Лідерство

ЛІ́ДЕРСТВО (від англ. lead — вести, керувати) — положе­н­ня (статичний аспект) і процес впливу (динамічний аспект), в основі яких — прояв лідерських якостей особистості. У першому випадку Л. — провід­не положе­н­ня особистості чи соц. утворе­н­ня, зумовлене наявністю від­повід. якостей (лідер. компе­тенцій), які спричиняють якісну й ефективну діяльність (зокрема й управлін.). У другому — процес впливу особистості чи соц. утворе­н­ня на власну діяльність або діяльність інших на основі особистих якостей. Наявність статич. аспекту продукує процес. аспект Л. Урахува­н­ня обох його проявів, а також еволюц. рівнів упр. дає змогу роз­глядати Л. як упр., що здійснюється на основі взаєм. поваги та довіри шляхом впливу на поведінку людей (послідовників) для реалізації су­спільно значущих цілей (цін­ностей). Актуальність проб­леми Л. детермінована зро­стан­ням ролі соц. упр. як виду профес. діяльності в умовах наро­ста­н­ня динаміки змін і транс­фор­мацій (т. зв. сусп. турбулент­ність) сучас. су­спільства. У світлі наяв. тен­денцій сусп. роз­витку (глобалізації, демократизації, інформатизації і технологізації та під­вище­н­ня ролі особистості) соц. упр. набуває контекс­ту нової па­радигми — Л., яке проявляється утвердже­н­ням нових організац. структур, моделей пове­дінки, процедур, принципів як ос­нови управлін. діяльності. Огляд істо­рії становле­н­ня теорії та практики упр. засвідчує, що еволюц. роз­виток його як профес. діяль­ності характеризується такими рівнями: адмініструва­н­ня, менеджмент і Л. Така трирівневість упр. зна­йшла від­ображе­н­ня у системі держ. упр., де кон­статовано еволюцію у ви­гляді моделей «державне адміністру­ван­ня–державний менеджмент–чут­ливе врядува­н­ня», основою остан­нього є парадигма Л. Спе­цифіка кожного із рівнів упр. проявляється через ідентифіка­цію базових параметрів (субʼєкт, обʼєкт, мета і характер впливу) управлін. процесу. Порівнял. ана­ліз за­значених параметрів засвідчує наявність їхньої транс­формації від­повід­но до впливу зовн. чин­ників і потреб сусп. роз­витку. Л. є вищим порівняно з адмініструва­н­ням і менеджментом еволюц. та якіс. рівнем управлі­н­ня. Від­повід­но до осн. видів діяльності (індивід. та груп.) ви­окремлюють 2 види Л. — індивід. та організаційне. Субʼєк­том прояву першого є окрема особистість. Прояв може здійснюватися як без­посередньо стосовно себе (самороз­виток особистості), так і стосовно ін. осо­бистостей. Субʼєктом прояву ор­­ганізац. (або ін­ституц.) Л. є організація. Прояв також може здій­снюватися як без­посередньо стосовно себе (самороз­виток організації), так і стосовно ін. організацій. Індивід. Л. є первин­ним від­носно організаційного. Актуалізація на­прикінці 20 — на поч. 21 ст. парадигми Л. характеризується роз­витком різних концептуал. ліній. Серед них — концепція ситуац. Л. (базується на тому, що ті чи ін. характеристики лідера змінюються залежно від ситуації); теорія обміну та тран­с­формац. Л. (роз­глядає Л. як функцію групи та процес організації між­особистіс. стосунків у групі, при якому лідер ви­ступає субʼєк­том упр. цим процесом, а характер здійсне­н­ня лідер. ролі ви­значається 3-ма змін­ними — якостями лідера, якостями групи, характером ситуації); Л.