Липи // Вісн. Луган. пед. університету. Філол. науки. 2007. № 22;Google Scholar
  14. Качкан В. Посланник на ниву слова (Іван Липа в освітленні нових історичних джерел та матеріалів) // Народозн. зошити. 2010. Січ.–квіт.;Google Scholar
  15. Стамбол І. Наслідування заповітів Т. Шевченка на прикладі життєвого шляху І. Липи (1865–1923 рр.) // Укр. біографістика: Зб. К., 2014. Вип. 11. Google Scholar
Читати у файлі PDF

Інформація про статтю

Автор:

Авторські права:

Cтаттю захищено авторським правом згідно з чинним законодавством України. Докладніше див. розділ Умови та правила користування електронною версією «Енциклопедії Сучасної України»

Бібліографічний опис:

Липа Іван Львович / Т. М. Гуцаленко // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-54707

Тип публікації:

Енциклопедична стаття

Том ЕСУ:

17-й

Дата виходу друком тому:

2016

Дата останньої редакції статті:

2016

Цитованість статті:

переглянути в Google Scholar

Для навчання:

використати статтю в Google Classroom

Тематичний розділ сайту:

Людина

Ключове слово:

громадсько-політичний діяч

EMUID (ідентифікатор статті ЕСУ):

54707

Кількість переглядів цього року:

51

Схожі статті

Підгайний
Людина  | 2024
А. М. Авраменко
Мандрика
Людина  |  Том 19 | 2018
В. К. Чумаченко
Кущинський
Людина  |  Том 16 | 2016
О. І. Панченко

Нагору