Лібрето

ЛІБРЕ́ТО У первіс. значенні Л. (італ. libret­to, букв. — книжечка) — брошура кишеньк. формату з опер. текстом, яку розповсюджували серед глядачів театр. вистави; у сучас. побут. — літ. текст опери, оперети, мюзиклу, а також сценарій балету, пантоміми; у наук.-термінол. — словес. текст, котрий при взаємодії з музикою утворює художнє ціле синкрет. або синтет. типу, тобто Л. у широкому розумінні — літ. твір, признач. для співу. До Л. належать тексти всіх літ.-муз. жанрів: опери, оперети, мюзиклу, ораторії, меси, літургії, пасіона, кантати, пісні, романсу, вокал. циклу, мелодекламації. У побут. неправильному значенні, характер. для непрофес. вжитку, Л. — коротке переповідання сюжету опери, оперети, балету (правильно — синопсис). Л. може бути: переробленням для співу літ. твору ін. жанру («Іоланта» П. Чайковського за драмою Г. Герца, «Тарас Бульба» М. Старицького за повістю М. Гоголя); новим оригін. твором, спеціально створеним для співу та муз.-сцен. втілення («Роберт-Диявол» Е. Скріба й Ж. Делявіня); компіляцією з фрагментів різних текстів («Німецький реквієм» Й. Брамса). Тому лібретист — той, хто створив, переробив або упорядкував словес. текст спеціально для співу; іноді так називають балет. сценариста (однак у такому випадку слово вживають не в термінол., а метафор. значенні). Існують 3 принципи взаємодії лібретиста й автора музики. Згідно з першим, композитор створює музику на вже існуюче Л. («Бал-маскарад» Дж. Верді на Л. А. Сомма за сюжетом Е. Скріба). Цей принцип зумовлює можливість появи кількох муз. втілень одного Л. Подібна практика була розповсюджена у 17–18 ст., коли працювали такі лібретисти, як О. Рінуччіні, П. Метастазіо, Р. Кальцабіджі. Відповідно до 2-го, лібретист створює Л. на вже існуючу музику (напр., «Життя за царя» Є. Розена на музику М. Глінки). У цьому разі можуть виникати декілька варіантів Л. для тієї самої музики. Такого принципу дотримувалися і перекладачі Л. ін. мовами, зокрема Д. Ревуцький, М. Рильський, Л. Старицька-Черняхівська, М. Бажан, Борис Тен, М. Лукаш, Б. Гнидь. За 3-м принципом — композитор бере на себе функцію лібретиста (С. Гулак-Артемовсь­кий, В. Кирейко, О. Бородін, М. Мусоргський, Р. Ваґнер, А. Бойто, Л. Яначек). У театрах 1920–30-х рр. існувала практика пере­­роблення Л. класич. опер з ідеол. причин (напр., «У боротьбі за Комуну» М. Виноградова і С. Спаського на музику «Тоски» Дж. Пуччіні, «Іван Сусанін» С. Городецького на музику «Життя за царя» М. Глінки). Проблематику, пов’я­­зану з Л., вивчає лібретологія.

Літ.: O. Sonneck. Catalogue of opera librettos printed before 1800. Washing­­ton, 1914. Vol. 1–2; P. Smith. The tenth muse. A historical study of the opera lib­­retto. New York, 1970; A. Gier. Das Libretto: Theorie und Geschichte einer musikolitera­­rischen Gattung. Darmstadt, 1998; Ґанз­бурґ Г. Вокальні переклади лібретних текстів як елемент мистецької історії України // Укр. культура: Пробл. і перспективи. Х., 2004.

Г. І. Ґанзбурґ

Рекомендована література

1. O. Sonneck. Catalogue of opera librettos printed before 1800. Washing­­ton, 1914. Vol. 1–2;
   Google ScholarInternet
2. P. Smith. The tenth muse. A historical study of the opera lib­­retto. New York, 1970;
   Google ScholarInternet
3. A. Gier. Das Libretto: Theorie und Geschichte einer musikolitera­­rischen Gattung. Darmstadt, 1998;
   Google ScholarInternet
4. Ґанз­бурґ Г. Вокальні переклади лібретних текстів як елемент мистецької історії України // Укр. культура: Пробл. і перспективи. Х., 2004.
   Google ScholarInternet

завантажити статтю