ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Encyclopedia of Modern Ukraine

Розмір шрифту

A

Лікіцари

ЛІКІЦА́РИ  — село Перечинського району Закарпатської області. Підпорядк. Туричків. сільс. раді. Знаходиться побл. г. Полонина-Руна, на струмку Зведу-Звур (притока Турички, бас. Дунаю), за 41 км від обл. центру та за 24 км від райцентру і залізнич. ст. Перечин. Навколо села зростають букові ліси. Площа 13,5 км2. За переписом насел. 2001, проживали 54 особи; станом на 2016 — 40 осіб; переважно українці. Село вперше згадується у писем. джерелах 15 ст., коли було під владою Угорщини. 1867–1918 — у складі Австро-Угор. імперії. За угор. часів мало назву Куруцвар. Здавна село стало одним з центрів лісорозроблення. 1919 відійшло до Чехо-Словаччини; 1939–45 — під контролем гортист. Угорщини; від 1945 — у межах УРСР. У 1960–70-х рр. тут проживали 350 осіб, було понад 70 дворів. У рад. період працював колгосп «Верховина». До поч. 21 ст. функціонували початк. школа, клуб, лікар. амбулаторія. Нині переважна більшість жит. займається присадиб. с. госп-вом і збиральництвом (грибів, ягід). Є дерев’яна Василів. церква (пам’ятка архітектури нац. значення; перебуває під охороною ЮНЕСКО). Раніше вона належала ченцям-василіанам. Двозруб. триділ. храм зведено з ялини у 17 ст. триверхим у бойків. стилі. 1748 його перебудували, відтоді він набув сучас. вигляду. Від первіс. споруди збереглися стіни зрубів і шатр. перекриття нави та вівтар. зрубу. Церква вкрита гонтом, завершення — цинков. залізом. У 19 — на поч. 20 ст. поруч з церквою на високому кам’яному підмурівку споруджено дерев’яну кар­касну дзвіницю з двома дзвонами. Менший дзвін виготовлено 1820 у м. Пряшів (нині Словаччина), а великий відлив 1924 відомий закарп. ливарник Ф. Еґрі. 1932 Василів. церкву відремонтовано, 1985 у ній змінено інте­р’єр, а 1988 перефарбовано. Навколишні мальовничі ландшафти разом з Василів. церквою сприяють розвитку рекреації та туризму.

Рекомендована література

  1. Панькович В. Холодна зима 93-го // Новини Закарпаття. 1993, 24 квіт.;
  2. Кешеля Л. Останні з лікіцарських могікан // Ужгород. 2005, 27 серп.;
  3. Дудаш О. Ще наша свічка не згасла // Фест. 2005, 10 листоп.;
  4. Сирохман М. П’ятдесят п’ять дерев’яних храмів Закарпаття. К., 2008;
  5. Руда Л. Село вимирає // Срібна Земля. 2010, 23 квіт.;
  6. Фазекаш Д. Чи виживе село Лікіцари // Закарп. правда. 2012, 28 лип.;
  7. Штефаньо О. Усі дороги ведуть до Рима і лиш одна в Лікіцари // Новини Закарпаття. 2012, 18 серп.;
  8. Куколь О. Липовець і Лікіцари вмирають чи відроджуються // Закарп. правда. 2013, 6 квіт.;
  9. Федака С. Населені пункти і райони За­карпаття: Істор.-геогр. довід. Уж., 2014.
Іконка PDF Завантажити статтю

Інформація про статтю


Автор:
Статтю захищено авторським правом згідно з чинним законодавством України. Докладніше див. розділ Умови та правила користування електронною версією «Енциклопедії Сучасної України»
Дата останньої редакції статті:
груд. 2023
Том ЕСУ:
17
Дата виходу друком тому:
Тематичний розділ сайту:
Населені пункти
EMUID:ідентифікатор статті на сайті ЕСУ
55474
Вплив статті на популяризацію знань:
66
Бібліографічний опис:

Лікіцари / Й. Р. Гілецький // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016, оновл. 2023. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-55474.

Likitsary / Y. R. Hiletskyi // Encyclopedia of Modern Ukraine [Online] / Eds. : I. М. Dziuba, A. I. Zhukovsky, M. H. Zhelezniak [et al.] ; National Academy of Sciences of Ukraine, Shevchenko Scientific Society. – Kyiv : The NASU institute of Encyclopedic Research, 2016, upd. 2023. – Available at: https://esu.com.ua/article-55474.

Завантажити бібліографічний опис

ВСІ СТАТТІ ЗА АБЕТКОЮ

Нагору нагору