-служі­н­ня (кон­статує ро­зумі­н­ня сутності упр. як служі­н­ня іншим); теорія емоц. Л. (стверджує, що в умовах змін. середовища для реалізації та роз­витку лідер. ролі необхідно володіти емоц. інтелектом); теорія «двигуна Л.» (до­сліджує пита­н­ня довго­строк. Л.); концепція обʼ­єд­нувал. Л. (ствер­джує, що сучас. лідер повинен уміти встановлювати звʼязки між своїми бажа­н­нями та цілями, а також бажа­н­нями й цілями інших); теорія опосередк. Л. (досліджує про­блему мотивації лідер. поведінки); теорія роз­поділеного Л. (аналізує процес т. зв. естафет. пере­дачі Л. від одного чл. команди до іншого залежно від домінуючої компетенції); теорія внутр. стимулюва­н­ня Л. (досліджує процес удо­сконале­н­ня Л. шляхом роз­витку через самопі­зна­н­ня, цілепокла­­да­н­ня, упр. змінами, між­особис­тісні взаємини, знаходже­н­ня рів­новаги, вмі­н­ня діяти); концепція «первин.» Л. (аналізує залежність ефективності під­леглих від емоц. стану кер.); теорія Л. як упр. па­радоксами (стверджує, що для реалізації своєї діяльності лідер балансує між полюсами пар парадоксів: універсалізм — специ­фічність, індивідуалізм — колективізм, жорсткі стандарти — «мʼя­кі» процеси, врівноваженість — емо­ційність, набутий статус — визна­чений статус, самоконтроль — зовн. контроль, лінійне ставлен­ня до часу — циклічне ставле­н­ня до часу) та ін. Більшість із на­званих теорій сконцентровані на за­стосуван­ні у бізнес-середовищі. Сут­тєвою рисою роз­витку парадигми Л. є той факт, що на­­прикінці 1990-х рр. теорії бізнес-Л. стали практично ідентичні теоріям політ. Л. Як наслідок, ви­значилася тенденція щодо необхідності інтегров. взаємодії 3-х сусп. секторів — держ., приват. (бізнесу) і громадського — задля забезпече­н­ня ефектив. сусп. управлі­н­ня. Від­повід­но до осн. видів сусп. діяльності та соц. упр. виділяють типи Л.: політ., держ., під­приємн. (бізнес), громад., освітнє тощо. У звʼязку зі зро­ста­н­ням значе­н­ня освіти для забезпече­н­ня сусп. прогре­су науковці й практики, зокрема й вітчизняні, все більшого значе­н­ня надають роз­роблен­ню теорії освіт. Л. Його сутність ви­значають як нову управлін. па­радигму, що є орієнтиром і механізмом для здійсне­н­ня реформ у сфері освіти в умовах сучас. сусп. транс­формацій. Ос­ві­тнє Л. необхідно роз­глядати у 3-х взаємоповʼязаних аспектах: Л. в освіті (діяльність кер., викл., студентів (учнів) та, як ре­зультат, освіт. закладів-лідерів); Л. для освіти (діяльність батьків та ін. стейкхолдерів задля роз­витку освіти); Л. освіти (діяльність держави щодо забезпече­н­ня пріоритет. роз­витку освіт. сфери).

