Ліки
ЛІ́КИ – продукт фармацевтичної діяльності, що має певний склад, лікарську форму, упаковку, термін придатності та призначається хворому з метою профілактики, діагностики, лікування чи полегшення симптомів захворювання або зміни стану фізіологічних функцій організму. Термін «Л.» використовують як узагальнювальний на позначення лікар. препаратів.
Залежно від рівня розвитку суспільства в різні часи Л. мали різні вигляд і якість. Людство емпірич. шляхом відкрило лікув. властивості багатьох речовин. До 19 ст. в якості Л. використовували сировину рослин., тварин. або мінерал. походження, яку піддавали відносно простому обробленню. Згодом з цієї сировини почали виділяти активні речовини, концентрувати їх у вигляді різних витягів, установлювати їхню структуру, здійснювати синтез. Значно пізніше визначено взаємозв’язок між хім. будовою біологічно актив. речовин та їхньою фармакол. дією, отримано аналоги й гомологи природ. сполук. Із встановленням механізму дії актив. речовин різних фармакотерапевт. груп започатковано цілеспрямов. пошук нових ефектив. лікар. речовин. На всіх етапах розвитку суспільства у мед. практиці використовували лікар. препарати в різних лікар. формах (збори, порошки, пілюлі, мазі, пластирі, настої, примочки, гранули тощо). І. Павлов ще 1895 відзначав універсальність лікар. терапії, яку використовують при всіх мед. процедурах. Нині фармацевт. фірми пропонують новітні лікар. системи з адрес. доставкою актив. речовин, для яких, на відміну від звичай. лікар. препаратів, характерні пролонгована дія, контрольоване вивільнення актив. фармацевт. інгредієнта та його цілеспрямована доставка до певних органів або тканин організму. Л. вводять в організм різними шляхами, вибір яких залежить від мети їхнього застосування, стану й особливостей організму та ін. показників. Розрізняють парентерал. (без участі шлунк.-кишк. тракту) та ентерал. (через шлунк.-кишк. тракт) шляхи. При парентерал. введенні (внутрішньовенно, внутрішньоартеріально, внутрішньом’язово, підшкірно тощо) активні речовини на місці контакту з тканинами організму не змінюються й надходять у заг. кровообіг. Цей шлях використовують з метою надання швидкої допомоги, при необхідності введення Л. у знач. об’ємах або при тривалому введенні. Найприроднішим і найпоширенішим є ентерал. (перорал.) транспортування Л., при якому активна речовина проходить два фільтри – слиз. оболонку шлунк.-кишк. тракту і печінку, які перешкоджають проникненню у кров речовин різних за структурою й розміром. Ректал. метод є доцільним, коли активні речовини руйнуються в процесі метаболізму першого проходження або мають неприємний смак, а також у педіатрії, коли хворий перебуває в стані непритомності або за необхідності зменшити кількість побічних, особливо алергіч., ефектів тощо. Через шкіру та слиз. оболонку вводять Л. з метою місц. та заг. дії на організм. Цей шлях вважають найбезпечнішим. Широко використовують інгаляц. метод (при захворюваннях легенів, бронхів, горла тощо). Для кожного із шляхів уведення лікар. препаратів розробляють певну лікар. форму, метод застосування, а інколи й спец. інструментарій. Фармакотерапевт. дія Л. залежить від багатьох фармацевт. та біол. чинників, що визначають швидкість і повноту вивільнення, всмоктування та екскреції актив. фармацевт. інгредієнта, а також від раціональності поєднання з допоміж. речовинами, виду лікар. форми, технології виготовлення, часто – від індивід. реакції організму на введені Л., функціон. стану організму або окремих його органів, можливої взаємодії різних Л. (при одночас. застосуванні), часу споживання їжі тощо. Однією з важливих умов фармакотерапії є оптимал. вживання Л. та їжі. Правил. поєднання дієти з урахуванням часу вживання Л. дає змогу підвищити їхню ефективність, зменшити дозування, а інколи позбавитися побічної дії. Необхідно враховувати можливість впливу продуктів харчування на всмоктування та біодоступність актив. фармацевт. інгредієнта, а також вплив Л. на всмоктування пожив. речовин. У багатьох випадках необхідно терміново застосовувати Л., напр., при отруєннях, гострому сповільненні діяльності серця, зупинці дихання, матк., леген. та ін. внутр. кровотечах. При хроніч. перебігу хвороби Л. застосовують системно протягом відповід. періоду в певний час. Для кожного виду Л. характер. певний термін прояву їхньої дії. За умов тривалого застосування Л. можливе накопичення (кумуляція) актив. фармацевт. інгредієнта в організмі, послаблення дії, розвиток залежності та звикання. З обережністю використовують Л. у лікуванні дітей, людей літнього віку, під час вагітності. Інколи спостерігають індивід. чутливість організму до Л., особливе значення має ідіосинкразія (своєрідна, нетипова реакція організму на окремі препарати).
