ЛИ́СЕНКО Іван Максимович (21. 08. 1938, с. Черемушна Валківського р-ну Харківської обл. — 15. 12. 2022, там само) — літературо­знавець, музико­знавець, журналіст. Заслужений діяч мистецтв України (2009). Член НСЖУ (1977), НСПУ (2005). Закінчив Харківський університет (1966). Працював у Головній редакції УРЕ (1967–68), видавництвах «Наукова думка» (1969–71, 2000–08), «Музична Україна» (1971–72), «Радянська шко­ла» (1974–80, 1984–89). У 1980–83 — викладач Педагогічного ін­ституту, 1989–92 — спецкореспондент журналу «Україна», 1992–99 — керівник групи редакторів «Зводу памʼяток історії та культури України» (усі — Київ). Друкувався від 1957. Досліджував творчість ре­пресованих та забутих українських письмен­ників, зо­крема П. Савченка («Червоний вечір», 1991), О. Коржа («Шуміти прошу листя», 2006), М. Вольвачівни («Кажи жінці правду, та не всю», 2007; усі — Київ), а також життя та діяльність українських спів­аків, композиторів, піаністів, скри­палів та ін. Упорядник та ред. ви­дань: «Іван Алчевський» (1980), «Поет з душею вогняною» (про Олександра Олеся, 1999), «Реч­ник української культури» (про М. Йогансена), «Українські спів­аки у спогадах сучасників» (оби­два — 2003), «Музична культура України» (2008), «Поет зболеного серця» (про О. Коржа, 2009), «Лицар честі і краси» (про М. Во­роного, 2011; усі — Київ). Автор регіональної «Валківської енциклопедії» у 4-х томах (Х.; К.; Нью-Йорк, 2000; К., 2006, 2008; Ж., 2013). Зібрав значний літературно-музичний архів та цінну колекцію платівок «Україніка». Автор статей до УРЕ, ЕСУ та низки галузевих енциклопедій і довід­ників.