ЛІБРЕ́ТО У первіс. значен­ні Л. (італ. libret­to, букв. — книжечка) — брошура кишеньк. формату з опер. текс­том, яку роз­по­всюджували серед глядачів театр. ви­стави; у сучас. побут. — літ. текст опери, оперети, мюзиклу, а також сценарій балету, пантоміми; у наук.-термінол. — словес. текст, котрий при взаємодії з музикою утворює художнє ціле синкрет. або синтет. типу, тобто Л. у широкому ро­зумін­ні — літ. твір, при­знач. для співу. До Л. належать текс­ти всіх літ.-муз. жанрів: опери, оперети, мюзиклу, ораторії, меси, літургії, пасіона, кантати, пісні, романсу, вокал. циклу, мелодекламації. У побут. неправильному значен­ні, характер. для не­профес. вжитку, Л. — коротке пере­повіда­н­ня сюжету опери, оперети, балету (правильно — синопсис). Л. може бути: пере­робле­н­ням для співу літ. твору ін. жанру («Іоланта» П. Чайковського за драмою Г. Герца, «Тарас Бульба» М. Старицького за повістю М. Гоголя); новим оригін. твором, спеціально створеним для співу та муз.-сцен. втіле­н­ня («Роберт-Диявол» Е. Скріба й Ж. Делявіня); компіляцією з фрагментів різних текс­тів («Німецький реквієм» Й. Брамса). Тому лібретист — той, хто створив, пере­робив або упорядкував словес. текст спеціально для співу; іноді так називають балет. сценариста (однак у такому випадку слово вживають не в термінол., а метафор. значен­ні). Існують 3 принципи взаємодії лібретиста й автора музики. Згідно з першим, композитор створює музику на вже існуюче Л. («Бал-маскарад» Дж. Верді на Л. А. Сомма за сюжетом Е. Скріба). Цей принцип зумовлює можливість появи кількох муз. втілень одного Л. Подібна практика була роз­по­всюджена у 17–18 ст., коли працювали такі лібретисти, як О. Рінуч­чіні, П. Мета­стазіо, Р. Кальцабіджі. Від­повід­но до 2-го, лібретист створює Л. на вже існуючу музику (напр., «Життя за царя» Є. Ро­зена на музику М. Глінки). У цьому разі можуть виникати декілька варіантів Л. для тієї самої музики. Такого принципу дотримувалися і пере­кладачі Л. ін. мовами, зокрема Д. Ревуцький, М. Рильський, Л. Старицька-Черняхівська, М. Бажан, Борис Тен, М. Лукаш, Б. Гнидь. За 3-м принципом — композитор бере на себе функцію лібретиста (С. Гулак-Артемовсь­кий, В. Кирейко, О. Бородін, М. Мусоргський, Р. Ваґнер, А. Бойто, Л. Яначек). У театрах 1920–30-х рр. існувала практика пере­­­робле­н­ня Л. класич. опер з ідеол. причин (напр., «У боротьбі за Комуну» М. Вино­градова і С. Спаського на музику «Тоски» Дж. Пуч­чіні, «Іван Сусанін» С. Городецького на музику «Життя за царя» М. Глінки). Про­блематику, повʼя­­зану з Л., ви­вчає лібретологія.