С. А. Калашникова

У соціології терміном «Л.» по­значають від­­­носини домінува­н­ня, під­коре­н­ня, впливу в системах: між­особистіс. взаємовід­носин у групі, між­груп. взаємовід­носин у су­спільстві, політ. взаємовід­носин на рівні держав чи окремих регіонів, між­нар. від­носин (держа­­ви-лідери, що ви­значають курс, яким слідують інші держави); один із механізмів організації та упр. внутр.- або між­груп. діяльністю, коли індивід, соц. група (чи її частка) або ін. субʼєкт виконують роль лідера (обʼєд­­ну­­ють, спрямовують діяльність всієї групи, сукупності індивідів чи їхньої частини, що очікують, спри­ймають та під­тримують його дії); параметри структурації соц. груп, класів. Л. є одним із базових механізмів диференціації соц. діяльності та перед­бачає досягне­н­ня особл. положе­н­ня певним субʼєктом (індиві­дом, групою) від­носно ін. чл. групи, класу, су­спільства. Тим самим започатковується процес формува­н­ня та ін­ституціоналізації ста­­тусно-рольової структури соц. утворе­н­ня й конфігурації взаємо­відносин його чл. від­повід­но до позиції у цій структурі. Обо­­вʼязк. елементи Л.: наявність у лідера набору якостей, затребуваних соц. групою чи ін. соц. утворе­н­ням для подола­н­ня ви­знач. про­блем і виріше­н­ня по­ставлених зав­дань; певна кількість (залежно від мас­штабу Л.) прихильників, які ви­знають особл. статус лідера, що базується на його якостях, кваліфікації, позиції в соц. структурі тощо; легітимність лідера (його стандарти, зразки, думки та гасла ви­знаються послідовниками та стають взірцями, орієнтирами або навіть мотивами для їхніх дій). Л. — один із первин. біо­соц. феноменів (спо­стерігається й у тварин. світі), що поширюється на всі форми соц. взаємовід­носин. Обʼєктивність функціонува­н­ня механізмів Л. у соц. утворе­н­нях об­умовлена не тільки пси­хол. різномані­т­тям людей (концепція особистісно-психол. якостей, теорія рис), наявністю серед них видат. особистостей (теорія героїв) або природжених лідерів (концепція харизма­­тичності), а й потребами в організації соц. життя та взаємодії чл. спіль­­ноти (функціональне Л.). Таким чином, Л. є багатофактор. соц. явищем, яке включає соц.-пси­­хол. і політико-управлін. складові. Автори ситуац. теорії Л. також під­креслюють значущість збігу об­ставин (місце, час, умови), що ви­значають можливість викори­ста­н­ня тих чи ін. якостей, затребуваних для виріше­н­ня наяв. про­блеми, що, у свою чер­­­гу, дає можливість для утвердже­н­ня своїх лідер. позицій тим чи ін. субʼєктом.

Ефективні механізми упр. та Л. намагалися теоретично обґрун­­тувати ще у Стародав. Греції. Від часів Середньовіч­чя класикою теор. осмисле­н­ня та практ. викори­ста­н­ня механізмів Л. у держ. упр. вважають трактат Н. Макіавел­лі «Il Principe» («Володар», 1513, опубл. 1532). Однак системат. дослідж. Л., роз­поча­­те не раніше серед. 19 ст., по­­вʼязане із зародже­н­ням соціології як наук. дисципліни та виникне­н­ням дискурсу лібералізму, в рамках якого зʼявилася потреба пере­осмисле­н­ня засо­­бів легітимації влади. Теорії Л. кін. 19 — поч. 20 ст., з одного бо­­ку, досліджують роль лідера в умовах ін­ституціоналізації, стабілізації соц. від­носин, з ін. — намагаються описати характеристики лідерів та соц. ситуацій, що призводять до зміни соц. ін­ститутів. Так, Р. Міхельс об­ґрунтував «залізний закон олігархії», згідно з яким Л. неодмін­но призводить до олігархізації будь-якої соц. організації, незалежно від рівня демократичності внутр. стосун­­ків у ній. При цьому він під­креслював зміну деяких рис та якос­­тей лідерів саме у процесі та по завершен­ні ін­ституціоналізації організації. М. Вебер ви­окремив три осн. типи Л.: традиц., легал. і харизматичний. Перший прита­­ман. спадк. системі влади, у якій велику роль ві­ді­грають звичаї, традиції та побуд. на них моделі поведінки; другий — ін­ституціоналізов. су­спільствам із високим рівнем усві­домле­н­ня ролі норм, законів, бюрократ. організацій; третій — су­спільствам, що пере­живають кризи, радикал. зміни та пере­хідні періоди, завдяки чому сут­тєво зро­стає фактор ролі особистості в історії. Оскільки радикально нове баче­н­ня вирішен­­ня про­блем важко встановити в усталених соц. організаціях, для ха­­ризмат. типу Л. характерні злам старих і створе­н­ня нових організац. форм.