У кожній країні перелік зареєстрованих лікар. препаратів уміщено у довідк. вид. («Компендіум», «РЛС – энциклопедия лекарств» та ін.). Л. класифікують за фармакотерапевт. дією, за мед. призначенням тощо. Існують також класифікац. системи, які використовують з метою вивчення ефективності, обсягу споживання або недоліків (побічної дії) Л. Крім того, виокремлюють Л. доступні (відпускають без рецепта), рецептурні (відпускають за рецептом), патентовані (Л., на виробництво яких фармацевт. фірми мають виняткове право), орфанні, або «Л.-сироти» (мають обмежений лікув. попит), синтет., інновац., нано-, фітопрепарати та ін. В історії фармакотерапії були періоди, коли заперечували позитивну роль Л., напр., під час розквіту ятрохімії, знач. розвитку хім.-фармацевт. промисловості в Німеччині, коли надмірне й необґрунтоване захоплення новими, недостатньо дослідженими хім. речовинами часто призводило до отруєнь. Навіть виникали товариства боротьби з хім. отруєннями, сприяння поверненню до нешкідливих природ. речовин тощо. Нині доведено, що ефективність Л. залежить від дози, своєчасності й раціональності застосування.
Літ.: Півненко Г. П. Аптечна технологія ліків. К., 1962; Белоусов Ю. Б., Моисеев В. С. Клиническая фармакология и фармакотерапия. Москва, 1998; Машковский М. Д. Лекарственные средства: В 2 т. Москва, 2000; Деримедведь Л. В., Перцев И. М., Шуванова Е. В. та ін. Взаимодействие лекарств и эффективность фармакотерапии. Х., 2002.
І. М. Перцев
Ліки у ветеринарній медицині – лікарські речовини, субстанції або суміші речовин синтетичного чи природного походження, представлені у вигляді лікарської форми (таблетки, капсули, розчини), які пройшли клінічні випробування та дозволені для використання у профілактиці, діагностиці й лікуванні хвороб тварин різного походження (незаразних, бактеріальних, вірусних, паразитарних).
З давніх часів люди намагалися лікувати домаш. тварин, використовуючи природні лікар. речовини, найчастіше – рослинні екстракти, а також препарати, які виготовляли з сирого м’яса, дріжджів та відходів тваринництва. З часом вони помітили, що лікув. ефект таких речовин полягає у вибірк. впливі на організм певних хім. сполук, які почали отримувати в лаб. шляхом синтезу. Успіхи техніки та розвиток низки наук. дисциплін (анатомії, фізіології й, особливо, хімії) у 2-й пол. 19 ст. зробили можливим синтез знач. кількості речовин з терапевт. дією (антипірин, пірамідон, плазмоцид, аспірин та ін.) та дали змогу поставити вивчення дії лікар. засобів та розроблення нових ліків на основу наук. експерименту. Засн. сучас. хіміотерапії вважають нім. бактеріолога і хіміка П. Ерліха, який 1891 розробив теорію застосування хім. сполук для боротьби з інфекц. захворюваннями.
Існує кілька класифікацій лікар. засобів, зокрема за хім. будовою розрізняють з’єднання похідних фурфуролу, імідазолу, піримідину тощо; за походженням – природні, синтетичні, мінерал.; за фармакол. групою – препарати, що діють на ЦНС, протимікробні та протипаразитарні, сечогінні, ферментні, тканинні та ін.; за захворюванням, для лікування якого використовують засіб, – препарати, що впливають на серц.-судинну систему та ін. Шляхи введення лікар. речовин у вет. і гуман. медицині аналогічні. Лікар. речовини, потрапляючи в організм тварин, викликають зміни, в основі яких – дві дії: збудження (посилення функції) та пригнічення (послаблення функції). Залежно від того, з якими тканинами організму вони вступають у взаємодію, викликаючи фармакол. ефект, розрізняють місц. (проявляється на місці застосування Л.) та резорбтивну (проявляється у віддалених від місця введення органах) дії. Виокремлюють заг. та вибірк., осн. та побічну, зворотну та незворотну дії. Заг. дію лікар. речовини спостерігають у випадку, коли вона одночасно змінює функцію клітин багатьох органів та систем завдяки однотипності впливу на біохім. реакції. Так можуть діяти глюкоза, амінокислоти, деякі біостимулятори, солі лужних та важких металів, які широко використовують при ослабленні організму, хроніч. захворюваннях, для стимуляції росту і розвитку тварин. Вибірк. дія – специфічна дія лікар. речовини на окремі органи та системи, зумовлена особливостями хім. структури і фіз. властивостей самої речовини, а також морфофункціон. специфікою органа. У лікув. практиці вибірк. дія є найціннішою, оскільки дає