У сучас. гуманітар. науках про­блеми Л. досліджують психоло­­ги, політологи, соціологи та соц. психологи. При цьому соціологія роз­глядає Л. з по­гляду соц. системи, соц. психологія — як процес взаємодії соц. і психол. факторів. Соц.-психол. фактори Л.: особа лідера у конкрет. період його роз­витку та механізм отрима­н­ня ним Л. (лідер є продуктом свого часу та соц. сере­­довища); специфічні риси мас, груп, індивідів, якими керує даний лідер; характер і результати взаємовід­носин між лідером та його послідовниками; динаміка контекс­ту або умов, у яких здійснюється Л. (лідер керує не тіль­­ки людьми, а й середовищем, в якому він діє). З ін. боку, Л. не є суто субʼєктив. соц. явищем, де все залежить лише від волі лідера, а й обʼєктив. результатом реалізації очікувань мас та збігу сприятл. об­ставин. Тому лі­­дер не тільки керує масами, а й сам керується векторами громад. думки. З по­гляду соціології політики, Л. у системі соц. взаємовід­носин забезпечує процес взаєм. регулюва­н­ня інтересів: лідери під­тримують рівновагу між потребами та очікува­н­нями прихильників, влас. цілями, до­ступ. засобами та ресурсами, цілями та інтересами логіки роз­­­витку й функціонува­н­ня соц. організації. Тип Л. завжди повʼя­­за­­ний із соц. природою су­спільства та специфіч. характером й структу­­рою певного соц. утворе­н­ня (су­спільства, організації, групи). Тому пер­­вин. типологізацією є поділ за мас­штабом: Л. мікрорівня (у малих соц. групах), соц. Л. (у соц. спільнотах), політ. Л. (у політ. організаціях місц., регіон., держ. чи між­держ. рівнів). Л. може бути ситуац. (для виріше­н­ня конкрет. задачі) або універсал. та по­стій. протягом певного часу; лідер може виконувати по від­ношен­ню до системи взаємовід­носин роль консерватора, реформато­­ра або революціонера. Під­ґрун­­тя для поділу Л. за типами — стиль, який використовує конкрет. лідер. Такими типами насамперед є формал. і нефор­­мал. Л. В основі першого типу — уста­­лені норми та формал. організац. засади, другого — влас. авторитет без формал. ознак. Окрім класифікації, за­пропонов. М. Вебером, за­проваджено ще декілька типів Л. У категоріал. апараті соціології політики використовують пере­важно демократ. і авторитар. типи, до яких інколи додають анархіст. (має прояви пере­важно у девіант. асоціаціях). Порівняно з ін., най­­ефективнішим є саме демократ. тип і стиль Л., хоча у криз. ситуаціях або для пере­хід. періодів доцільне й викори­ста­н­ня авторитар. типу Л., жорстка та цілеспрямов. дія якого здатна швидко вивести су­спільство чи гру­­пу з криз. стану, подолати пере­шкоди у досягнен­ні мети, в короткий термін провести реорганізацію тощо. В умовах роз­­­витку інформ. технологій зміню­­ються форми та механізми Л. Гол. інструментом влади у 2-й пол. 20 — на поч. 21 ст. став конт­роль над інформацією. Е. Кац і П. Лазарсфельд у кн. «Per­­sonal Influence» («Особистий вплив», Нью-Йорк, 1955) обґрун­­тували концепцію дво­ступ. потоку масової інформації, згідно з якою ці потоки опосередковують лідери, які формують думки. Водночас концепція нетократії (влади мереж) засвідчує наявність у сучас. умовах тенденції зменше­н­ня ролі політ. лідерів, що змушені грати за правилами, які їм диктують власники великих інформ. ка­налів і мереж.

А. О. Зоткін

Завантажити статтю