змогу цілеспрямовано змінювати функцію того чи ін. органа. Вона характерна для серц. глікозидів, наркотич. засобів, гормонал., сечогін., адрено- та холінергіч. препаратів тощо. Заг. та вибірк. дії можуть бути місц. і резорбтив., прямими і непрямими, вибіркова – лише основною (домінує над іншими, на неї й розраховує лікар). На відміну від основної, другорядна (побічна) дія є менш вираженою, але її необхідно обов’язково враховувати. Важко визначити лікар. препарат, який би мав лише осн. дію. Побічна дія може бути бажаною (коли вона доповнює основну) та небажаною (не тільки звужує осн. дію, а й негативно впливає на функції ін. органів і систем). Найпоширенішим прикладом негатив. дії лікар. речовин є гостра та хронічна токсичність, яку обов’язково спочатку вивчають на лаборатор., потім на с.-г. тваринах під час клін. випробування. Вивчення лікар. засобів проводять шляхом хім. аналізу, фармакол. і клін. спостережень; при цьому визначають діючі речовини й осн. якісні показники: органотропність (переважну дію на ті чи ін. органи хворого або ж на збудників захворювання – на бактерії, паразитів тощо); наявність побічної дії; здатність Л. викликати особливу чутливість. Кількіс. показниками лікар. засобу є доза (розраховують на 1 кг живої ваги тварини) – смертел., токсична та терапевтична. Відношення смертел. дози до терапевтичної називають терапевт. індексом лікар. засобу. Чим більше це відношення, тим безпечнішим є використання Л. У вет. практиці більшість лікар. засобів застосовують багаторазово. Кратність їхнього введення та тривалість лікування залежать від властивостей засобів та клін. стану хворої тварини. Дія лікар. речовини при повтор. застосуванні за силою та побіч. ефектом може значно відрізнятися від разового. При тривалому застосуванні Л. найчастіше відбувається послаблення фармакол. дії, яке називають звиканням. У зв’язку з цим бажаного фармакол. ефекту досягають лише за умови підвищення дози. Таку властивість мають більшість алкалоїдів (кофеїн, морфін, лобелін, нікотин та ін.), а також болезаспокійливі та проносні засоби. Часто має місце звикання збудників захворювань і паразитів до протимікроб. та протипаразитар. засобів (антибіотиків, сульфаніламідів, фосфорорган., хлорорган. сполук та карбаматів). Це відбувається переважно у результаті неправил. застосування Л. – у недостат. дозі, з великими інтервалами тощо. Комплексна фармакотерапія, що є найефективішою, передбачає одночасне застосування кількох лікар. засобів. Одночасна дія на організм кількох препаратів має свої особливості, що необхідно обов’язково враховувати. Для характеристики кінц. фармакол. ефекту існують такі поняття, як синергізм (одночасна дія двох або більше засобів в одному напрямі) та антагонізм (одночасна дія двох чи більше лікар. засобів у протилеж. напрямах, що призводить до послаблення кінц. фармакол. ефекту). Вет. препарати розраховані для багатьох видів тварин. Їх дозування залежить не лише від віку та маси тіла. В анотаціях до Л. вказують дозування на 1 кг (1 ц тощо) маси тварини. Лікар. засоби, утворюючи в організмі тварин біологічно активні з’єднання, виводяться назовні через трав. тракт (з каловими масами), сечову систему (нирки), рідше – через легені та шкіру. У зв’язку з тим, що с.-г. тварин вирощують для одержання продукції (молока, м’яса, яєць), враховують такий показник, як період напіввиведення лікар. речовин. Такі застереження вказують у листівці-вкладці до вет. препаратів. У вет. медицині використовують мед. препарати, признач. для людей. Застосування лікар. засобів регламентує Держ. фармакол. комісія вет. медицини, що є експертно-дорадчим органом з питань безпеч. та ефектив. застосування вет. препаратів, корм. добавок, преміксів та готових кормів, а також їхньої реєстрації.
Літ.: Хмельницький Г. О., Хоменко В. С., Канюка О. І. Ветеринарна фармакологія: Підруч. Х., 1995.
П. В. Шарандак
Рекомендована література
- Півненко Г. П. Аптечна технологія ліків. К., 1962;
- Белоусов Ю. Б., Моисеев В. С. Клиническая фармакология и фармакотерапия. Москва, 1998;
- Машковский М. Д. Лекарственные средства: В 2 т. Москва, 2000;
- Деримедведь Л. В., Перцев И. М., Шуванова Е. В. та ін. Взаимодействие лекарств и эффективность фармакотерапии. Х., 2002.
- Хмельницький Г. О., Хоменко В. С., Канюка О. І. Ветеринарна фармакологія: Підруч. Х., 1995.